Валерій Харчишин: «Довічного «імунітету президента‟ не існує. І рано чи пізно за все потрібно буде платити…»

В екслюзивному інтерв’ю для «ЖИТОМИР.today» лідер українського рок-гурту «Друга ріка» Валерій Харчишин розповів, за що любить Житомир і чому вважає українців супернацією. Також музикант пояснив, як повинні співпрацювати чиновники та артисти і чому треба тримати в тонусі Президента України…
 

— Валерію, у мережі з’явився ролик, в якому Ви разом із іншими українськими музикантами в рамках проекту «Сила слова» декламуєте поезію Кузьми «Лист до президентів». На своїй сторінці у Facebook написали, що звертаєтесь таким чином до всіх президентів, котрі марнували Україну протягом 25-ти років…

— По-перше, варто сказати, що це – творчий проект, в якому ми декламували не лише Кузьму. Там звучить кілька творів. Зокрема, далі будуть вірші й Любка Дереша та інших авторів.

Але представники гіперпатріотичних ЗМІ, а особливо пропагандистських, одразу повідомили, що музиканти звернулися до Президента Порошенка. Насамперед, це лист до президентів України. Узагалі, кожен президент повинен пам'ятати, що його становище – тимчасове і довічного «імунітету президента» не існує. І рано чи пізно за все потрібно буде платити. Прикладів (живих і «не дуже») є багато.

«Лист до президентів» – це звернення стосується не лише всіх українських президентів, а й президента Росії, котрий розв’язав війну. І тепер ми кров’ю розплачуємось за ті «проср*ні» майже 25 років.

А чи дослухаються до нас – це вже питання інше. Хоча російські ЗМІ при цьому дуже активізувалися. Наприклад, вчора до мене телефонували з каналу «Россия-24», і одразу ж почали: «Вы вчера обратились к Президенту Украины…» Я їм пояснив, що це звернення стосується не лише всіх українських президентів, а й президента Росії, котрий розв’язав війну. І тепер ми кров’ю розплачуємось за ті «проср*ні» майже 25 років. Журналістка була чомусь задоволена такою відповіддю. Я не знаю, вийшов той синхрон чи ні, але вони все одно подадуть все так, як їм потрібно. Спочатку я думав не відповідати взагалі. Але тоді б вони написали щось типу: музиканти в Україні тепер бояться, щоб їх не прибрали, як Кузьму…

 

— Тобто загибель Кузьми, по-вашому, не була випадковістю?

— Ні, я вважаю, що смерть Кузьми – це трагічна випадковість. Не вважаю, що його хтось убив. Нещасний випадок – може трапитися з будь-ким. Так, як колись (у вересні 2007 року,– прим.) було зі мною. На щастя, мене врятували лікарі і Господь залишив мене серед живих.

 

— Ролик «Лист до президентів» багато хто сприйняв скептично. А дехто й висловив сумнів стосовно того, що бодай котрийсь із глав нашої держави взагалі знатиме про це відео…

— Мені все одно, насправді, хто і як ставиться до цього. Я роблю те, що вважаю за потрібне. І не люблю брехні. Вважаю, що нічого негативного ми не зробили. Зараз усі наші політики активно користуються соціальними мережами, впевнений, що ті, кого це стосується – побачать звернення, більше того, вони знайомі з ним ще від Кузьми, але нагадати – не гріх. 

 

— Узагалі, якою зараз повинна бути співпраця між керівниками держави, чиновниками та артистами?

— Останнім часом я бачу, що менше відбувається громадських слухань, зникає комунікація з народом. Я знаю, що війна, і у Президента дійсно багато державних справ, але він перший дійсно народний Президент! Треба пояснювати людям чому впроваджуються ті чи інші кроки. Сучасних засобів комунікацій, якими президент активно користується для цього достатньо. Наприклад, пояснити людям з яких причин відсторонено від посади Наливайченка. Це звісно ж не обов'язок – звітувати по кожній посаді, але багато людей вбачає в цьому вибудування вже до болі знайомої нам вертикалі влади.

