Архітектор Олександр Столовий: Щоб села не зникали, необхідно змінити підхід до їх розвитку.

Коли читала матеріали про вас, перед очима мимоволі поставала доволі романтична картинка, знаєте, у стилі "мій ранок в селі" -- двір, зарослий травою, на ґанку парує чашка з чаєм. Власне, як мінялося ваше сприйняття села і яким воно є нині?

По-перше, я відчуваю себе безпосередньо частиною села. Хоч і не постійно мешкаю в рідній Козіївці, але регулярно зчиняю там гамір, роблю щось. Ну і плюс там живе моя родина, а я від неї не відокремлений. Тобто вся моя діяльність там -- це справа нашої сім'ї загалом.

Изображение: facebook.com/oleksandr.stolovyi/

Архітектор Олександр Столовий – це творча особистість, яка вносить свій внесок у світ архітектури.

Рекламное сообщение

За останні років десять такого усвідомленого вивчення села я пройшов цей шлях -- від його романтизації і формалізму до прагматичнішого підходу. Принаймні я рухаюсь у той бік. Десь на фінальній стадії наукової роботи зрозумів, що романтизація заважає. Романтизація і формалізм -- це про картинку, яку ви описали. Це не про суть.

Яка основна ідея?

Сільські громади є надзвичайно винахідливими та здатними до творчості, хоча їх потенціал залишається не до кінця реалізованим. Це, без сумніву, основна думка, яку я хочу донести.

У ваших наукових працях можна знайти ідею, що село виступає як незалежна одиниця поселення, яка не лише не є менш значущою, а й має рівні права з містом. Більш того, село може мати певні переваги, оскільки є більш стійким і автономним. Це пов'язано з тим, що його мешканці володіють специфічними навичками та знаннями, що дозволяє їм залишатися ближчими до природи в порівнянні з урбаністами.

Власне кажучи, я намагаюся уникати протиставлень. Хоча, можливо, в моїх текстах все ж відчувається певна емоція стосовно міста, але це, скоріше, реакція на шовінізм по відношенню до села. По-перше, існує проблема, що люди не приділяють уваги аналізу сільського способу життя та не помічають його унікальності. Адже він є зовсім іншим, і його не варто порівнювати з міським життям.

По-друге, майже всі села в Україні в певний період пережили радянський експеримент, коли їх намагалися перетворити на своєрідні фабрики для виробництва товарів. Створювалися колгоспи, куди всі повинні були централізовано приходити на роботу, а продукція виготовлялась у єдиній системі. Це була спроба нав'язати індустріальне бачення села, яка виявилася невдалою. Сьогодні ми спостерігаємо їх природне повернення до органічного стану, до традиційного укладу, що формувався протягом століть. Адже історично українське село розвивалося як мережа малих локальних спільнот — кутків, об'єднаних спільними просторами — вигонами.

Немає жодної державної програми, системної ініціативи, яка допомогла б їм на цьому шляху.

Ту трансформацію, яку ми спостерігаємо, ми сприймаємо як процес згасання.

Рекламное сообщение

Бо такі її правила: успішних кейсів будуть одиниці, точково десь там, десь тут хтось виживе. Можливо, з часом ці кейси мультиплікуються як окремий тип поселення людини.

Зображення: надане Олександром Столовим.

Козіївка – це унікальне місце, яке заслуговує на увагу.

Ви згадуєте державні програми, але чи не є це повторенням старих помилок? Знову до нас завітають мудрі фахівці, можливо, з міської ради, аби ще раз пояснити, як уникнути проблем?

Я довго міркував над цим. Важливо усвідомити, що, знищивши дракона, не можна стати його наступником. Це має велике значення. Я говорю це як представник цієї культури, а не як урбаніст, якого батьки відправили здобувати освіту до Харкова. Села занепадають, адже їхні мешканці не бачать можливостей для розвитку, не вірять у власну реалізацію. Дійсно, можна зауважити, що раніше їм ніхто не вказував шлях до самовираження, але ж вони самі до цього якось дійшли. Та тут є один важливий нюанс. Візьмемо, наприклад, Козіївку. Раніше у нас було дванадцять родин, які представляли потужний середній клас, а ще більше було дрібних підприємців. Це означає, що було чимало людей, які усвідомлювали, що їхнє майбутнє в їхніх руках. Але згодом цей клас був знищений, а ті, хто залишився, були охоплені страхом перед самовираженням. Їм внушили, що вони не можуть, не мають права, бо ризикують зазнати долі інших. Ці шаблони формувалися роками. Врешті-решт, у людей навіть не виникає думки про можливість зайнятися власною справою.

