Ігор Шурпан: «Кінофестиваль — цікава можливість подивитися, що робиться за межами звичного нам»

За спиною мого співрозмовника – актори Алісія Вікандер і Том Круз. Із кінозалів чути то музику, то торохнечу. У кінотеатрі йдуть фільми й обідня пора. За кіноширмою, на якій ті ж Круз і Вікандер, обідають працівники, гомонять про щось про своє. А ми з Ігорем Шурпаном, кінознавцем, кіноманом та співорганізатором культурних подій, спілкуємося про українське кіно та кінофестивалі у Житомирі. Їх тут відбулося більш ніж достатньо: “Пілігрім”, “Відкрита ніч”, мандрівний польсько-український фестиваль “БО!”, “Сто фільмів за сто хвилин”, “Єдність і толерантність”, “Чілдрен Кінофест”, “Манхеттенський кінофестиваль короткометражних фільмів”…

У такій «кіноподорожі» Ігор Шурпан, поміж іншим, розповідає про незвичайного і призабутого Альфреда Федецького, переосмислює індійське кіно та радить читачам “ЖИТОМИР.today”, які фільми переглянути у найближчий вікенд.

— Ігоре Вікторовичу, ви “привезли” не один цікавий кінофестиваль у Житомир. Організація таких заходів – командна робота і надто енергозатратний процес. Як ви відпочиваєте після заходів, які організовуєте?

— Дуже енергозатратна справа. Як у тому жарті: “Як ви розслаблюєтеся? А я "не напружуюся" (сміється). Дійсно, інколи буває важко під час заходів. “Перемикаюся” із одного заходу на інший, у такий спосіб і відпочиваю.

Я працюю у відділі “Кіно-, телемистецтво” Житомирського коледжу культури і мистецтв імені Івана Огієнка, веду “Клуб Елітарного Кіно” і намагаюся залучити Житомир до культурних заходів і різних кінофестивалів, які наше місто, як правило, оминають.

 

— От розкажіть, будь ласка, про кінофестивалі. Скільки ви організували таких і які саме?

— Ага, зараз спробую. Чесно кажучи, плутаюся в роках, тому рахувати складніше.

Перший фестиваль, до організації якого долучився, – “Пілігрім”. Це наш житомирський фестиваль екранних мистецтв, присвячений усім видам мандрів. (Зупиняє мене, аби я свої нотатки не поклала на розлиту каву, що на столику). “Пілігрім” організовує відділ “Кіно-, телемистецтво” Житомирського коледжу культури і мистецтв імені Івана Огієнка. У нашому місті він уже відбувся двічі. Наступний фестиваль “Пілігрім”, третій, планується на квітень 2016 року, якщо нічого не завадить. Коли ми вперше організували “Пілігрім”, то побачили, що таке дійство досить енерго- і фінансово затратне.

А потім ми знайшли іншу цікаву форму. Є багато фестивалів, які не менш цікаві, але менше затратні.

Це такі фестивалі, наприклад, як “Відкрита ніч”, засновником якого є український кінорежисер Михайло Іллєнко. Ми до нього долучилися. Традиційно цей кінофестиваль відбувається напередодні ночі Івана Купала з дев’яти годин вечора до чотирьох ранку. Цього року “Відкрита ніч. Дубль 18” відбулася напередодні дня народження пана Михайла – 27 червня. У Житомирі ми вперше провели його під відкритим небом на подвір’ї коледжу: глядачі дивилися сучасні короткометражні фільми, трейлери нових українських фільмів; працював буфет, чай, кава – вийшов гарний кіноексперимент. Я думаю, ми його продовжимо і надалі.

Ще ми “зачепили” “Сто фільмів за сто хвилин”, що проходить у рамка Kyiv International Short Film Festival (#KISFF) – такий кінофестиваль надкороткого кіно.

