Поетка Юлія Кручак: «Дід казав мені, що я маю нічого не боятися»

"Та що про мене розповідати?" – перша реакція Юлії Кручак, коли запрошую її по телефону на інтерв’ю.

Насправді є про що поспілкуватися. Я запам’ятала Юлю на одній із імпрез часопису "ФіLео+ЛоґоS". Тоді Юля-Тіпуля із 14 групи, першокурсниця, феєрично представила, навіть сказати би, розіграла вірш. Читаючи із романтичної панночки перейшла в образ неслухняного дівчиська у светрі із веселою змійкою.

Зараз Юлія Кручак вже титулована принцеса в сучасному літературному процесі: поетка, перекладачка, художниця, майстриня, учителька, резидентка Станіславського феномену, лауреатка "Молодої республіки поетів" (2014) і літературної премії "Смолоскип" (2015), володарка призу глядацьких симпатій фестивалю відеопоезії "CYCLOP" за віршоване відео "Вилікуй мене весною", режисером якого є Дмитро Голумбевський, засновниця й одна з організаторів благодійно-мистецького фонду на підтримку онкохворої молоді "АрТерапія".

Зустрічаємося із Юлею в арт-кафе "Бібліотека". Знакове місце: тут чимало відбувається подій фестивалю "АрТерапія".

Після роботи Юля нарешті вбігає в кав’ярню. Ділиться враженнями, як діти гралися іграшковим лисеням. Із цієї теми і розпочалося наше інтерв’ю.

 

— Що для тебе значить цей зообраз? Яка історія з ним пов’язана?

— Казали в дитинстві, що, може, я схожа на лисичку.

…Коли була малою, мабуть, років сім, дід показав мені лисячу нору. Мама-лисичка загинула і маленькі лисенята залишилися. І самі вони якось подорослішали, виросли та пішли. Дід казав, що я маю нічого не боятися, бач, он навіть лисенята самі сидять у норі, а ти боїшся сидіти в темряві.

От моя така мрія, яку ніяк не можу здійснити, бо живу на квартирі, – завести маленьку лисичку.

Я вже передивилася всі відео, перечитала книги про те, як їх приручити.

— До речі,твоя майстерня так і називається – «Майстерня Лисички Емм»? Що Ти створюєш?

— У «Майстерні Лисички Емм» теж специфічна історія. Моя подруга виходила заміж і попросила зробити їй прикрасу весільну. Ми товаришуємо з дитинства, тож хотілося цю річ створити руками і вкласти у виріб щось близьке, рідне. Мені ця справа дуже сподобалася. Потім я почала закуповувати матеріали, створювати прикраси. Зараз усі вилучені кошти від продажу виробів ручної роботи Лисички Емм ідуть на рахунок фонду «АрТерапія».

— Яка твоя улюблена техніка? Які вироби найбільше полюбляєш створювати?

— Люблю працювати з натуральними матеріалами. Фарбую жолуді, листочки, такі сухенькі, скручені. Дуже люблю робити мило. Зараз узагалі не купую ні мила, ні скраби – усе намагаюся зробити сама. Процес варіння мила дуже захоплює. Дуже заспокоює. Мало малюю зараз. Мала робити цілу серію робіт. Але після фестивалю не малюється, і не пишеться зовсім. Треба відпочити на якийсь час, залягти на дно. Або, може, саме пройде.

— Однак хіба твоя книжка не у видавничому процесі після «Смолоскипа»?

— Так, цю літературну премію я здобула цього року. Підбірка є, на 50 текстів. Але цього мало, деякі тексти я повикидала. Книжку треба робити або до Львівського Форуму, або до «Київських Лаврів». До Форуму не встигла. Можливо, на Книжковий Арсенал або на Лаври зроблю, але також не впевнена у цьому… Збірка називається «Передчуття дому». Назва залишається стовідсотково. Зараз потрібно додати більше текстів, попрацювати над дизайном, над версткою цієї книжки.

— Ти не тільки пишеш, але й пробуєш перекладати. Кого і що перекладаєш?

— Я вчила іврит. Сама для себе. І перекладала Якова Бессера. На його вірші випадково натрапила і мені дуже сподобалося. Зараз у мене 46 перекладів.

