Письменниця Вікторія Амеліна: «У моєму романі «Дім для Дома» пси знають більше від людей»

Її прізвище співзвучне з ім’ям багатьом знаної героїні французької однойменної стрічки Амелі. Незвичайна сучасна українська письменниця з французьким шармом. Восени цього року письменниця перебувала в презентаційному турі містами України. Зокрема, Вікторія відвідала Житомир, де у «Львівській майстерні шоколаду» представила читачам новий роман «Дім для Дома» («Видавництво Старого Лева»).

Чи допомагають мови програмування писати художні твори, чому королівський пудель розповідає історію героїв роману, про міфи Львова і підземелля Житомира, будинок Станіслава Лема на львівській вулиці Лепкого, 4 – усе це і не тільки записано з розмови письменниці Вікторії Амеліної та модератора зустрічі Ігоря Шурпана.

 

Вікторія Амеліна – незвичайна письменниця. Час від часу я помічаю, як фахівці технічних спеціальностей, фізики раптом стають ліриками. Пані Вікторія за освітою – програміст і… почала писати художні твори.

 

Я насправді завжди мріяла бути письменницею, але здобула освіту програміста. 5 років в університеті ламала собі голову матаналізом і, до речі, успішно. Працювала програмісткою, менеджеркою в IT-компаніях 10 років. У 25 років я зрозуміла, щоби колись написати книжку, то варто почати її писати. Не відразу з’явився мій опублікований роман. Спершу було таке тренування. Я завжди кажу, що перші два романи ніколи і нікому не покажу навіть за великі гроші. Мені соромно. А третій «Синдром листопаду, або Homo Compatiens» був дуже тепло прийнятий критикою, читачами й після цього я наважилася полишити IT і присвятити себе писанню. Два роки тому я пішла зі своєї роботи, щоб написати ось цю книжку – «Дім для Дома».

 

Чи допомагають знання мов програмування писати художні твори?

 

Я себе втішаю, що все не марно. Тому думаю, що допомагає. Я навчаюся цінувати кожне слово. Як програма не працюватиме, якщо ти переплутаєш значок «більше», «менше», так само кома чи невлучне слово може змінити сенс, проза не буде працювати і тут усе набагато гірше чи краще... Цікавіше, принаймні. Програми переважно працюють однаково, хоча, так, нюанси є, але не знайти стільки унікальних систем, браузерів, як можна знайти унікальних читачів. Завжди справжня література в кожного читача працює по-своєму. І перевірити, як слово працюватиме у вашій голові, ніяк не можу. Але мене це захоплює. Чим далі від моменту, коли книжка вийшла у світ, тим менше для мене важить моє власне прочитання і тим більше означає прочитання твору важливих для мене людей.

 

Погоджуюся з вами. У своїх лекціях для студентів також порівнюю програмування з мовою. І кожна людина, як ви слушно зазначили, – як операційна система, а роман – це такий собі кросплатформенний програмний засіб, який кожен відчитує по-своєму. Дійсно. Дякую! (прокашлюється).

Зараз я хотів би перейти до книжки. Будь-яка книжка починається з обкладинки. На вашій – гарна картина, написана об’ємним маслом. Хоч у творі мовиться про Львів, але мені ця будівля посередині нагадує житомирський костьол. Мабуть, не тільки мені. Ці міста чимось схожі й різні. У творі можна впізнати куточок не тільки Львова, а будь-якого міста України.

Ця ідея з картиною на обкладинці чия? Як вона виникла?

 

Ми разом із Мар’яною Савкою (головною редакторкою «Видавництва Старого Лева». – Л. З.) почали думати, що ж могло би бути обкладинкою цієї книги і погодилися на тому, що їй пасуватиме певна картина. Не тільки, але багато йдеться про Львів у моєму творі, тож спало на думку подивитися картини сучасного художника чи художниці. Ми почали шукати в інтернеті. Побачили картину Петра Сметани і відразу зрозуміли: знайшли те, що шукали. Дуже сподобалися, зокрема, нечіткі обриси на одному з його полотен. На обкладинці – фрагмент картини. Нещодавно Петро Сметана відкрив виставку «Міста, що зникають». Ця назва виставки дуже співзвучна з романом.

 

Із закінченнями слів назви вашого твору варто бути обачним…

 

Тоді розповім вам, хто такий Дом і чому не «Дім для Дому», хоча так було би правильно з точки зору граматики. Справа в тому, що цю історію нам розповідає пес. Я би не сказала, що він є головним героєм, але він є розповідачем. Він є той, крізь кого ми бачимо світ твору.

Пса звати Домінік. Мене часто запитували, чому я назвала його Домініком? Чи цей вибір зумисний, аби скоротити ім’я до слова «дом», яке, зрозуміло, у перекладі з російської – дім? Але не тільки російською, а й польською. Ці три мови тут переплітаються. Так у назві роману виникла певна багатозначність, зокрема, ніби цей дім для пса.