Ми проводили “Сто фільмів…” три роки поспіль. Цього року він відбудеться вчетверте (фестиваль “Сто фільмів за сто хвилин” відбувся у Житомирі 26 листопада ц.р. – Л.З.). Цікаво інше. Протягом ста хвилин “пробігає” сто фільмів. За хвилинку на екрані відбуваються і трагедії, і драми, і комедії, є й аванград – абсолютно різні жанри. І це все можна вкласти в одну хвилину, за яку можна, наприклад, налякати глядача або викликати таку емоцію, щоб аж горло стисло, – це найвища філігранна робота режисера й оператора, як на мене.

 

— Із чого все почалося?

— Почалося, напевно, років шість тому, коли я працював у книгарні “Книгоманія”. Тоді саме відкрилася “Кавоманія”. Виникла ідея: чому не спробувати нам запрошувати письменників, поетів, митців, музикантів до нас у Житомир, влаштовувати зустрічі житомирян із ними у “Книгоманії” та “Кавоманії”?

Так ми почали вести перемовини із видавництвами, наприклад, “Грані-Т”. Першим приїхав поет Іван Адрусяк. Потім – дитячий письменник Сашко Дерманський. До речі, анімаційна студія “Червоний собака” працює над екранізацією твору Сашка “Чудове Чудовисько”. Хто ще? Марина Павленко, Фоззі, Артем Полежака, Дмитро Гайдук, Ірен Роздобудько та Ігор Жук, Надійка Гербіш, Андрій Курков... Тричі влаштовували виставки відомої художниці Євгенії Гапчинської. Почали приїжджати у Житомир й музиканти.

Виникла ідея: чому не спробувати нам запрошувати письменників, поетів, митців, музикантів до нас у Житомир, влаштовувати зустрічі житомирян...

Я вже музичними концертами не опікувався надто. Однак дуже хотів побачити і послухати наживо “ДахаБраха” в Житомирі – і ця мрія збулася. Мало хто знає, що чимало пісень і композицій, які виконує “ДахаБраха”, зібрані в Ємільчинському районі. Наша етніка. А я думав собі, чому так резоную з їхньою творчістю?

Слава Богу, завдяки “Книгоманії” і “Кавоманії” та тим людям, які зібралися, пожвавився культурний рух у Житомирі.

— Як творчі особистості реагують, коли їх запрошують у Житомир, не надто показне місто?

— Чому “не надто показне”? Місто дуже приємне, багато хто зазначає так. Справа в тому, що у гостей немає часу його достеменно розгледіти.

Однак сподіваюся, що письменнику Мирославу Дочинцю вдалося більше дізнатися про наше місто. Він уже втретє в Житомирі. Цього разу він прибув на ІІ Житомирський літературний форум – книжкову гостину “Сонячне слово”. Він є співзасновником і організатором цього форуму.

Мирослав Дочинець відвідав наш драмтеатр, подивився виставу “Божі тварі”. Другого дня ми разом із ним та іншими письменниками відвідали концерт Романа Коляди у філармонії, потім вечеряли з ним. Роман Коляда – цікава особистість: музикант, радіожурналіст і диякон. Як він усе це встигає?

То кажу, що з такою програмою можливо скласти уявлення про Житомир. Мирослав Дочинець приємно вражений, каже, що не очікував від нашого міста такого.

А-а-а, ще одного вечора ми подивилися фільм “Дуелянти”, знятий за мотивами повісті Джозефа Конрада, уродженця Бердичева. Два дні наш гість про це згадував. Зняв фільм Рідлі Скотт – англійський кінорежисер і продюсер, який створив франшизу “Чужий”. А першим його повнометражним фільмом був саме “Дуелянти” за повістю Джозефа Конрада.

— Чи достатньо як для Житомира кінотеатрів?

— Хотів би більше (сміється). Хочу більше кінотеатрів. Хочу, щоби повернулися “Жовтень”, “Космос”, “Урожай”, “Першотравневий” і обов’язково як кінотеатри. Колись дивився дані щодо кількості кінотеатрів в Україні, Житомир був на третьому місці.