Ключовий момент у взаємодії з особою, яка має певні навички або є експертом у своїй сфері, полягає в тому, щоб переконати її в цінності своїх вмінь. Важливо донести до неї, що те, що вона вміє робити, має високу ціну і заслуговує на визнання.

Хотілося б, щоб ми, як представники держави, запропонували сільським громадам чітку систему можливостей: спробуй реалізувати свою ідею; є люди, готові підтримати на початкових етапах; вперед, не бійся, у тебе все вийде! Ось платформи, маркетплейси, соціальні мережі та інші ресурси. Головне — не приймати рішення за людей, а надати їм простір для вибору.

Врешті-решт, це певний патерналістський підхід. Ось ви – особа, яка активізує своє село.

Я люблю називати себе "культурним десантом". Мене, можна сказати, висадили (сміється).

Я саме про це.

Рекламное сообщение

Ні, ні, ні. Це не про те, що ти приходиш і щось даєш.

Ось як це організовано у нашому просторі. Ми маємо коворкінг площею 13 м², обладнаний великим столом, комп'ютером та доступом до Інтернету. У будь-який момент люди можуть завітати сюди, щоб поділитися своїми задумами та вміннями. Єдине правило: розкажіть про свою ідею.

За три роки ми знайшли таких вісімнадцять. Тобто в селі Козіївка – це унікальне місце, яке заслуговує на увагу. на 2500 населення є 18 напрямків розвитку виробництва. Саме ця відкритість до людей і пропозиція прийти й розповісти дала такий потенціал. Мені здається, це єдине можливе правило для цієї системи. Вона має бути максимально відкритою до всієї широти ідей, які можуть пролунати від місцевих.

Я говорю про концепції, оскільки для висунення пропозицій потрібно проявляти активність. На це не слід покладатися. Коли є ініціативні особи, це, безумовно, чудово. Головне — не створювати їм перешкод. Я ж акцентую увагу на неактивному потенціалі. На тих людей, які володіють певними знаннями.

Зображення: надане Олександром Столовим.

Один із символів села

Щось затіяти

Про що саме йдеться? Які приклади успіху ви можете навести?

Приміром, у нас є два вже фінансово самодостатні кейси. Вони пов'язані з гніченням ягід. Це традиційна технологія, яка давно існує в нашому селі. Люди ферментують терен, аличу, грушу -- їх коптять димом, шарами перекладають з цукром і залишають визрівати під пресом. Ще три роки тому гнічені сливи продавали на нашому базарі десь по 50 грн за кілограм, а сьогодні кілька сімей продають їх уже по 600 грн. А все тому, що спочатку був кейс однієї родини, яка не побоялась і пристала на мою пропозицію інвестувати в це, як у бізнес. Продукт знайшов покупця, вони підписали контракти з чотирма українськими ресторанами. Кейс став відомим.

І чим більше часу минає, тим ясніше розумію, що справа не в традиціях чи спадщині. Якщо ознайомитися з тим, що про мене говорять, стає очевидним, що я є справжнім прихильником традиціоналізму, який поглиблює свої знання.

Основна мета мого дослідження в кожному селі полягає в виявленні творчого потенціалу особистості.

Мій батько часто вживає термін "рацуха", що означає здатність знаходити прості та розумні рішення. Він постійно займається вигадуваннями в своїй майстерні. Такі люди, як він, є у нас досить численні. В цілому, життя в селі вимагає матеріалістичного та максимально раціонального підходу, що, власне, є бізнес-стратегічним підходом. Однак їм потрібно навести приклад.

Рекламное сообщение

Тому більшість наших історій якраз про те, що я довго шукаю людину. Потім десь від пів року до року ми розвиваємо, умовно, їхнє виробництво, бренд. Далі починається якийсь такий інформаційний сплеск про цей виріб чи спосіб виробництва. І наступні два-три роки в селі всі хочуть робити це. І я себе ловлю на думці, що це теж потрібно підхоплювати. Тоді цей центр виробництва, який ти начебто точково започаткував чи допоміг започаткувати, може перетворитися на індустрію з серії центрів виробництва.

Зображення: надане Олександром Столовим.

Гнічені сливи

Зображення: надане Олександром Столовим.