Також перекладала сучасну ізраїльську поезію – яка потрапить на очі, друзі, які живуть в Ізраїлі, підкидали. Я не можу назвати себе «матьорим» перекладачем. Це для мене, по-перше, практика дуже корисна. Однак зараз немає достатньо часу працювати над перекладом.

Я вчила іврит. Сама для себе. Зараз у мене 46 перекладів.

А хочеться, щоб усе було досконалим. Почала придиратися до найменших дрібниць. Мова складна. Перекладаючи я намагаюся і вчити мову.

— Чи відважувалася переклади публікувати?

— Я показувала свої переклади і знайомим, і людям, які знають мову, є носіями цієї мови. Вони кажуть, що варто продовжувати цю справу, але я не знаю, чи перевтілиться це у величезне видання, якийсь п’ятитомник. Навряд чи вистачить посидючості зайнятися цією справою. Мене вистачає на години дві-три, потім мене кудись рве, кудись кидає. Кудись треба бігти, щось робити. Довго я не можу такими речами займатися.

— Поетка, перекладачка, майстриня і не тільки… Якою ти була на першому курсі, що Ти пригадуєш?

— У школі мене називали: Леся Українка. Я писала вірші, виступала з віршами. Завжди була ведучою на всіх концертах. Співала в церковному хорі. Захоплювалася поезією Анни Ахматової. Знала її напам’ять, цитувала все на світі. Прийшла на перший курс і Лесик Панасюк (зараз поет, дизайнер, один із організаторів фестивалю «АрТерапія». – Л.З.) підсунув почитати мені якусь там книжку, не пам’ятаю вже автора. Дивлюсь – там вірші неримовані. «Лесик, ні одної коми! Що це ти мені показуєш?» Він: уммм, ситуація зовсім плохая. Втягнув він мене в це русло однак.

— Не помилюся, якщо скажу, що проектом № 1 цього року і літа для Тебе є благодійно-мистецький фестиваль «АрТерапія». Сама Ти відіспалася, відійшла від фестивалю?

— Я ще ні, не відійшла. Хіба виспалася. Я всі вихідні проспала спочатку. А потім відразу в роботу.

…У мене такі сни були після фестивалю. І досі сняться часом. І про підпал кінотеатру «Жовтень», і про теракт у «Жовтні», і про те, що наших волонтерів позабирали десь у полон і я маю їх викупити звідти. Треба відновлюватися, пити вітаміни. Бо я бачу, що я вже недалеко від того, що вкручуватиму лампочки й усміхатимуся всім людям. Зараз мені дуже хочеться тиші і спокою. Я дуже сподіваюся на зміни. Я відчуваю їх. Як «Передчуття дому», так зараз у мене дуже різкі передчуття змін.

... після фестивалю «АрТерапія» у мене були сни про те, що я маю викупити наших волонтерів з полону...

Можливо, буде переїзд. Може, я мільйон виграю. Або поїду кудись і зустріну свою долю. Все що завгодно. Але я дуже відчуваю, що зміниться щось. І я не знаю, в який бік. Різні версії. Є така інтуїція. Інтуїція ніколи не підводить мене у цьому плані.

— Очевидно, як для назви, так і суті фестивалю «АрТерапія» є погляд не «мистецтво заради мистецтва», а «мистецтво заради здоров’я». Здоров’я – це мистецтво або як?

— Безумовно, мистецтво може лікувати. І сеанси «АрТерапії» те підтверджують. Будь-який мистецький захід – це вже емоційна розрядка. Ми проводимо зустрічі з цікавими людьми, які надихають власним прикладом, які заряджають такою завжди енергією. Це може бути просто бесіда, але потім виходиш – і розумієш, що ти сьогодні щось почув цікаве для себе, ти вже сидиш думаєш про це весь вечір, забуваєш про свій головний біль і мозолі. Такі речі стимулюють і штовхають на роботу та реалізацію планів, яких шалена кількість.

— Які твори мистецтва ти назвала би лікувальними?

— Безумовно, літературні. Як випускниця філфаку я можу сказати, що немає нічого приємнішого, як після трудового дня просто полежати на ліжку та почитати книгу, особливо поезію. Я люблю і прозу, і поезію, але поезія ненапряжна, дуже розслабляє. Ще живопис.

