Про тимчасовий візит-повернення Марії Хімич із Канади в Україну дізналася, звичайно ж, зі стрічки новин у FB. Майже відразу з’явилася думка написати Марії, що ось було би добрим провести репрезентацію її нового твору – роману «Байстрючка». Та через справи я замешкалася із цим повідомленням і тримала ідею в голові до вільної хвилини, щоб усе-таки про неї заявити письменниці. Тоді вже я отримала запрошення від Марії. «Привіт). Ти вже в Україні? 4 серпня ввечері о 06:00 годині вечора в обласній бібліотеці імені О. Ольжича буде презентація мого роману “Байстрючка”. Також щось почитаю із нових творів, які написала в Канаді…»
Сама репрезентація тривала понад годину, а якщо врахувати ще автограф-сесію й спілкування з читачами, то й більше. Марії Хімич, письменниці, поетці, журналістці, довелося відповісти про все на світі: причини еміграції в Канаду, ностальгію за Україною й житомирською літературною тусівкою, секрети роману «Байстрючка», життя в Канаді й Україні, зокрема в Житомирі та містечках Житомирської області, дороги, медичне страхування, освіту й фермерство, критику й англіцизми… Утім від розмов і презентацій моїх запитань не зменшилося. Інтерв’ю з авторкою можна писати безкінечно: Марія Хімич – відверта й цікава особистість як у житті, так і у своїй творчості.
Посеред серпня Марія зі сім’єю полетіли в Канаду, у містечко Ред-Дір, що у провінції Альберта. Це інтерв’ю складене у приватному листуванні з Марією.
За чим ти сумуєш із українського, зокрема, житомирського літературного життя там, у Канаді?
Не вистачає моїх друзів-письменників, з якими можна і літературний захід провести, і зустрітися й щиро поговорити. У Житомирі я звикла постійно брати участь та допомагати організовувати літературні події, багато писати і журналістські матеріали, і художні твори, безперестанку кудись бігти, поспішати реалізовуватися... А в Канаді все різко стишилося. Пріоритети змінилися. І мені не вистачає того шаленого за швидкістю й насиченістю життя. Проте я ні про що не шкодую. Намагаюся бачити в усьому позитивні зміни.
Є такі твори інших авторів і авторок, які не могла не взяти зі собою в Канаду, незважаючи на труднощі перельоту?
Цього разу я беру зі собою в Канаду підручники з української мови, хрестоматію з української літератури, художню літературу для дітей та дорослих таких авторок і авторів: Галини Малин, Світлани Соболевської, Тетяни Шабодей, Григорія Цимбалюка, Петра Сороки, Юлії Довбні, Олени Герасим’юк, Геннадія Шкляра, Юрка Ґудзя, Сергія Жадана, Михайла Ракова... 80 відсотків нашого багажу, який попрямує в Канаду, – це книжки. Мій чоловік теж затоварився книжками, які в основному з історії України.
Яке літературне життя в канадському містечку Ред-Дірі, де ти проживаєш із сім’єю?
Я вірю, що літературне життя в Ред-Дірі є, проте ще з ним не мала надто активної справи. Як учителька в суботній школі Рідної мови при Свято-Володимирівській греко-католицькій церкві я проводила Шевченківські читання й презентацію творчості та нових книжок відомого українського письменника Олеся Бердника. Оце і все поки що літературне життя у моєму мікрокосмосі в межах Ред-Діра.
Наскільки Ред-Дір книжкове містечко за кількістю книгарень, бібліотек, літературних фестивалів тощо?
У Ред-Дірі проживає 100 тисяч населення. Літературні фестивалі тут не проводяться, зате в сусідніх містах-мільйонниках Калгарі й Едмонтоні з цим проблем немає. У Ред-Дірі є велика міська бібліотека. У ній відбуваються заходи для дітей і дорослих, запрошуються автори з усієї Канади на зустріч з читачами. Є книгарні. Проте найцікавіші та найдешевші книжки можна знайти в секонд-хендах.