Гнічені сливи у вершках - місцевий десерт

Чи здатна ця оповідь стати популярною? Чи можуть усі села заявити: погляньте, у нас є кілька крафтових підприємств, і саме завдяки їм ми виживаємо?

Мені здається, що коли твоя креативність зав'язана на локальному ресурсі, який є тільки тут, просто так природно склалося, -- це і є ключ до успіху існування будь-якої громади.

Фінляндія, зокрема, акцентує увагу на важливості місцевої ідентичності та використання регіональних ресурсів для підвищення економічної стабільності. На основі цієї концепції була створена система, що підтримує локальні бренди, а також туристичні та ремісничі проекти.

Це не лише про те, щоб мати 300 осіб і прагнути зробити їх успішними, сподіваючись, що вони потім стануть батьками багатьох дітей... Насправді, це також пов'язано з драконами. Єдине, що нам залишається, це взаємодіяти з людьми, дізнаватися про їхнє повсякденне життя, розуміти, чому вони оселилися тут, і виявити цю місцеву ідентичність, щоб вони могли розробити свою власну пропозицію і представити її зовнішньому світу.

От чому моя Краснокутська громада має існувати через 200 років? Мешканці громади кажуть: треба, щоб громада існувала заради людей. Це, звісно, добре і правильно, але не може бути головною ціллю. Щоб зрозуміти мету, варто відповісти на питання: чому люди з інших куточків хотіли б приїхати жити в Краснокутську громаду і що там могли б робити?

Зображення: надане Олександром Столовим.

Майстриня Люба, творець оригінальних букетованих чаїв під брендом 'Трави з яру'.

Зображення: надане Олександром Столовим.

букетовані чаї 'Трави з яру'

У сучасному світі багато навичок втрачають свою значущість. Наприклад, човни-довбанки на Поліссі, виготовлення яких вже не практикується.

Рекламное сообщение

На мою думку, кожна технологія має право на існування, проте вона повинна еволюціонувати та отримувати нове значення. Візьмемо, наприклад, пана Миколу, який займається плетінням віників. Він вирощує власне насіння, знає, як його правильно посадити, доглядати, збирати вчасно, сушити і сплітати з нього чудові віники. Чи актуально це сьогодні? Мабуть, ні, адже в "Епіцентрі" можна придбати віники кращої якості за набагато нижчою ціною. Таким чином, традиційне плетіння віників поступово зникає. Але цінність цього ремесла полягає не лише у самих віниках, а в умінні пана Миколи плести так, що віник, незважаючи на знос, залишається цілим. Це і є суть його майстерності. Тепер уявімо, що ми пропонуємо пану Миколі новий виклик: спробувати плести абажури. Він, звісно, відчуває скутість, адже ніколи не займався цим раніше. Однак його віники приносять йому певний дохід. Тож ми домовляємось: я протягом пів року фінансуватиму його експерименти, поки не буде створено перший абажур. Це зазвичай незначні кошти — кілька десятків тисяч гривень, адже в селах часто виникає проблема з самооцінкою. Якщо нічого не вийде, так тому і бути.

Він вирішується на експеримент. В результаті створює абажури, яких немає навіть на Pinterest. Його унікальна технологія не дозволяє виготовляти щось звичайне, тож виходить щось справді цікаве та незвичайне. Сьогодні їх можна придбати на Etsy за 500 євро, що відображає справжню цінність його творчості в сучасному контексті. У всіх семи проектах, реалізованих у моєму селі, я дотримувався саме цього підходу.

Створення абажура — це одне, а перетворення цього на бізнес — зовсім інша справа.

Отже, завдання нашого простору полягає в наданні підтримки. Ми фактично створили сільський маркетплейс, де демонструємо продукцію та послуги, які пропонує наша громада. Наразі цього цілком достатньо. У нас є менеджер, яка підтримує зв'язок з місцевими майстрами та просуває їхню діяльність, отримуючи відсоток від прибутку. Таким чином, ми маємо самодостатню систему. У нашому просторі працюють місцеві мешканці. Зараз я прагну, щоб наш стартап у Козіївці став своєрідною франшизою, яку можна буде втілити в інших громадах.

Фото: instagram.sashko0703

Олександр Столовий

А з якими труднощами ви стикалися, втілюючи свої ідеї?