 

— Які кінофестивалі відбулися тут, де ми пишемо інтерв’ю, в кінотеатрі “Україна”? — У житомирській “Україні” цього року відбулися одні з перших всеукраїнських дитячих фестивалів, наприклад, кінофестиваль “Єдність і толерантність”, який організував “Артхаус Трафік”, так само, як і “Чілдрен Кінофест”. Зокрема, “Чілдрен Кінофест” – цілий тиждень європейського кіно: стрічки Німеччини, Франції, Швеції, Швейцарії... Цікаво дізнатися, які фільми дивляться діти в європейських країнах. Багато батьків, і я серед них, були не готові до того, що побачили на екранах...

 

— Ви хочете сказати, що європейське дитяче кіно доволі доросле?

— Воно не те, щоби доросле. Інший менталітет. Те, що ми сприймаємо як неприпустиме, європейці, навпаки, сприймають, як жарт, скажімо. Спокійно можуть показати, як мама з тіткою сидять, п’ють коньяк із сигарами й обговорюють інтимне життя одна одної. Або тато може ходити в кадрі без трусів і героїня про це каже: “Мій тато ходить у хаті без трусів”, – і в кадрі сідниці “промелькнуть”. Сідниці дорослої людини в кадрі дитячого кіно? Де таке в нас показують? Деякі батьки і вихователі були обурені, деякі сприйняли із розумінням. Мені як координатору повідомили, що всі фільми схвалили дитячі психіатри і мають їхній висновок, що кінострічки не шкодять дитячій психіці.

— Як вам дитяча і підліткова публіка?

— Ой, діти відкриті. Вони люблять мультфільми. Після показів – ліс рук. Краще за все це було видно на фестивалі “Єдність і толерантність”, коли після кожного фільму ми обговорювали його.

… Один із днів кінофестивалю “Чілдрен Кінофест” обов’язково приурочений одному з кіноакторів світового кіно. Уперше “Чілдрен Кінофест” пройшов у Києві (його тоді ще не було в Житомирі) та був присвячений Чарлі Чапліну, а другий фест – Бастору Кітону. Останнє назване ім’я призабуте. Бастор Кітон –один із перших паркурщиків. Пригадую, як дітки з вчителями приходять на житомирський “Чілдрен Кінофест”, я усіх запрошую. І раптом одна вчителька каже: “Це що, буде чорно-біле кіно? Не мультфільми?”. Кажу: «Так. У програмі написано. Ось тут, будь ласка: Бастер Кітон”. “Дітям буде нецікаво”, – сказала вона це так упевнено, що мені стало аж кепсько. Думаю: “Справді, діти будуть дивитися чорно-біле кіно і воно їм може бути не цікаве, тим більше, німе”. Коли почалися фільми, вони всі аж заходилися від сміху.

Діти гарно зреагували на світову класику. Ці фільми не мають часових меж та вікових обмежень. А мої побоювання були надумані.

 

— Ви також створюєте з дітьми мультики. За вашими спостереженнями, до яких тем, образів, художніх “маневрів” вони тягнуться?

— Із дітьми намагаємося опановувати різні цікаві анімаційні техніки. Якщо працювати в одній техніці, дітям ця справа швидко набридатиме. Анімація – це скрупульозна творча робота.

У мене був такий цікавий експеримент. Ми саме працювали з ляльковою паперовою анімацією. Дітям сказав переглянути і завантажити з інтернету модель, яка їм до вподоби, зробити модельку. Потім ми мали придумати сюжет із цими героями для анімації. Так-от, більшість дітей скачали негативні персонажі: якихось панківських кіборгів, Слендера, образ із фільму «Крик» у капюшоні, масці, з ножем... Єдина доброзичлива фігурка – персонаж ВоллІ з піксарівського мультфільму. Так у нас вийшов невеличкий «зоряний» фільм жахів. Я собі задумався: як це – створювати анімацію і знімати щось жахливе?

Про схожий досвід мені розповіли працівники студії “Червоний собака”. На перших заняттях з анімації, кажуть, діти ліплять різних жаховиськ. Яка б не була тематика – буде щось жахливе робитися в кадрі. Згодом жахіття зникають і вони починають знімати добрі казки. Але зазвичай перше заняття – це проекція якихось своїх страхів, образ... Певний психотренінг. У творчості діти їх виліплюють і потім знищують.