Якщо ти відслідковуєш літературне життя й видавничі процеси в Україні через океан, то якими вони тобі бачаться?
Я маю багато друзів-письменників у соціальних мережах. Я стежу за їхньою творчістю. А це і видання нових книжок, і літературні тусівки, і подорожі… Літературне життя в Україні вирує.
За моїми спостереженнями, українські видавництва налаштовані в основному на співпрацю з іменитими авторками й авторами, які перемагали у відомих конкурсах. Невідомим авторці чи авторові, хоч якими талановитими вони є, важко видатися без здобуття лауреатства у всеукраїнському чи міжнародному літературному конкурсі. Часто-густо автори видаються за власний рахунок. У цьому я не бачу нічого поганого, свою першу збірку теж видала за власні кошти й за допомогою друзів. Це був прийнятний старт, чому ні? Найгірше – писати в шухляду й чекати на видавництво, яке раптом захоче видавати й продавати твої твори.
Мені бажалося би, щоб українська література більше перекладалася на англійську й інші популярні мови світу. Ми маємо стільки талановитих авторів, а в інших країнах ніхто про них не чув. Гадаю, українським видавництвам варто активніше попрацювати у цьому напрямі.
Як відбувається твій творчий процес? Із якими справами його доводиться поєднувати?
Я можу в голові складати вірш чи обдумувати прозу й при цьому займатися будь-якими побутовими справами. Тоді мене легко вистежити, бо маю відсторонений погляд, не відгукуюся на запитання… Одного разу придумала сюжет роману, їхавши в автобусі.
Для писання мені потрібне своє місце. В Україні в мене таке було. Це стіл біля вікна. Коли я сідала писати за ноутбуком, то відразу вмикалася в роботу. Це моє таке собі намолене місце. У Канаді в мене такого поки що немає. Я вже сміюся сама зі себе, що все має бути за фен-шуй. І свій письмовий стіл, і його розміщення в кімнаті. Можливо, це лише мої витрибеньки.
Муки творчості – це про твій творчий процес?
Муки творчості теж присутні. Щоб їх позбутися, потрібно відволіктися, змінити діяльність на деякий час. Хай мозок і далі працює над задачею, процес уже йде, а ти в цей час можеш зайнятися побутовими справами, погуляти з дитиною, пробігтися, піти до магазину. Якщо твір не «йде», не потрібно силувати себе й страждати за комп’ютером.
Що заважає творчому процесу?
Мені заважає втома від роботи. Я працюю помічницею вчителя в англомовній канадській школі. Після роботи в мене є лише одне бажання – скрутитися клубочком і заснути. Часом я так і роблю. Щоби мої мізки знову ввімкнулися, мені потрібен хороший відпочинок. День-два, і на третій день відпочинку мозок уже готовий щось творити.
Чому дивуватися, коли творча людина є не від світу цього? Мені зустрічалося чимало авторів, яких не турбувало пересічне життя, кар’єра, сімейні клопоти, картопля вкупі з ремонтом. Такі люди хочуть лише розчинитися у творчості, і щоб решта життя від них відчепилася. Я знаю себе й свої особливості, тому я би ніколи не вийшла заміж за поета. Часто жартую, що «прибабахнутим» має право бути тільки один у сім’ї.
Чи існує натхнення?
Натхнення, безумовно, існує. Проте якщо ти позиціонуєш себе як професійний письменник (журналіст, науковець – кожен, хто пише), то сидіти й чекати, поки прийде натхнення, у меншій мірі, нерозумно. Писати – це як спорт (я все порівнюю зі спортом, бо це найлегше). Уявіть собі, що ви – бігун, звичайний напівпрофесіонал. Щодня – тренування, 6-10 кілометрів бігу, підготовка до змагань. І в якийсь момент ви перестали бігати, бо зникло натхнення. Минув рік, а натхнення все не приходить. Уже й тіло вкрилося жирком, м’язи послабшали. Де ти, натхнення? І бігун, утомившись від бездіяльності, починає знову виходити на пробіжки. Сьогодні один кілометр. Завтра – два. А через два місяці вже можна взяти участь у місцевому змаганні. Й у процесі тренувань до нього знову повертаються крила, хороша фізична форма і настрій на перемогу. Я веду до того, що писання, як і будь-яка фізична і мозкова діяльність, потребує постійної роботи. А щоби ця робота приносила хороший результат, важливий також відпочинок, нові враження, участь у різних заходах. Натхнення – це подарунок. Його ще потрібно заслужити.