Мені знадобився час, щоб зрозуміти, що це має бути свідомий вибір кожної людини. Ми не можемо приймати рішення за інших. Раніше я часто розчаровувався, вважаючи, що вони просто не зрозуміли моїх ідей, і намагався пояснити їх ще раз або знайти інший спосіб викласти інформацію. Але, дякувати долі, ми живемо в демократичному суспільстві, де кожен має право вибору, як йому жити.

Мабуть, один з найбільших викликів -- як перейти від окремих успішних історій, які сталися завдяки небайдужості й інвестиціям ентузіастів, як у вашому випадку, до системи.

Якщо розглянути питання системності, то які елементи формують цю модель? Вона, в першу чергу, базується на концепції центру репрезентації — тобто на тому, які можливості наша громада може надати. І, безумовно, для цього необхідна належна глобальна інфраструктура на рівні держави.

Необхідно створити центр для самостійного навчання, де люди могли б ділитися знаннями та реалізовувати свої ідеї. Однією з основних проблем є нестача робочого простору. У більшості випадків люди змушені працювати вдома, що ускладнює їхнє життя і може стати перешкодою для початку нової діяльності. Не всі готові прийняти таке рішення. Багато хто висловлює побоювання: "Моя дружина цього не зрозуміє" або "Родичі дивляться на мене з недовірою. Я займаюся чимось незрозумілим, і ще потрібно виділити окрему кімнату. Вони запитують: а чому б тобі не знайти звичайну роботу?"

Це стосується викликів та того, як їх сприймає суспільство.

І це теж. Проблема в тому, що практично всі села в Україні мають однакову інфраструктуру. Будинок культури, старостат, школа, дитячий садок, магазин -- ось і весь набір. Ще може бути пошта або фельдшерський пункт. Жодна ця інституція за статутом, правилами використання не може прихистити майстрів. Виходить, що ми стикаємося з певною бюрократією, яка заважає. Тому, приміром, у Козіївці ми вже дійшли до рішення орендувати приміщення. Це закинута будівля старого стаціонару: XIX століття, класицизм, височезні стелі, комини. Плануємо спільно відремонтувати і зробити там простір. Ми так його і назвемо "Старий стаціонар. Лікуємо культуру".

Рекламное сообщение

Зображення: надане Олександром Столовим.

Майстер В'ячеслав з села Козіївка створює декоративну скриню, розписану вручну.

Переміститися в сільську місцевість.

Деякі села намагаються привабити переселенців, щоб, приміром, зберегти місцеву школу. Чи може це дати якийсь новий поштовх для розвитку?

Це стратегічний захід, який ефективний лише в даний момент. Проте він не усуває основну проблему. Щодо шкіл, то головною причиною, чому сім'ї залишають країну, є питання освіти. Це зрозуміло, оскільки батьки прагнуть забезпечити своїм дітям найкращі можливості. У цьому контексті сільські навчальні заклади значно поступаються міським.

Зараз, приміром, будемо реалізувати в нашій громаді експериментальний проєкт середньої освіти, де дитина паралельно з академічними знаннями проходитиме обов'язковий курс прикладних знань, який пов'язаний саме з місцевими вміннями. І викладати його мають місцеві носії в парі з учителем.

Вважаю, що інтеграція академічної освіти з практичними аспектами може створити нову освітню пропозицію, яка не буде конкурувати з міськими навчальними закладами. Я лише висловив цю ідею, яку плануємо втілити в Козіївці, і вже отримав запити від людей, чи можуть їхні діти приїхати до нас на навчання. Це свідчить про наявний потенціал. Освітня пропозиція трансформується, стаючи більш відкритою для зовнішніх учасників, а не лише для дітей з нашої громади. Наступним кроком може стати формування освітніх кластерів, що спеціалізуються на прикладних знаннях у регіонах Поділля, Слобожанщини та Сіверщини. Щоб уникнути занепаду сіл, важливо не обмежуватися лише власними інтересами. Це може стати шляхом до забуття.

А якщо розглянути цей тренд (хоча у мене немає конкретних даних, але він виглядає очевидним) щодо мігрантів із міст до сіл, що ж насправді криється за цим явищем? Чи справді це не матиме жодного впливу?

Зовсім не. Існує демографічна статистика. Я сам відношу себе до покоління бебі-бумерів. Мої шкільні роки пройшли в переповненому класі, а університетське навчання — у великій групі. Таким чином, я постійно змагаюся з однолітками. Тенденція до виїзду людей з міст у села, яку ми нині спостерігаємо, пов’язана з тим, що представники покоління, яке народилося під час бебі-буму, досягли віку, коли деякі з них обирають життя в селі. Це явище нам більш помітне, оскільки нас завжди було багато.