І речі, які робиш своїми руками. Ліпка, полімерна глина… Дуже корисно малювати руками. Тоді ти відчуваєш, яка фарба тепла на дотик. Вона може бути і холодною, і теплою залежно від настрою, із яким починаєш творчий процес.

От всі кажуть, що голубий – холодний колір. Насправді ні. Коли хороший настрій, ти відчуваєш навіть голубий колір по-особливому.

Художники також радять, що перед тим, як малювати, варто фарбу відчути пальцями, чи це той колір, який зараз потрібен. Тому часто художники працюють над своїми роботами руками.

— Юлю, є фестиваль, є його творці. На твою думку, наскільки самі житомиряни готові до таких подій? Чи можна в майбутньому Житомир охарактеризувати як фестивальне місто?

— Зараз наше місто, на жаль, до цього не готове. Так, є певні зрушення. Молодь активно відвідує такі фестивалі, як «Бандерштат», «Захід». Зацікавлені люди відвідують.

Організація таких от івентів – дуже енергоємний і затратний процес. Ті ресурси, як були закладені у проведення, – вони не варті цього. Нам простіше вкладати зусилля в такі заходи, як «Вільний мікрофон» щомісяця, «Джазтерапія», «Ніч серіалів», тематичні вечірки. Проте фестиваль буде щорічним – це стовідсотково. Нехай він буде не з таким розмахом, не шість днів.

Наступні наші два масштабні проекти «АрТерапії» – це курс лекцій про спосіб життя від відомих людей, які мають онкохворобу.

Ми зрозуміли, що краще, аби фестиваль відбувався у вихідні дні, але максимально з насиченою програмою.

Наступні наші два масштабні проекти – це курс лекцій про спосіб життя людей, які мають онкохворобу. Будемо запрошувати відомих людей, які подолали цю хворобу, житомирян, зокрема.

І проект, пов’язаний із курсом шиття та дизайном одягу. Будемо розробляти спеціальну колекцію. Спочатку триватиме курс крою та шиття декілька тижнів. Потім будемо розбиватися на команди. За кожною командою буде закріплений відомий український дизайнер і так працюватимемо над розробкою колекції. Колекція відшиватиметься, продаватиметься і всі вилучені кошти підуть на благодійність.

— Дизайнер одягу буде приїздити з іншого міста?

— Так. Але нам цікаво залучати і житомирян. Ми хочемо працювати і з Мариною Джин. На останньому джазовому квартирнику Марина представила свої сукні.

— Хотілося би окремим пунктом згадати ті заходи «АрТерапії», які мали джазове звучання. Чому джаз й «АрТерапія»?

 — Я захоплююся цією музикою, ще з перших курсів університету, напевно. Тоді вперше відвідала «Джаз Коктебель». Цього року, на жаль, не потрапила на «АльфаДжаз» у Львові через організацію свого фесту. Але постійно відвідую такі події у Києві. Чому джаз? Джаз – це імпровізація, музика для молоді. Мені здається, що саме ця музика добре характеризує нашу діяльність, дуже відповідає настрою нашої команди і настрою проектів.

 — Які твої улюблені джаз-виконавці, джаз-бенди?

— Зараз сучасний джаз слухаю більше. Улюблений, наприклад, «Morphine». Відкриваються і нові імена, зокрема наші українські голоси.

Із інструменталів – Кауффман-Портніков, наприклад. Також я прослухала «Чорно-білий джаз», такий концерт відбувся нещодавно і в Житомирі. Шкода, що в нашому Житомирі так мало джазових гуртів. Але, на щастя, є «Крістал Діксі», кавер-бенди, окремі саксофоністи.

— Ти розповідала, що за фестиваль нікому не платять. Усі – волонтери. Зрозуміла річ, що в Україні не просто заробити гроші поетам, тим паче молодим. У загальному, чим житомиряни, які причетні до творчості, у твоєму колі можуть заробити собі на життя?

— Оксана (Оксана Гаджій – поетка, дизайнерка, одна із організаторок фестивалю. – Л.З.) й Лесик (Лесик Панасюк. – Л.З.) працюють у дизайні. Дуже добре працюють. Майстри своєї справи.

А такі роботи, як копірайт, рерайт – це «убійство» для людини творчої. Бо вся твоя енергія йде на написання цих статей. Я два роки писала про посудомийні машини-кавоварки-холодильники. Це настільки негативно вплинуло, що для мене зараз зайти в магазин побутової техніки – це якесь випробування, я можу розказати про кожен холодильник, який там стоїть. Я ненавиджу ці моменти.