 

— Поговорімо про кіно України в цілому. Цього року йшла мова про фінансування українського кіно. Чи ці суми допоможуть нашому кіно зараз?

— В Україні працюють і творять дуже гарні режисери й оператори, тобто творча складова, напевно, зашкалює. Ті, які хочуть заробити гроші, відходять у бік. Безгрошів’я виховує “бессеребреников”, кому за українське кіно справді болить душа. І коли, можливо, буде фінансування, ці таланти розкриються, стануть відомими.

Дай Боже, щоби так трапилося з українським історичним фільмом “Толока” за мотивами твору Тараса Шевченка – фільмом, який не може вийти на екрани через недостатнє фінансування. Але трейлер, який я бачив, вражає, тож очікую фільм із нетерпінням.

Цікавий кінопроект “Максим Оса”. Він так само у стадії доопрацювання, тому що не вистачає фінансів. За рівнем оригінальності – недалеко до “Гри престолів” в українському варіанті.

Проект за твором “Чорний козак” Сашка Лірника мало афішується. Коли Сашко Лірник був у Житомирі, показував на планшеті уривки. Вони вражають.

— Як би ви пояснили тенденцію в українському кінематографі повертатися до історії України, історичних постатей, фактів... Ми не все збагнули з історії? Чи менше знаємо українські кінострічки про сьогодення?

— Коли ти цікавишся історією, виникає досить багато цікавих відкриттів. Наприклад, для мене відкриттям стало те, що Житомир є містом, де народився перший український оператор-документаліст Альфред Федецький. Ми намагалися знайти в житомирських архівах будівлю, де він народився, але поки не змогли. Наш земляк, який у ті часи, коли брати Люм’єр знімали свої фільми, у тодішній Україні створював свої: “Джигітування козаків 1-го Оренбурзького козацького полку”, “Відхід потягу від Харківської станції”, “Урочисте перенесення чудотворної ікони Озерянської Божої матері з Курязького монастиря в Харків” (копію ікони можна побачити в музеї ікони “Замку Радомсль”). Жоден із цих фільмів не вцілів. Тільки можемо дізнатися з листів і спогадів його співвітчизників таких, як Михайло Коцюбинський, що вони бачили ці фільми. Брати Люм’єр просили, щоб він продав права на ці фільми. Федецький відмовився. Через деякий час його фанерний кінозал у Харкові був підпалений, як показало слідство, з чотирьох кутів. Після пожежі він фільми більше не знімав.

Він навіть більш відомий як фотограф, ніж кіношник. Перші свої кошти Федецький заробив завдяки своїй фотовиставці українських церков у Парижі і за це отримав золоту медаль. Коли композитор Чайковський був у Харкові, він замовив у Федецького 150 фотографій. А тодішні фотокартки – цікаві артефакти: на звороті – печатки та регалії самого фотографа, на титулі – його вензель. Ці 150 карток Федецький увечері приніс Чайковському і вручив. Той роздавав їх як візитні карточки. Крім того, цей портрет йому настільки сподобався, що Чайковський сказав, що це найкращий портрет за його життя. Усі відомі портрети композитора були змальовані з цієї фотографії.

На той період Харків був другою столицею України. Там збиралася вся богема, артисти, поети, письменники і він багатьох із них фотографував. У наші часи харків’яни зібрали всі фотографії, які зробив Альфред Федецький, і видали альбом. Оригінальні фото були придбані для приватної колекції. Що зараз відбувається з колекцією, нам невідомо, на жаль, адже було би дуже цікаво переглянути ці портрети на виставці в нашому місті, чи не так?

Житомирщина – не тільки батьківщина Корольова. Багато людей тут народилися, виїхали за межі Житомира і стали відомими.

Бачите, Житомирщина – не тільки батьківщина Корольова. Багато людей тут народилися, виїхали за межі Житомира і стали відомими. Із кінематографії, будь ласка, один із сучасників Валентин Васянович – оператор і продюсер фільму “Плем’я”, який номінувався на “Оскар”. “Плем’я” викликало резонанс. Він міг би дійсно претендувати на цю нагороду.