Часто, коли ми дорослішаємо, залишається невизначеним, ким ми є і чого прагнемо. У віці 25 років нас заворожує швидкоплинність життя, ми прагнемо бути частиною всіх сучасних трендів. Проте водночас ми стикаємось з постійним тиском з боку міста. Щоб уникнути шуму сусідів, ми займаємось шумоізоляцією в квартирах, а в тролейбусі намагаємось заглушити навколишній світ, надягаючи навушники. Це стає невід’ємною частиною нашого повсякденного життя, яку ми навіть не усвідомлюємо, вважаючи це нормальним стилем життя. Але насправді така рутина забирає наші ресурси, і, умовно кажучи, можливостей для самореалізації в нас залишається менше, ніж могло б бути. Тому більшість тих, хто обирає життя в селі, є людьми, які намагаються знайти для себе більш зручне середовище. І, по суті, таких людей не так вже й багато.

Зображення: надане Олександром Столовим.

Простір творчих ідей у Козіївці

Що робить цю історію переїзду з міста до села успішною? Адже, по суті, життя в сільській місцевості потребує зовсім інших умінь.

Важкий побут у селі -- це лякалка. Якщо в тебе є кошти, то в селі ти можеш створити свій простір для життя, який буде дуже схожим на міський у щоденному побуті.

Але, певно, є різниця між тим, щоб просто мешкати в селі зі зв'язками, спрямованими назовні, і стати справді частиною громади?

Бути частиною села означає бути частиною цього соціального мотка. Це дуже важлива річ. По-перше, в нього ще треба потрапити, це не так просто. А по-друге, що таке бути частиною соціального мотка? Це брати участь у якихось спільних заходах. Вони можуть бути зовсім різного ґатунку -- від записатися в місцеву футбольну команду до завести якусь худобину й випасати її чередою разом з іншими. Або можна почистити колодязь чи відремонтувати його. Ця соціальна інтеграція доволі легко проходить, якщо ти набудеш якоїсь доброї слави саме діяльністю. Тобто щоб відчути себе частиною села, треба, аби люди тебе туди пустили.

Люди відкривають свої серця лише через взаємодію, завжди під впливом певної доброї репутації.

Природна закритість громади випливає з її малочисельності. У селі завжди небагато жителів, і це не зміниться. Відчуття безпеки виникає лише за умови, що спільнота є згуртованою і можна покладатися на людей, які знаходяться поруч. Саме тому важливо, щоб усі могли розуміти одне одного. До речі, прагнення «прибрати» тих, хто виділяється, часто зумовлене бажанням створити навколо себе захищене середовище.

Існують ситуації, коли новоприбулі мешканці села стикаються з неприязню та відторгненням, адже їх не приймають у громаду. Це відбувається через брак соціальної інтеграції, і для місцевих жителів такі люди залишаються чужими, навіть якщо користуються їхніми ресурсами та благами.

Зображення: надане Олександром Столовим.

Парковка в Козіївці – це спільна територія, яку озеленили та підтримують у належному стані члени сім'ї Олександра.

Зображення: надане Олександром Столовим.

Парковка в Козіївці – це спільна територія, яку озеленили та підтримують у належному стані члени сім'ї Олександра.

На даний момент існує безпековий аспект, який змушує вважати село місцем укриття.

Це знову ж таки нестандартний підхід. Адже ми ж не плануємо жити в умовах безперервної війни? Звісно, ні.

Наша задача -- дивитися на те, що ми можемо зробити, який підхід використати, яку пропозицію створити, щоб село було самодостатнім. Бо зараз ті, хто виїжджає з міста, -- здебільшого люди, які працюють віддалено. А це дуже мобільна група. Вони сьогодні переїхали в село, завтра вони поїдуть з нього.

Врахувати помилки

Ви мали можливість реалізувати свою модель на практиці як архітектор. Розкажіть про досвід роботи над проєктом відновлення Посад-Покровського в Херсонській області.

З одного боку, я сприймав це як підтвердження певних уявлень про села. Херсонщина, хоч і здається віддаленою, виявила в собі чимало спільного. Посад-Покровське — це типове радянське село, в якому окремо розташовані дитячий садок, школа та будинок культури, кожен з яких має свою актову залу. Але для цієї громади, що налічує 800 домогосподарств, коштів вистачило лише на фарбування підлоги. У цьому я впізнав Козіївку та багато інших сіл, де простір не був належним чином оптимізований для обслуговування населення, внаслідок чого громада виглядала не надто успішною.