Пишеш у тиші чи під музику? Яка має бути тиша (чи яка музика)?
Коли пишу вдома, я ціную тишу. Мене може дратувати звук увімкнутого електронного пристрою, людський галас, невчасні звертання до мене. Також мені подобається писати в кафетеріях, де мене ніхто не знає і я не знаю нікого. Люди проходять повз тебе, вирує життя, ллється світло з усіх вікон, ти п’єш каву й пишеш. Чомусь мене така атмосфера надихає і сконцентровує.
Люблю слухати музику. Останнім часом подобається електронна. Музика теж може чудово надихати й сфокусовувати, особливо, коли ти одягаєш навушники й відмежовуєшся від світу цього.
Маріє, ти виховуєш із чоловіком доньку Соломійку. Трапляється так, що батьки-письменники, перечитавши до того мало не всі казки світу, починають створювати власні. Чекати від тебе дитячих творів?
У мене є дві повісті для дітей. Перша повість, «Котик Няня», була одним із лауреатів «Корнійчуковської премії», цей конкурс проводиться в Одесі. На жаль, ці дві повісті не видані поки що. Для дітей писати складніше, ніж для дорослих. Література для дітей має бути особливою, її варто писати з любов’ю й розумінням дитячої свідомості.
Які пригоди, епізоди з перельоту, зустрічей, подій цього літа, коли ти поверталася в Україну, могла би «перенести», «запозичити» до нових творів, скажімо так, канадського періоду?
Під час перельоту до України ми мали пересадку в Лондоні, яка тривала 12 годин й офіцер нас випустив у місто. Ми проїхалися лондонським метро, яке нагадувало міжміську українську електричку, побачили старі індустріальні райони. Там цегляні будинки, вони дещо захаращені, з прибудовками й сарайчиками. Потім ми вже опинилися в центрі Лондона й це був суцільний захват. Моє покоління вчило англійську мову в школі, а відтак і англійську культуру. А тема «London is the capital of Great Britain»? Це прямо цілий комплекс Великобританії всередині нас! Варто спробувати побувати в Лондоні й збити ту нав’язану нам оскомину. Англійці такі ж люди, як і ми. Англійська мова – це просто мова. Лондон – чудовий, що там сказати! На картинках Біг Бен виглядає якоюсь там вежею з годинником, а в житті він у рази гарніший та величніший, укритий позолотою. Я не могла надивуватися довершеності Вестмінстерського абатства. Хоча з огляду на те, як довго його будували, воно й не дивно. Потрібно цілу відпустку провести в Лондоні, щоби побачити всі його скарби. Але я закликаю ні з чого не робити ідол для поклоніння.
…Коли ти ось-ось побачиш рідну землю, родичів, друзів – ця мить наповнена хвилюванням. Відчуття, коли всередині все то ворушиться, то завмирає. Я зустрілася з багатьма людьми в Україні й дехто з них є майже чехівським персонажем: молода жінка, яка принципово відмовляється виходити зі свого будинку на вулицю; колекціонер, який скуповує посуд, одяг, картини, музичні інструменти й перетворює своє житло на музей; молодий чоловік, який постійно в пошуку себе й своєї долі. Я можу продовжувати цей ряд портретів. І про кожного можна написати, це буде цікаво.
Коли летіли до Канади, знову зупинилися в Лондоні, проте цього разу майже на добу. Ми погостювали в близького друга мого чоловіка в передмісті Лондона. Їхати автомобілем від аеропорту Хітроу до його дому майже півтори години по швидкісній дорозі! Лондон – величезний, щоби дістатися на роботу люди тратять години. Друг мого чоловіка з дружиною і донькою мешкають у районі, де будинкам уже перевалило за 100 років. Та можна роман написати про ті будинки, хто в них жив і нині мешкає!