Нещодавно я бачив хронікальні кадри першого кінофестивалю в Житомирі. Мене вразили ті люди, які брали участь у ньому. Зокрема, такий актор, як Георгій Мілляр, який грає Бабу Ягу, Кощея Безсмертного у багатьох радянських постановках, – і він був у журі кінофестивалю, який проходив у житомирському драмтеатрі. Що ми про це знаємо? Майже нічого. І я цього не знаю достеменно. Для мене це маленькі відкриття.

 

— Тобто для вас Житомир природно кіношне місто?

— Ні, я вважаю, що Житомир не тільки кіношне місто. Воно різнопланове, у ньому немає якихось переваг.

У Житомирі народилися багато цікавих творчих особистостей, але інформація про цих людей з’являється згодом, коли вони виїжджають із Житомира. Вони не отримають визнання тут – тільки за межами, а потім ми починаємо пишатися. Немає підтримки на початку тут для таких людей, на жаль. На жаль.

— Як ви знаходите чи як вас знаходять організатори кінофестивалів?

— Переважно шукаємо ми. Шукаємо такі кінофестивалі, програмові фільми яких у житомирських кінотеатрах не показують.

Якось в інтернеті я натрапив на афішу “Чілдрен Кінофест”, на якій у переліку міст був і Житомир. Я написав організаторам листа, в якому запитав, а де в Житомирі відбуватимуться покази і хто є координатором фестивалю у цьому місті? Мені відповіли: “Ви – перший, хто звернувся, ви й будете координатором, якщо ви не заперечуєте”. Так ми почали співпрацювати, зокрема, провели “Чілдрен Кінофест”. І вже цього літа організатори викликали всіх координаторів із регіонів, щоб обговорити ідею ще одного кінофестивалю “Єдності і толерантності”.

 

— Ще і “Манхеттенський кінофестиваль короткометражних фільмів”…

— “Манхеттенський кінофестиваль…” новенький. Знову ж таки, це кінопроект “Артхаус Трафік”.

Кінофестивалі “заважають” мені здійснити ще один план. Я хочу відкрити в Житомирі клуб арт-хаусного кіно.

– Уже є “Клуб Елітарного Кіно”. Чим ці клуби можуть відрізнятися?

– “Клуб елітарного кіно” працює у рамках переглядового семінару коледжу культури, щоби студенти “набивали око” на гарних фільмах, історичних або фільмах, які мають певні нестандартні “ходи” режисера, оператора, акторів. Скажімо, сьогодні (19 листопада 2015 рік. – Л.З.) у нас на п’яту годину вечора заплановано… До речі, котра зараз година?

— П’ять хвилин по четвертій…

— О, треба вже бігти ставити техніку.

… Буде індійське новітнє кіно. Я з дитинства пам’ятаю ці зали-кінозали, коли збиралися батьки, інші дорослі й дивилися індійські фільми. Сльози в залі, всі ці пісні...

У мене до індійського кіно трохи критичне ставлення. З того, що бачив новітнього, я зробив висновок, що переважно в Боллівуді копіюють Голлівуд на свій індійський манір – і виходить комедія з піснями, танцями… А кілька днів тому потрапив мені уривочок із фільму, який мене вразив своєю технічністю. Ти вгадуєш у ньому і “Трою”, і “Володаря перснів”, і “Олександра Македонського”, і “300 спартанців” – настільки колоритно зроблено. “Бахубалі: початок” режисера Раджамулі. Ми хочемо поставити цей фільм у клубі, щоб подивитися, наскільки виросло індійське кіно.

...  У мене до індійського кіно трохи критичне ставлення. Переважно в Боллівуді копіюють Голлівуд на свій індійський манір...

Ще індійський фільм “Зірочки на землі” мене вразив. Шикарний фільм про сучасну Індію.

 

— Коли відбувався манхеттенський фестиваль короткометражок, я після справ трохи переживала, що спізнюся на кілька хвилин – і в залі не буде, де яблуку впасти. Так, люди прийшли, але мої фантастичні очікування не справдилися аж так. Чому ми, житомиряни, не ходимо навіть на безкоштовні заходи?

