Саксфоніст Сергій Ярома: «Творчі люди всю свою енергію віддають іншим»
Домовляємось про зустріч у Львівській кав’ярні “Брама”. Місце є знаковим, адже тут музикант нещодавно проводив вечір джазу, після якого в мене і виникла ідея запросити його на інтерв’ю. Виглядає Сергій зовсім не як типовий джазовий виконавець: джинси, кеди, сонцезахисні окуляри, волосся зібране у хвостик. Та як тільки чуєш перші звуки саксофону, розумієш, що одяг – то лише формальність.
Сергій Ярома здобував освіту економіста, та не завершив її, тому що університет не давав тих знань, яких він бажав. Зате має повну середню музичну освіту. Раніше організовував концерти, джем-сейшини. Завдяки випадковості, допомагаючи другу організувати весілля, обрав справу, якою досі займається. Та як каже музикант, проводити весілля для нього лише робота. Справжня відрада для душі – це саксофон. Тому позиціонує себе як саксофоніст, а не ведучий.
— Перше, що спадає на думку запитати, як відпочиває людина, яка більшу частину часу і так проводить на святі?
— Я останнім часом сплю, бо через роботу на таке часу не вистачає. А взагалі, є кілька робіт для відпочинку – це музика і дизайн. Відпочиваючи від музики займаюсь дизайном, і так воно міняється.
— Вас постійно оточує різна музика, а що грає у навушниках?
— Через роботу все слухаю, навіть шансон доводилось. Телефон забитий різною музикою. А взагалі, люблю рок і джаз.
— Саксофон – це дороге задоволення? Скільки вклали в інструмент?
— Мені подарував його тато. На той час при курсі долару 5,5 ми його купили за тисячу доларів. Та і це ще так, середні ціни на «саксофончик».
— А взагалі важко навчатися грати?
— Спочатку всім важко. А взагалі, саксофон вважається одним із найлегших із духових інструментів. Але як і в будь-якій справі, потрібно натхнення і, звісно, задоволення від справи отримувати.
— Стосовно роботи ведучим. Чи є попит на такі послуги?
— Усе залежить від маркетингу. Реклама-реклама-реклама... Плюс – робити дуже якісно свою роботу. Якщо ти профі, – все буде добре. Я надіюсь, що я профі, бо роботи вистачає.
— Знаю, що відвідували курси, пов’язані з піаром. Розкажіть про них детальніше.
— Є школа в Києві, яка належить брату, в ній ведуть повний курс стосовно продажів. Блок знань, який вчить не впарювати, а продавати.
— Вам це допомогло у професійній діяльності?
— Так, продаю себе (сміється).
— А хто Ви більше – саксофоніст чи ведучий?
— Зараз більше працюю, як ведучий, але саксофон – це для душі. Навіть якщо я на святах граю, то граю те, що сам оберу. Рідко буває, що люди просять зіграти «Мурку» чи «Белый лебедь на пруду».
— Ви нещодавно відсвяткували своє весілля. Для людини, яка постійно робить такі свята, як хотілось провести своє?
— Не хотілося (сміється). Мене просили «зроби вже все-таки те весілля». То я сказав, що якщо і зроблю, то буду не в туфлях, а в кедах, і це буде не ресторан, а паб. Була бійка, билися ведучі, а не гості, билися за мікрофон. Конкурси теж були інакші: кидали не тільки підв’язку, а і труси. Я зробив його таким, як хотів. У нас слоган «Святкуй драйвово» – от я і зробив його драйвово. В нас ніхто не відпочивав. Ми тільки о 4:00 додому повернулись.
— На своїй сторінці у Facebook Ви давали поради, як розкрутитися молодому ведучому. А які б Ви дали поради саксофоністу-початківцю?
— Найперше – це просто продовжувати займатися музикою. Не соромлячись робити собі візитки – розкручувати себе. Погоджуватися грати на заходах безкоштовно, щоб люди помічали. Я, коли закінчив училище, не грав, а потім знову почав – і грав як мінімум раз на день. Треба поліпшувати свою техніку. Вчитися грати джаз, слухати джаз. Бо те, чого нас «навчають» грати, – це не джаз. Імпровізувати – цього ніхто не вміє робити, але якщо не спробуєш, то ніколи не навчишся.
— Кого вважаєте своїм наставнико у джазі?
— Темношкірі і ще раз темношкірі. Те, як вони співають, рухаються... Конкретного наставника немає. Зараз слухаю багато джазової музики. Та першим був Рей Чарльз – це та людина, на яку я рівнявся.
— Існує стереотип, що музиканти залежні від алкоголю. Як Ви ставитеся до цієї думки?
— Раніше жартував над цим. Як більшість молодих людей, випивав. Зараз, якщо хочу щось випити, якоїсь кавівки, то дозволяю собі. А десь півроку тому я зрозумів цю систему. Творчі люди всю свою енергію віддають іншим. Буває таке, що приходиш додому і просто падаєш. Важко тим, хто грає в ресторанах. Туди люди їсти прийшли, і як додаток замовляють саксофоніста. Він старається-грає, а вони дивляться, їдять далі, і думають лише: «Ммм, хороший омлет». Це вбиває повністю. Приходиш додому і розумієш: хочеться пива. Тому стосовно випивки – це правда, творчі люди і п’ють, і курять, але це в кожного по-різному.
— Чи сильно емоційно затратно бути і музикантом , і ведучим?
— Я майже кожні вихідні працюю. Буває таке, що зовсім не сплю у ці дні. Були рази, коли дружина будила в таксі, будила на лавочці, коли чекали таксі. Роздягала і годувала... Ніби нічого такого не сталося, ти ж був на святі, а воно дуже сильно емоційно “вбиває”. Треба, як мінімум, прийти додому і вимкнути телефон годин на п’ять.
— Як з’явилася ідея стати ведучим свят?
— Ой, це така стара історія… Раніше я організовував концерти, вечори імпровізацій. Був хлопець, який приїхав до своєї дівчини з Іспанії, кинув все і приїхав. Сталось так, що йому довелось зробити весілля, хоча він був без грошей, бо все на білет потратив. Ми з друзями вирішили допомогти організувати його своїми силами. Знайшли йому музичне оформлення, фотографа, – все безкоштовно, через знайомих. А коли постало питання щодо ведучого, то сказали: «Сєрьога, будеш ти!» Тобто змусили мене (усміхається). Потім зрозумів, що на цьому можна заробляти. Весілля – це для мене комерція.
— Чи допомогла Ваша діяльність познайомитися з дружиною?
— Так, ми познайомилися на одному із концертів, які я проводив. Вона прийшла на каблуках – на сантиметрів 15 була вища за мене. Я її побачив і сказав: «Тобі в кєдах буде краще». Так усе і почалось...
— Як вона ставиться до Вашої роботи? Не ревнує? Бо це ж весілля, поруч багато жінок...
— Спочатку були ревнощі, – це нормально… Рамантіка ж (сміється). Але потім відійшли на другий план. Вона в мене – хореограф, танцює з другими чоловіками. Так що тут, як не крути, в неї є партнер, – я його називаю «партньор» (сміється). Ми просто вмерли б від цих ревнощів, якщо б почали це робити.
— Запитаю, як у людини яка розуміється на цьому: як зробити так, щоб свято було і в будні дні?
— Є така штука «коло комфорту». От із нього щодня потрібно виходити. Виходити кудись: вийти заспівати на вулиці, покупатися в фонтані, піти на літературний вечір... Якщо в своє життя привносити щось нове – це і є свято!