Це була чудова подорож. Я вдячна Богу й моїй сім’ї, що все вдалося.
Маріє, як на мій погляд, у багатьох розмовах із журналістами і читачами ти, певно, могла себе відчути експерткою: обговорювати питання інфраструктури, сучасної педагогіки чи, наприклад, корупції та навіть фермерства.
Як ти себе почувала в такій незвичній ролі? (Хоча чому «незвичній»? Можливо, навпаки, такі запитання були тобі ближчі як журналістці).
Пропоную ще подумати, чи може художня література, скажімо, роман, який викриває передусім корупцію, бути способом протистояння цьому явищу?
Справді, на репрезентації мого роману «Байстрючка» мені ставили досить-таки важкі запитання, зовсім не пов’язані з художньою літературою. І це не дивно, бо я нині живу в Канаді, можу порівняти канадський суспільний та економічний устрої з українськими. Проте експерткою я не є, не володію всім обсягом інформації й мої висновки є суб’єктивними. Тим не менше, я розповідала про канадських фермерів, страхову медицину, особливості шкільної освіти, висловлювала думку, чи змінилася Україна загалом й Житомир зокрема за останні два роки й що потрібно зробити, щоби відродити (не менше) Україну.
Я вважаю, що література завжди могла змінювати свідомість людей, тому роман, який викриває корупцію, міг би вплинути якщо не на старше покоління, то на молодь точно.
Певно, чимало читачів погодяться, що твір із автографом особливіший. А що відчуває авторка Марія Хімич, коли ставить автографи? Ти готуєш текст автографів заздалегідь чи індивідуалізуєш їх, коли бачиш перед собою читача, який підійшов до тебе підписати твою книгу?
Мені дуже приємно ставити автографи, коли до мене підходять читачі з книжкою. Це надзвичайно! Зазвичай я підписую: «Із побажанням приємного читання. Від авторки», – ставлю підпис, можливо, датую. Проте коли певний читач є моїм знайомим чи другом, я пишу особливий підпис для конкретної людини. До речі, смішний факт: іноді я можу розхвилюватися так, що забуваю імена моїх знайомих. Друзів – ні, бо з ними проводжу багато часу. Так-от: якщо я не написала імені свого знайомого, коли підписала книжку, знайте, що я призабула це ім’я від надмірного хвилювання. До речі, дехто з авторів знає цю особливість із власного досвіду й може делікатно нагадати своє ім’я під час автограф-сесії. Я вдячна чуйності таких людей.
Який фрагмент поетичного тексту чи весь вірш нам із читачами можна зараз прочитати з твого канадського періоду життя і творчості?
Ось цей вірш:
Мама кличе до хати, мов увечері пропащу дитину,
Відмовляюся, відмовляюся, знову, знову,
Я ніколи не мала власного безпечного дому,
Навіщо ж мені повертатися туди, де страшно?
Мені холодно і незатишно, колючі слова,
Не люблю, коли на мене дивляться так
Зацікавлено, відчуваю, що знову – тварина,
Мамо, не треба, вбережи мене від цього хреста.
Я почала дорослішати, мені ще не вісімнадцять,
Проте, можливо, скоро отримаю паспорт.
Звикаю не озиратися, якщо десь реготять,
Моя пуповина волочиться, як відьмацький хвіст.
Щоб витримати бодай місяць в Україні,
Мені потрібне залізне горло.
Мішок повчальних і дурних історій,
Твердий і гордий черепашачий горб.
Мені треба рентгенівський зір,
Щоб упевнено зазирати в чужі очиці,
Він повинен бути закритий, мій часопростір,
Хитрий і гнучкий, як однокласниці.
Мені варто стати черговою аватарою Будди,
Спокійною, мовби румунські конокради.
Тоді, можливо, я би стала щаслива
І повернулася би без причини й нагадування.
(Вірш створено 15.07.2016 р. – Л.З.).