Копірайт, рерайт – це «убійство» для людини творчої.

Через це всім, хто цікавиться творчістю, не варто йти працювати на фріланс, копірайт, писати якісь статті. Ідіть у школу. Школа – це був дуже хороший досвід для мене. Школа, івенти, менеджери, навіть «Телеконтакт» – хоч якесь спілкування з людьми відбувається – куди завгодно, тільки не це бездумне.., навпаки, це дуже вдумне переписування. Машинально, нецікаво – дуже нудна робота.

— Якби в добі було, наприклад, 36 годин чи 72 навіть, то на які справи ти би їх витрачала?

— Та насправді завжди знайдуться справи. Зараз велике бажання якогось сімейного життя, чи простого спокою. Щоби просто сидіти вдома, більше готувати.

Я дуже люблю готувати. Я люблю пекти, робити крученики, кручелики… Так хочеться поварити борщів, пироги попекти із різними цікавими начинками.

Якби у мене справді з’явилося більше часу, я би понатиралася своїми милами, пахнючими, понаварювала смачнючої їжі, просто сиділа би вдома і дивилася фільми. Або десь поїхала позасмагати. За літо жодного разу на пляжі не була, не знаю, як там річка, як кар’єр Соколовський? (сміється).

— Які фільми дивилася би?

— Я дуже люблю німе кіно. Я вимикаю звук, сама підбираю музику до стрічки.

 — Робиш кіно німим?

— Тааа. У мене окремо музика, окремо кіно.

До речі, на наших джазових вечірках наступних ми будемо дивитися кіно і запрошувати піаніста, який буде грати під час фільму. Це прєлєсть!

— А фільми які будуть вибиратися? Давніші чи сучасні?

— Якщо це повна стилізація, то все з отих років. Із 20-30-ми, напевно, 80-ми у нас не буде проблем. А от коли ми дійдемо до 90-х, вечірка в стилі 90-х і потім перегляд серіалів – нам радили і «Бандитський Петербург» дивитися, і «Спасатєлі Малібу»…

Пам’ятаю, коли була малою, у мене був такий смішний комбінезон джинсовий. Я його дуже любила, бо ніхто у дворі більше такого не мав. Я влізла в траву. Його неможливо було випрати, той комбінезон. Я за ним плакала. Цей комбінезон був травма дєцтва.

Зараз обов’язково маємо зробити таку трешову вечірку в стилі 90-х і подивитися крутий серіал…

І я знаю, що зараз ці комбінезони знову ввійшли в моду, як у 90-х, і ці кольорові резинки для волосся. Зараз обов’язково маємо зробити таку трешову вечірку в стилі 90-х і подивитися крутий серіал…

— У футболках із «Титаніком», Кейт Вінслет…

— Тааак, із Леонардо Ді Капріо ще. І обов’язково хочемо провести вечірку 2000-х. Це «Матриця», «Баффі – переможниця вампірів», серіал «Друзі»… Які там ще були серіали у 2000-х? Та купа різних: «Буремний шлях», «Флорісьєнта», серіали із Наталією Орейро…

— Нещодавно відбулася звітна прес-конференція про фестиваль «АрТерапія». Не запитуватиму, що вам сказали держслужбовці, але поцікавлюся, що каже Твоя інтуїція з цього приводу – створення арт-майданчика у Житомирі у кінотеатрі «Жовтень»?

— Я зрозуміла одне для себе. Немає проблем, які не можна вирішити. Так, як ми вигризали «Жовтень», ці всі моменти з ярмарком… я вже нікого не боюся, мені вже нічого не страшно.

Якщо ми будемо дуже сильно цього хотіти, то воно вийде так, як ми схочемо. Якщо нам не дадуть простору в Житомирі, ми переїдемо в Черняхів. Будемо в Черняхові робити арт-майданчик, зробимо Черняхів туристичним містом врешті-решт.

Поки ми молоді, поки в нас є ще стільки енергії, цей ентузіазм, ми можемо зрушити гори. І я завжди всім кажу, що нічого не бійтеся, треба лупати цю скалу. Вода точить камінь. І так само і ми. Зараз усе в наших руках.