Разом із тим, ми не просимо, щоб Президент звітував про стратегію бойових дій чи розкривав державну таємницю. Про зміни і впровадження реформ. Мені справді хотілося плакати від радості і я, навіть, відчув себе не у страху, а у безпеці, коли почув, як і що говорить молодий офіцер у гарній формі нової поліції. Але чомусь ще по телевізору, а не вже на вулиці. Але чому тільки поліція, а не судді і прокурори чи їх теж варто спочатку переодягнути і розпіарити? Взагалі, реформи не можуть бути «напівреформами». Вони або є, або їх немає зовсім. Тому нову владу потрібно завжди тримати в тонусі. Ми маємо народного Президента, якого обрали одним туром вперше в історії України. Тому довіра до нього колосальна. І він має її не втратити. Це не той Президент, якого треба міняти Революцією Гідності. І поки що є надія, що ми чогось досягнемо.

Деякі кроки його команди мені дуже подобаються. Наприклад, призначення Саакашвілі губернатором Одещини. Я вважаю, що це одне з небагатьох призначень, яке може бути показовим для всієї України. Але незрозуміло, чому ми починаємо з Одеси, а не з Києва і з України загалом...

 

— Валерію, говорячи про творчість, варто згадати, що важливим етапом Вашої кар’єри є участь у Житомирській академічній капелі «Орея». Саме в цьому колективі Ви пройшли академічну вокальну школу. Чи не виникає зараз бажання залишити рок-сцену і повернутись до витоків?

— Я вдячний за те, що мене взяли до «Ореї», хоча я не був співаком, у мене не було вокальної практики. Але я ніколи не повертаюся назад. Завжди шукаю себе в чомусь новому. До попереднього досвіду час від часу можна повертатися в якихось творчих експериментах. Якщо я відчую, що потрібна участь потужного хору, ми спробуємо разом записати пісню.

Я не знаю в Україні кращої хорової капели, ніж житомирська «Орея».

Адже кращої хорової капели, ніж «Орея», я в Україні не знаю. Але це буде вже щось нове, не схоже на виконання «Відчиняй», яке ми представили на Майдані Соборному у Житомирі.

 

— Свого роду флешбеком до академічного минулого, певно, можна назвати ваші ювілейні концерти у Національній опері. Чи все вдалося під час цих виступів?

— Ці концерти назвали ювілейними журналісти та ті, хто продавали квитки. Ми не мали на меті робити творчий вечір до 20-річчя гурту «Друга ріка». Це були гарні концерти і вони нам вдалися. Я задоволений на 99 % і тим, контентом, який ми несли зі сцени, і реакцією публіки. Ми заграли з народним колективом. Сподіваюсь, що ті два концерти - не останні. Працюємо зараз над тим, щоб показати все те Україні – збираємося восени у тур.

 

— До Житомира завітаєте?

— Учора якраз це обговорювали. Житомир – близько. Але основна складність в тому, що нас дуже багато – 60 осіб. Це дуже складно матеріально.

 

— Найновіший альбом «Другої ріки» має промовисту назву «Supernation (Супернація)». Але в своїх інтерв’ю Ви пояснювали, що подій в Україні вона не стосується. Скоріше, навпаки, ваша команда хотіла поіронізувати над самими собою, аморфністю і безпринципністю нашого суспільства. Чи не змінилась ваша позиція зараз?

— Він так починався. Але протягом того часу, поки відбувався Майдан і війна, змінювалися тексти пісень. Наприклад, «Supernation» взагалі не мала тексту в куплетах. Ми не думали, що це буде щось, на кшталт, «Фурії» чи соціальної пісні «Назавжди». Але з часом, коли ти живеш в країні, де відбуваються трагічні події, ти починаєш переживати це – і тексти трансформувалися в досить в те, що наразі відчуваєш.

Так у пісні «Supernation» музика мала би бути якоюсь мажорною, пафосною, гімновою, а вийшла стовідсотково танцювальна пісня. Хоча, думаю, що українці, взагалі, весела нація, хоча зараз ми частіше плачемо.

— Кожен свідомий українець сьогодні, в умовах війни, так чи інакше допомагає нашим бійцям. Ви часто буваєте у зоні АТО з концертами. Якими іншими формами волонтерської діяльності займаєтесь?

— Збиралися поїхати до Маріуполя. Але через обстріли – концерти тричі скасовувалися. Хоча ми не відмовлялися виступати. Але я сподіюсь, що ми поїдемо на Схід до наших військових частин з допомогою і невеличкими концертами. Загалом, ми робимо те, що можемо.