— Питання про показ фільмів цього фестивалю вирішувалося за один-два дні. Зібрати публіку за такий час досить важко. Якщо кінофестиваль “Сто фільмів за сто хвилин” глядачі вже знають, цікавляться ним; “Відкриту ніч” побачили і потім приходять зі спальними мішками, то манхеттенський ще новий фестиваль. І формат кінофесту інакший, ще з таким не мав справи.

Однак він мене приємно здивував. Багато класних фільмів.

Будь-який кінофестиваль – цікава можливість подивитися, що робиться за межами звичного нам.

 

— Ви мали право голосувати за героя чи стрічку?

— Звичайно.

— Можете сказати, за кого?

— Зараз скажу. Мені сподобалася стрічка “Все скінчено”. Хлопець із дівчиною знайомляться, загадують бажання один одному. Коли всі мрії були здійснені, вони розлучаються.

 

— Усе ж, як на вашу думку, який кінофестиваль найбільше сподобався житомирянам?

– Ніколи над цим не задумувався. Кожен фестиваль по-своєму чудовий. Вони – як різні види морозива. Морозиво любиш усе, але якому надати перевагу – я не знаю.

— Які фільми, три-п’ять, ви порекомендували би подивитися аудиторії ЖИТОМИР.today у найближчий вік-енд?

— Перш за все – “Щоденник пам’яті” режисера Ніка Касаветіса. Єдиний фільм, який я бачив за своє життя, після якого жодна людина не втримається від сліз. Ми спеціально після перегляду ще десь хвилин п’ять не вмикаємо світло, щоби глядачі проплакалися, заспокоїлися. Між іншим, наша молодь не вміє емоції проявляти, натомість вони їх приховують, бо вважають за слабкість. У такі моменти вони вмикають захисний механізм – сміх, наприклад.

Другий фільм – “Зірочки на землі”.

Який ще? Їх стільки багато… (Після паузи). “Золото” режисерів Фабіо Бонці та Леоніда Біца.

— Кілька днів тому натрапила на новину, що один із інтернет-сервісів пропонує дивитися фільми онлайн і цілком легально. Так може бути, якщо кожна праця, в тому числі, творча, має бути оцінена по-касовому?

— Кінотеатри онлайн оплачують авторське право обов’язково завдяки клікам, переглядам, рекламі.

Та є маленьке “але”. Чим відрізняється перегляд фільму вдома за комп’ютером чи перед телевізором від перегляду в кінотеатрі? У кінотеатрі формат екрану надвеликий, пропорція картинки подовжена, витягнута, а горизонтальний кут огляду в людини обмежений, приблизно до 180 градусів, тож у глядача краї картинки розмиваються і складається ілюзія присутності в кадрі. Цього ефекту досягнути вдома не-мож-ли-во, хіба якщо мати невеличкий кінотеатр, повністю обладнаний.

 

— Чи існує виправдання кінопіратству?

— Кінопіратству чи є виправдання? Потрапити на всі прем’єри в кінотеатрі неможливо. Тому кінопіратству – ні, а от легальним онлайн кінотеатрам – так.

 

— Які фільми вам більше подобаються – коротко- чи повнометражні або надкороткі фільми?

— Я обожнюю все. Аби був цікавий сюжет.

Стараюся на перші прем’єри не ходити. Я люблю подивитися фільм, коли пройде рік-два, коли спаде хвиля з реклами, обговорень. І ти можеш скласти своє враження. Але тоді фільм уже не йде в кінотеатрах.

 

— Чи ви купуєте диски з фільмами?

— Деякі фільми я намагаюся придбати для моєї колекції. Є такі фільми, які я переглядаю.

Можу, до речі, доповнити той список фільмів для перегляду у вихідний день. “Клітка” японського режисера Тарсема Сінгха. Головну роль зіграла Дженніфер Лопес.

“Клітка” – такий красивий містичний триллер…

 

— Усе-усе, без спойлерів (жартома).

— …але страшний, до речі. Одному дивитися не рекомендую (сміється).