Я назвала пса Домініком, напевно, асоціюючи з Орденом Домініканців. Знала, що назва ордену перекладається як «пси Господні». У творчому процесі ці асоціації виникають. Стаєш розумнішим, коли пишеш (усміхається). Ця асоціація спрацювала. А потім на третині книжки я зрозуміла, що слово так неймовірно скорочується і можна називати пса Домом і навіть Доміком.

 

Чому саме пудель розповідає історію ваших героїв?

 

…У мене в дитинстві був королівський пудель (усміхається). У журналі «ШО» вже написали матеріал «Пудель замість Лева». Ясно, що виникає така асоціація: пудель – такий «недолев». Добрий, домашній лев, мені так більше подобається.

Пудель сам каже, що він не схожий на королівського. Це певною мірою асоціюється зі занедбаністю Львова 90-х і не тільки. Узагалі з одного боку, символічно, з іншого – іронічно, що ми говоримо про роман «Дім для Дома» у «Львівській майстерні шоколаду» в Житомирі. Цей твір нічого не додає до такого цукерково-конфітюрного міфу Львова. Навпаки, ця книжка намагається його підважити, сказати, що справжній Львів – інший. Мені здається, що справжній Львів ще цікавіший, ніж отакий міфічний. Це один із мотивів, чому я написала роман «Дім для Дома».

Мій твір, великою мірою, про ностальгію за минулим і про те, що ця туга може зробити часом доброго, а переважно – поганого. Вона, з одного боку, про тугу за радянським союзом і ту ностальгію, яка більше притаманна східній частині країни, але й про тугу, яка властива Галичині. Зараз у Львові, зокрема, із маркетинговою метою відтворюється такий австро-угорський міф, часом – польський, можемо це бачити в назвах меню й таке інше. Водночас багато львів’ян виросло в радянському союзі.

…У «Домі…» є ще наймолодша героїня – дівчинка, яка тимчасово втрачає зір. Через цей образ я намагаюся показати, наскільки може засліплювати цей міф. Ви знаєте, що у Львові є Високий Замок. І ви знаєте також, що ніякого замку… там немає. Коли дорослі кажуть «біля Високого Замку», ця героїня уявляє його насправді. Думаю, що в кожної людини, яка виростає у Львові, як я, цей момент є, та його не пам’ятаєш.

Мій пес не звичайний. Чому я ще обрала оповідачем роману пса? Тому що я пишу про людей, які здебільшого історією України, Львова не цікавляться.

У моєму романі «Дім для Дома» пси знають більше від людей. Завдяки нюху вони не тільки чують запахи – вони відчувають, що котрісь історії замовчуються, зчитують їх, «провалюються» в глибину історій…

До речі, читала, що в Житомирі бульдозер провалився і так почалися розкопки, що у вас було справжнє провалля в глибину. Коли їду в місто, читаю котрісь історії про нього.

 

Згадалося з мого дитинства, як в одному житомирському віснику написали, що копав екскаватор, виліз динозавр і вкусив екскаватор. Насправді то були дві маленькі видри. Оце журналісти «роздули»…

Розкопки проводяться. Підземні ходи під Житомиром є. Так само, як і під будь-яким старовинним містом.

Щодо твору. Мені імпонує відразу, що пес досить характерний. Він має власну трагедію. Я можу розповісти цей секрет? Його купили для полювання. Я ніколи не чув, що з пуделями полювали, чесно кажучи. І під час полювання виявилося, що він не такий пес, який може полювати…

 

Цю породу виводили для полювання на качок, вона насправді мисливська. Та королівські пуделі настільки гарні, що стали переважно декоративними.

Пес, герой роману, не вміє полювати не тому, що він не вмілий, а тому, що добрий. Він не хоче брати участь у вбивстві качок заради розваги.

На початку твору сказано, що людина не могла би розповісти цю історію, тому що ця історія великою мірою про пошук ідентичності, про втрату і відновлення її. І мій пудель теж із понівеченою ідентичністю. Пудель каже, що людина не могла би розповісти цю історію тому, що людина надто довго вирішувала, якою мовою це розповісти – українською чи російською? І навіть вирішивши, вона довго формулювала речення, яке цей вибір обґрунтовує, як краще сказати: українською чи російською, чи російською, чи українською? У такому випадку ця історія ніколи не була би розказана. А пес може розповісти.

 

У вашому творі, окрім полковника, «живуть» ще п’ять героїнь, якщо не помиляюся. Ви вже розповіли про маленьку дівчинку. Які жінки поряд із полковником? І яку роль вони відіграють?

 

Гендерної нерівності у творі немає. Образ полковника найкраще виписаний. Я йому приділяю найбільше уваги, він усе-таки головний герой. Усе ще полковник, який у 70-х приїжджає до Львова, є українцем із-під Харкова і міг би бути українцем із-під Житомира. У Львові він нібито чужий. Мені здається, що це проблема: він там має бути свій і зараз. Мені дуже, і відповідно, у творі ідеться, що немає «правильних» і «неправильних» українців. Є ті, хто добровільно обирає собі таку ідентичність і каже: я – українець.

