Юлія Стахівська: «Поезія живе не тільки у вірші»

Із мого часом досвіду життя на два міста склався жарт: варто приїжджати у Київ, аби ближче познайомитися з житомирянами.

У ще по-літньому теплій столиці зустрічаюся з Юлією Стахівською та спілкуємося про її три творчі дороги: письмо, арт-менеджмент і малювання.

Перша – принесла Юлі художні книжки "Червоні чоловічки", "Verde" та чимало публікацій, письменницькі стипендії та мандрівки, переклади і цікавезну трирічну роботу над укладанням антології "Українська авангардна поезія (1910–1930 рр.)" для видавництва "Смолоскип".

Другий шлях, розповідає поетка-ілюстраторка, вчив її організації. Спочатку Юлія Стахівська була арт-менеджеркою мережі книгарень "Є", а останні два роки – програмною координаторкою Чеського центру в Києві при Посольстві Чеської Республіки в Україні.

Третє, малювання, для Юлії – найбільш дороге. Юлія Стахівська проілюструвала дитячу книжку віршів білоруського поета Андрея Хадановіча "Таткові нотатки" (Грані-Т, 2010), "Казку старого мельника" Сергія Ухачевського (Кальварія, 2015) та обкладинку до книжки швейцарської письменниці Мелінди Надь Абоньї "Голуби злітають" (Комора, 2015); створила серію авторських листівок.

Більше про такі "перехресні стежки" у творчості Юлії Стахівської, "сюр-світ" її поезій і малюнків, про життя у латвійській резиденції для митців й "обличчя" рідного Житомира – у затишній бесіді з Юлею.

— Ми з тобою сидимо в книгарні, де ти колись працювала арт-менеджером. А тепер, коли заходиш сюди, які спогади в тебе з’являються? Що дала тобі ця робота?

— Книгарня «Є» дала мені справжні практичні навички, необхідні в житті. Те, чого не навчать у жодному університеті. Особливо зважаючи на те, що на культурних менеджерів у нас, за великим рахунком, і не вчать.

Рей Бредбері колись казав, що вчився не в університеті, а в бібліотеці, ось і я вчилася фаху культурного менеджера відразу на роботі, в книгарні «Є». А найцікавішим було спілкування з гостями, учасниками подій, які ми організовували. Наприклад, ми влаштували серію вечорів «Європейський досвід», на які запрошували важливих діячів із різних країн Європи.

Найцікавішим під час роботи в книгарні «Є» було спілкування з гостями, учасниками подій, які ми організовували.

Там був і Едвард Лукас (відомий журналіст, британський економіст. – Л.З.), і Віда Оґнєвіч, сербська письменниця, пригадую, як ми гуляли Києвом, я показувала їй найцікавіші старовинні пам’ятки.

— А чи надихає досвід менеджера культури на творчість?

— Ні, для мене це зовсім різні сфери. Взагалі, в мене є ніби три найважливіші сфери діяльності. Перша – письмо, друга – малювання, третя – менеджмент. І якщо на певному етапі, припустімо, я більше займаюся менеджментом, то решта сфер тоді трохи «притишуються». Так, останнім часом я найбільше зосередилася на малюванні, а рештою справ займаюся менше.

 

— Сидить десь скромний письменник і пише собі в стіл. Чи здатний культурний менеджер розповісти про нього світові?

—Так. Я взагалі пропоную подивитися на ці речі ширше та зрозуміти, що культура має і свій економічний вимір, свою матеріалізацію, якою і займаються менеджери. Мені траплялася статистика, за якою в Польщі культурна сфера робить більший внесок в економіку, ніж хімічна промисловість.

В Україні далеко не всі це усвідомлюють, але наші книжкові, літературні проекти на зразок «Книжкового Арсеналу», «Форуму видавців», «Meridian Czernowitz» – вони мають комерційну перспективу. Тобто в культурі як галузі мають працювати не лише філантропічні механізми. І ще треба пам’ятати, що кожне видавництво, кожен заклад, кожен менеджер самі повинні докладати до цього зусиль, а не чекати поки якийсь «голос зверху» скомандує їм: «Піди і зроби».

Література – це все-таки передусім текст, твір. Усе інше – потім

Що ж до скромного письменника, якщо він справді потребує виходу до широкої публіки (а це насправді потрібно далеко не всім), то й сам повинен щось для цього робити. Наприклад, спробувати потрапити на якісь резиденції для письменників (гляньте, наприклад, у кінці «Музею покинутих секретів» Оксани Забужко список резиденцій, на яких вона перебувала в процесі написання книжки), на фестивалі тощо. І в жодному разі не потрібно комплексувати на тему «я не такий видатний», «чи достойний я?». Але не забуваймо, що й серед тих письменників, які не хочуть або не можуть вийти в «широкий світ», є чудові автори, котрі пишуть прекрасні тексти, хоч ми про них і не знаємо. Адже література – це все-таки передусім текст, твір. Усе інше – потім.