Один із концертів «Supernation» за участю народного оркестру був благодійним. Нам вдалося зібрати 100 тис. грн.

Так, один із концертів «Supernation» за участю народного оркестру був благодійним. Нам вдалося зібрати 480 тис. грн. Але зважаючи на те, що оренда зали у Національній опері, аранжування, світло, звук не були безкоштовними, то зрештою, залишилось трохи більше 100 тис. грн.  Ці гроші ми разом із клінікою «Ілая» вирішили витрачати на допомогу безнадійним хворим, на котрих уже ставлять хрест, встановлюють їм інвалідність, і ті люди, в кращому випадку, протезуються. Але вони вже все одно стають інвалідами, котрі не те, що не можуть повернуться в зону АТО, а й узагалі – до звичного життя. Ясно, що вони потребують дороговартісних операцій, унікальність яких у відновленні кісткової тканини на клітинному рівні, що практикує клініка «Ілая».

 

— Ви народилися на Житомирщині, у селищі Любарі. Земляки розповідають, що Ваша мама досі плаче, переглядаючи телетрансляції виступів. Думка батьків зараз, коли сам батько трьох синів, залишається важливою?

— Дружина розповідала, що мої мама та хрещена плакали на концерті, який відбувся з народним оркестром. Особливо коли я заспівав пісню «Стоїть гора високая…» Я й нині прислухаюсь до порад батьків. Мамі, наприклад, подобаються повільні балади, романси, де можна показати голос. Тому вона каже, щоб я більше співав народних пісень. Коли мені запропонували головну роль у фільмі «Легенда Карпат», я вагався, погодитися чи ні. Мама з хрещеною в один голос переконали мене погодитися на роль Олекси Довбуша.

 

— У лютому минулого року «Другу ріку» покинув співзасновник гурту Віктор Скуратовський. Чому це сталося після 18-ти років роботи у колективі?

— Ми не били горшків. Не сварилися. Просто Віктор став менше приділяти уваги роботі у колективі. Спочатку він пропускав репетиції. Гірше було, коли він припинив приходити на концерти. Ясна річ, шкода, що він пішов з гурту. Ми багато часу провели разом. Зараз час від часу спілкуємося.

 

— Разом із Віктором декілька років тому, на запрошення покійного нині Володимира Шинкарука, були гостями одного з фестивалів у Житомирському державному університеті імені Івана Франка. Яким Володимир Федорович запам’ятався особисто Вам?

— Володимир Федорович, своїми порадами долучився до початку «Другої ріки». Він підтримав нас свого часу.

Зокрема, фестиваль «Студентські струни» – це один із перших фестивалів, де ми брали участь. Володимир Шинкарук давав нам цінні поради щодо аранжування пісень. Також він переконав співати все ж таки українською, а не англійською.

Саме Володимир Шинкарук переконав нас співати все ж таки українською, а не англійською.

Тож на фестиваль «Червона рута» у 1999-му році, завдяки йому, ми вже приїхали з українською програмою.

 

 — Одне із Ваших захоплень – це подорожі. Які цікаві міста вдалося відвідати за останній час?

— Ці подорожі, передусім, пов’язані з концертами. А на зйомках «Легенди Карпат» мені вдалося вперше побачити Карпати з буковинської сторони.

 

— А на Житомирщині як часто буваєте?

— Буває, що тричі на місяць. Взагалі, я дуже люблю Житомир. Це не тому, що там минуло моє юнацтво. Дехто з тих, хто переїхав до інших міст наприкінці 90-х, кажуть, що до Житомир краще не повертатися довше, ніж на два-три дні.

Я, навпаки, там почуваюся дуже затишно, як вдома. Коли я лікувався після ДТП, то хотів жити у Житомирі, а не в Києві. Я абсолютно не соромлюся свого провінційного походження.

Я абсолютно не соромлюся свого провінційного походження.

Був навіть випадок, коли мої земляки-сусіди ображалися за те, що в одному з інтерв’ю було написано, що Валерій Харчишин і «Друга ріка» з Житомира. Вони мені тоді сказали: «Що ж ти не кажеш, що ти не з Житомира, а з Любара!». Відтоді я запам’ятав на все життя, що треба говорити точніше!