Від початку створення роману його ідея була така, що всі герої хочуть щось повернути. Повторю, що ця книжка про ностальгію. Полковник має подвійну ностальгію: за радянським союзом і за своїм рідним селом, що біля Харкова. Його дружина повертається подумки в рідні місця. Вона людина без національності фактично, росіянка, а народилася в Баку і сумує за тими місцями. Сім’я має дві доньки і дві онучки. Розповім про доньок полковника. Мама Оля мріє повернути зір своїй доньці і вона все для цього робить. Вона є такою людиною 90-х.

Якраз хотіла читати фрагмент, як Тамара і її донька Маша вдруге повертаються до Німеччини, де її вітчим служив. Для сімей військових у цій країні це було за щастя, тому що там насправді було щось схоже на Європу. Вона певною мірою вважала Німеччину своїм домом. Але ми можемо тільки уявити, що думали німці про радянські війська в Німеччині. Я вам чесно скажу… Із моїми приятелями-німцями жодного разу не вдалося проговорити цю тему... Мій чоловік виріс у Німеччині, як Маша.

 

Щодо структури роману. Твір передбачає глави і кожна глава – як невеличке оповідання-намистина: нанизуються ці переживання, відчуття, емоції, запахи…

 

Узагалі світ і героїв у творі я намагаюся показати через запахи. Наприклад, полковник, коли сердиться, починає пахнути машинним маслом, вітром і керосином – тими запахами, які, вочевидь, він набув під час війни, служби. А Оля, його донька, яка мріє вже своїй доньці зір повернути, змінює запахи. Спочатку Оля – вчителька історії у школі, тож вона пахне чорнилом, крейдою, своєю донькою, бо вона така дуже мама. Вона йде зі школи, заробляє в антикварній лавці й починає пахнути грішми і тими старовинними речами. Так само її сестра Тамара змінює запахи. Вона їде на заробітки в Іспанію й пахне апельсинами. Старша онучка полковника Маша виросла в Німеччині. Мені казали, що відчувається якесь неприйняття тієї героїні. Чому? Тому що видається виправданою ностальгія полковника за радянським союзом, а от ностальгія Маші за старими часами, якій на початку твору 16 років, не здорова. Я Машу люблю, але цю її ностальгію ні.

 

Я читав ще рецензії в інтернеті. Дуже часто пов’язують ваш твір із декомунізацією. Можна позбивати символіку на будівлях, залишивши там дірки… Та зі сімейних фотографій ти цю символіку ніяк не прибереш, не виріжеш, не залишиш невидимим для ока…

 

На станції метро закрити ту радянську зірку можна і бажано, до цього мистецьки підійти. А от фотографії, родинні історії – це інша справа. Щоби відбувалася те, що я називаю внутрішньою декомунізацією, стерти якраз не можна. Якщо ми стираємо, то робимо те саме, із чого починався радянський союз. Усе страшне в радянському союзі, великою мірою, починалося з переписування біографій, щоби вони підходили тому часу. Мусив бути або зі селян, або, найкраще, із робітників. Мали би робити щось протилежне –обдумувати. Я намагаюся це зробити. Мій дід – радянський льотчик. Мій твір – думки про мою родинну історію зокрема.

 

Ще є цікавий інший акцент, коли ми пізнаємо родинну історію. У вашому творі «живе» сім’я, яка переїхала до Львова, та не цікавиться історією дому, в якому оселилися.

Часто буває: мешкаємо в будинках, де жили видатні люди, але про них нічого не знаємо і навіть не намагаємося дізнатися. І таким артефактом у сім’ї є скриня…

 

Квартира, в якій живе родина твору «Дім для Дома», має конкретну адресу – Лепкого, 4. Це реальна адреса у Львові. До того ж, квартира Станіслава Лема насправді. Найважливіше тут – доля Лема, котра пов’язана зі Львовом.

Станіслав Лем – польський письменник єврейського походження. У Львові він переживає три окупації: першу – радянську, потім – німецьку, для нього це історія про Голокост, він і його найближча родина переживає, але решта родичів гине і ніколи він про це не говорить і не згадує. Біографи починають розбирати твори письменника і намагаються зібрати біографію автора, тобто проти письменника працюють. Лем описує в одному зі своїх творів, «Голосі Господа (голос неба)», із якого я епіграф узяла, сцену розстрілу у львівській тюрмі. Випадково розстріл зупиняється і головний герой виживає. Зараз думають, що, напевно, це його власний досвід.

Лем мусив виїхати під час другої радянської окупації. Він ніколи до Львова не повернувся.

Мені йшлося насамперед не про те, що Лем – відома постать, а про таку впізнавану біографію. У творі не згадано ім’я Станіслава Лема. Та його можна відчитати. А можна й не відчитати – книжка читатиметься й без цього знання. Як розказую, то вже читачі знають. Але не тільки завдяки моїм коментарям. Станіслав Лем написав прекрасну книгу спогадів про Львів, яка називається «Високий замок». Скриня, яку знаходить родина моїх героїв і вирішує її залишити, описана у його «Високому замку».

 

Мирослав Дочинець написав в одному з творів, що автор має відпустити книжку. Чи ви уже відпустили свій роман «Дім для Дома»?

 

Я радію інтерпретаціям мого твору інших читачів, значить, напевно, так.