— Тепер ти в книгарні вже не співробітниця, а гість або покупець. Розкажи, як ти вибираєш книжки? Як і де любиш читати?

— Люблю, щоб книга була не просто цікава, а ще й гарно виглядала. Можливо, це тому, що я сама трохи ілюстратор, вважаю, що сама книжка – це продукт видавничого мистецтва. Люблю, коли в книжки є особливий запах. Люблю її фактуру. А читати можу будь-де. Тільки от думаю, що є книжки, які не почитаєш у метро. Оскільки я людина настрою, то Валерія Шевчука, скажімо, люблю читати в Житомирі: бачу його героїв, атмосферу, ніби перебуваю в 3D. А якщо надворі осінь, хочеться відкрити книжку Грицька Чубая. Ну й, звичайно, щось різдвяне тягне почитати взимку. Хоча загалом я не аж надто прив’язуюся до календаря.

— Ти збираєш свою бібліотеку?

— Мій прадід збирав бібліотеку, дід збирав, а мама в мене взагалі бібліограф – тому, звісно, і я збираю книжки. Вірю, що колись у мене буде окремий кабінет, де книжки стоятимуть від підлоги до стелі.

Мене вразили рядки зі спогадів прадіда, де він описує, як у часи революції й громадянської війни ходив згарищем панського палацу на Київщині, знищеного революційними селянськими масами, виймав звідти недонищені книжки й казав собі: «Я все розумію, але навіщо палити книжки?».

Мій прадід у часи революції ходив згарищем панського палацу на Київщині та виймав звідти недонищені книжки...

Деякі з тих порятованих книжок із маєтку збереглись у мене дотепер. І я теж вважаю, що нищити книжки чи викидати роялі з вікон або в ставки – це справжня жахлива дикість. Є чудове єврейське прислів’я: «Якщо впустиш книжку і золото, підніми спочатку книжку».

 

— Нещодавно ти була у Львові на Форумі видавців. Які твої враження від вересневої «книжкової столиці»? Які цікаві книжки привезла звідти?

— Моя головна книжка Форуму – «Льонтом» Богдана Ославського. Це подорожня проза з мандрівок різними далекими і близькими краями. Богдан Ославський – молодий, але зрілий автор, його письмо десь нагадує мені Тараса Прохаська чи Анджея Стасюка, польського письменника, на якого Ославський час від часу посилається. А що сказати про сам Форум? Усе як завжди: багато цікавих подій, цікавих людей. Хоча, мабуть, подій таки трохи забагато, варто би трохи зменшити їхню концентрацію.

— Як ти бачиш читача своєї поезії?

— Мені здається, поезія – дуже егоцентрична річ, вона завжди більше монолог, ніж діалог.

І, наприклад, той же Грицько Чубай, може, він, коли писав, і уявляв якось свого читача, але однаково продовжував писати лише те, що вважав за необхідне, і так, як вважав за необхідне. Поезія при цьому живе не тільки у вірші, часто вона є й у загальному сприйнятті дійсності.

Поезія живе не тільки у вірші, часто вона є й у загальному сприйнятті дійсності.

Пригадую, як ми приїхали на згаданий уже Форум видавців, і у Львові на вокзалі рано-вранці ще було видно тонесенький місяць. Мій чоловік, поет Олег Коцарев, сказав: «О! Місяць, як у твоєму вірші: він нагадує кігтик, який зачепився за небо». А приятелька засміялася: «Так можуть говорити тільки поети о шостій ранку!».

 

— Якось на лекції з психології літературної творчості професор Петро Білоус розповідав про дивацтва, без яких не можуть писати деякі автори. Наприклад, Маркесу не писалося без свіжих троянд. А Шиллер працював, тримаючи ноги у холодній воді. У тебе є щось таке?

— А я чула, що В’ячеслав Медвідь пише лише на папері ручної роботи та лише олівцем. Ні, в мене якихось таких потреб немає. Хоча я більше люблю писати ручкою чи олівцем на папері, ніж набирати на комп’ютері, бо комп’ютер я взагалі не дуже люблю. Але в нього є й безперечні переваги: бачиш текст у цілості, легше редагувати…

 

— Ти – ініціаторка та співупорядниця антології «Українська авангардна поезія (1910-1930 роки)». Розкажи про це видання. А ще цікаво, чи надихають, чи «заряджають» тебе ці авангардні тексти? Чи впливають на твою творчість?