З іншого боку, 70% будівель у селі були зруйновані, включаючи школу, будинок культури та дитячий садок. Тому, працюючи над архітектурним проєктом відновлення, ми вирішили застосувати новий підхід, об'єднавши споруди загального користування в єдиний комплекс. Актова зала в селі повинна бути єдиною, адже не варто очікувати на одночасні виступи таких зірок, як Леді Гага, Ріанна і Бейонсе. Громада погодилася з цим планом. Проте виникали труднощі у реалізації задуму через жорсткі будівельні норми, які часто ускладнюють розвиток малих громад. Тому результатом моєї наукової діяльності я вважаю створення нормативного документа, який дозволить селам існувати та розвиватися.

Які три основні принципи ви б включили в цей документ?

По-перше, важливою є універсальність простору. Я маю на увазі не лише внутрішні приміщення, а й відкриті публічні території. Ці кути та затишні закутки – це не нова ідея, вони використовуються вже протягом століть. Їх варто впровадити, але з урахуванням сучасних технологічних досягнень.

Ну і наявність центру репрезентації, який дасть можливість розкрити креативність, локальну ідентичність, дати їй реалізуватися саме в просторі. Навіть не три, а два основні принципи.

Изображение: facebook.com/oleksandr.stolovyi/

А що ви чули від людей, коли готували проєкт, чого вони прагнули, як це бачили?

Люди просто хотіли повернутися додому. Маю прекрасну історію про 85-річного дідуся. Я ж там тинявся вулицями. Ідеш -- якісь хати зовсім зруйновані, а була хата, в якої кут вибило -- і там дідусь прибирався. Ми підійшли, спитали, як його куток називається, які в нього плани. Виявилось, що його евакуювали з дружиною на Житомирщину і він повернувся підрихтувати хату, щоб забрати жінку додому. Можна було б подумати, що в людей це місце асоціюватиметься вже не тільки з родинною пам'яттю, але й з жахіттями. Проте ні, багато хто сильно хоче повернутися, бо тут все своє, тут краще.

При створенні проєкту ми ставили за мету, щоб, поступово відновлюючи село, воно зберегло свою впізнаваність для місцевих жителів. У селі було чимало оштукатурених світло-сірих або білих будівель з дахами, покритими рудою черепицею, і ми прагнули зберегти цей колорит, адже він відображає середземноморський стиль.

Водночас я побачив сумніви. Люди сумнівалися, що це втілять. І основна, як на мене, проблема була в тому, що з місцевими не побудували комунікації. Вони не хотіли підписувати документи на відновлення хат, бо думали, що, якщо щось підпишуть, у них відберуть будинки. І за перші два роки тільки п'ять домогосподарств підписали ці документи. Просто уявіть рівень недовіри. Як представник держави я приїхав би туди 85 разів, познайомився б з людьми, а не просто спустив документи через старосту. Це так не працює.

Отже, цей млинець вийшов не зовсім вдалим?

Проєкт реалізують, просто дуже повільно. Але я повертаюся до роботи із сільськими громадами. Кожного разу не вистачає комунікації з людьми. Я часто спостерігаю такий певний егоїстичний підхід, коли приходять урбаністи й у рамках якоїсь грантової програми роблять концепцію розвитку громади, стратегію. І все це залишається гарною ідеєю на папері. Але чому так? Тому що це гарна ідея одного, ну, може, команди урбаністів. Але там нема місця ідеям людей.

Зображення: надане Олександром Столовим.

Один із знакових елементів села Козіївка – це унікальне місце, яке заслуговує на увагу.

Надзвичайно суттєво залучати місцевих жителів.

Максимально. А далі ще один важливий момент. Війна -- це про знищення не тільки матеріального складника, не тільки простору, в якому ми живемо, а й знищення локальних суспільств. Приміром, у Харківській області є Дворічанська громада, яка від початку повномасштабного вторгнення опинилась у зоні активних бойових дій, і донині її частина в окупації. Більшість людей звідти виїхали. І для мене це такий характерний приклад. Важливо не втратити їхню ідентичність. Бо розчинитися, асимілюватися в нашому глобальному світі дуже легко.