— Ні, не «заряджають» і не надто впливають. Я пишу інакше, у ХХ столітті мені стилістично ближчий не авангард, а модернізм. Але мене завжди вражала й електризувала непрочитаність українського авангарду, його неопублікованість.

Навіть в університетах про це розповідають дуже мало. І в книжках зазвичай зустрічаються тільки скромні згадки, зрідка натрапляєш на прізвища з ініціалами – Р.Троянкер, М.Скуба. А що стоїть за цими літерами? За ними стоять цікаві біографії та своєрідна експериментальна творчість. Ми з Олегом Коцаревим зробили цю антологію, щоб показати: український поетичний авангард – це не лише радянський футуризм, про який хоч іноді можна десь почитати, це й інші напрямки, різні регіони України і не тільки України, зрештою, це повноцінний і повнокровний напрямок, а не недолуге відгалуження модернізму, це явище не менш важливе, ніж український авангард в образотворчому мистецтві, який тепер знаний у всьому світі.

 

— Хочу спитати з приводу твоїх малюнків, ілюстрацій. У них відчувається якийсь особливий, казковий, самодостатній світ, «сюр-світ». Як ти його знаходиш?

— Я його не шукаю. Він і так є, я просто помічаю якісь його цікаві елементи. Наприклад, дивлюся на жабу й думаю: чому б вона не могла бути гаманцем? Чи ось симпатична рожева квітка – вона мені нагадує фламінго, чому б і не намалювати квітку у вигляді фламінго? Так я бачу. І це для мене легко, це – як дихати.

 

— Скажу як читач: цей «сюр-світ» притаманний і твоїй поезії. Він не просто присутній у ній, він крізь неї відчутний. Ось, наприклад:

Твої ж капіляри стали шипшиною:

із вдихами білих квітів

і видихами червоних ягід (вірш «Raktas, або Ключ»).

Це так яскраво уявляється, що тільки й хапайся за пензлі. І, до речі, нагадує стилістику Бориса Віана у «Шумовинні днів»…

— Так, словами я передаю приблизно те саме, що в малюнках. Усе в світі чимось схоже одне на одне. Але коли ми відтворюємо ці подібності, то ми насправді не повторємось, а трохи оновлюємо все довкола, оновлюємо свій світ. І тут я, мабуть, справді чимось близька до авангарду чи, може, до його перетину з модернізмом, зокрема, до окремих елементів творчості сюрреалістів.

 

— Твоя нова книжка зветься «Verde (Рослинність)». Які твої улюблені рослини? І чому саме така назва?

— Найбільше я люблю дерева. Вони великі, красиві, спокійні, умиротворені. Вони нікому не заважають, і між собою їм не аж так багато чого ділити. І нам дерева дають купу важливих речей – від повітря до вогню. Добре пристосовуються. Назва «Verde» походить із італійської, вона означає «зелене», «свіже», тобто саме те, що асоціюється з рослинами. А ще, коли прочитати Verde в зворотному порядку, в цьому слові проглядатиме і «древо». Тож я відчуваю таку собі синестезію слова, його об’ємність і багатозначність.

 

— У цій книжці можна прочитати вірші, які ти, як зазначаєш, написала «під час перебування у березні 2010 року на письменницькій резиденції у Міжнародному будинку письменника та перекладача Ventspilshouse (Латвія)». Розкажи трохи про це.

— Так, я тоді жила два тижні у чудовому латвійському місті Вентспілс. Таких резиденцій для письменників у світі досить багато, вони дуже корисні для будь-якого автора, адже там ти опиняєшся віч-на-віч із тим, що хочеш зробити. Маєш час, щоб написати задумане. До речі, саме у Вентспілсі я почала малювати листівки.

 

— Одна з презентацій «Verde» була в Житомирі, на фестивалі «Арт-Терапія». Яким було твоє рідне місто цього разу?

— Колись для сайту «ЛітАкцент» я написала статтю «Подвійне дно літературного Житомира». Ця метафора стосується не лише літератури. З одного боку, ніколи не знаєш, у що ти провалишся, може, в якусь твань, а з другого боку, можна натрапити і на несподівано гарний світ, гарних людей.

 

— Сьогодні в Україні найбільш затребувана й актуальна література – книжки про війну. Як ти ставишся до цього явища?

— Мені здається, найкращі твори про ці події з’являться пізніше. Багато хто згадує Ремарка, але не забуваймо, що війна, про яку він пише, охопила значно більшу територію і зачепила значно більше процесів. Узагалі, війна – це тема, а у висвітленні будь-якої теми найбільше важить майстерність і талант, а не сама тема. Тому я не робила би з війни культу, але дуже ціную сучасну воєнну репортажистику, це титанічна праця людей, літописців-самовидців, хроністів війни, без якої теж немає сучасного громадянина.