Житомирська чиновниця пише дитячі вірші та видає книжки (ФОТО)

Часто зустрічаючи яскраві дитячі книги, гортаючи та зачитуючись, я ніколи не асоціювала житомирську дитячу письменницю з посадовцем. Моєму здивуванню не було меж, коли я дізналася, що автор цих віршів – начальник управління сім’ї, молоді та спорту Світлана Гресь (творчий псевдонім Світлана Штатська, - ред).

- З десяти книг у вас вісім дитячих. Мабуть, писати для дітей – то якась особлива майстерність? Їх потрібно і любити, і розуміти, щоб створити цікаву саме дітям літературу.

- Писати вірші для дітей – то треба гратися. Я дуже люблю дітей. Я за містом живу і, коли їду на роботу, вони виходять вітатися. Знають, що я для них вірші пишу, можу зупинитися з ними порозмовляти. Для них я дивна тітонька. Але ж звідки черпати образи, коли не чуєш, як діти розмовляють. Це дорослі все ускладнюють. У дітей все просто, легко і правильно. Вони так щиро говорять, що там просто немає, чого забрати і чого додати.

Писати вірші для дітей – найвідповідальніше. Діти вони настільки тестують! Якщо це не цікаво, то вони за дві хвилини починають крутитися, не хочуть слухати.

Мені зараз, на цій посаді, не вистачає спілкування з дітьми.

- Для дитячих книг не останню роль відіграють ілюстрації. У ваших книгах вони неймовірні! Як вам вдається знайти художників, які створюють такі яскраві і зрозумілі для дітей образи?

- До останніх книг ілюстрації мені робила Ірина Лисенко. Їй це вдалося! Хоча за освітою вона не художник, а педагог. Дітям подобається ця миша в кедах, вони у захваті від неї! Для книги «Слонопотам» я взяла відпустку і ми з художницею Ольгою Федорчук місяць вигадували дизайн, обирали ілюстрації.

Ще молодою я читала в музеї космонавтики свої вірші для дітей. Художник Василь Кондратюк почув і запропонував: «Будете вірші для дітей видавати, я вам зроблю малюнки». Подивіться, на скільки майстерні малюнки у книжці “Цуцик”. І він жодної копійки не попросив! Та в мене й не було чим платити на той момент.

- Ви почали писати у 12 років. Одразу вирішили писати для дітей?

- Ні, я писала дорослі вірші, серйозні, про кохання… Навіть російською мовою щось там писала. Знаєте, звичайні, наївні вірші. Я і не пам’ятаю їх. Потім життя мене звело з Валентином Грабовським і саме він сказав, що я маю писати для дітей, підштовхував і навіть заставляв. Бувало, дзвонить мені і каже: «Світлана, ти щось пишеш?», а я кажу, що ні. То він сварився. Знаєте, я більше, мабуть, писала для того, щоб його не розчаровувати.

- Знаю, що ви знайомі з багатьма талановитими житомирянами. Розкажіть про своє знайомство з Євгеном Концевичем.

- Євген Васильович був в моєму житті особливою людиною. Якось зараз сумно згадувати, його вже багато років немає з нами. Дуже давно його знала, нас познайомив Юрко Гудзь. Євген був дуже щирим і справжнім. Ми звикли вважати, що людина з вадами здоров’я слабка і потребує допомоги, а тут було навпаки. Коли ми до нього приходили, він старався завжди нам допомогти, заряджав енергією. Він в моєму житті відіграв важливу роль. Коли помер Валентин Грабовський, студію, яку він започаткував, почала вести Марія Павленко. Але чомусь не склалося. Якось мені зателефонували з видавництва «Полісся» і запропонували бути наступницею Грабовського. Тоді я ще була молода, не мала багато досвіду. І от я приходжу і ділюсь з Євгеном Васильовичем ситуацією, а він каже: «Веди! Все вдасться і ти сама багато чого навчишся». От так, з його легкої руки, я сім років вела літературну студію.

- Ваша творчість сповнена любові до рідної Житомирщини. Цікавою є збірка віршів про Житомир. Розкажіть про процес її написання.

- «Це місто – чудове» я довго писала. Перечитала купу історичної літератури. Ходила до бібліотеки, “рилася” в Інтернеті. Кожний вірш я мала проживати. Ось, наприклад, ходила взимку і просила включити колесо огляду. У вірші є такий рядок: «На колесі огляду тричі крутилась, світлини знімала, в бінокль дивилась…». Три рази каталася і написала те, що реально бачила і відчувала.

- Що є джерелом творчого натхнення?

- Я дуже близька з природою. Все оточуюче є джерелом натхнення. Буває йду, відривається ґудзик, впав і покотився. Зразу думка: «Треба написати про мандруючого гудзика» (сміється).

- Ваші вірші покладені на музику. Чи писали ви самі мелодії до них?

- Хоча у мене є музична освіта і я колись писала мелодії на свої вірші, то зараз співпрацюю з талановитими композиторами. Багато віршів вже перетворилися на пісні. Вони крутяться на слуху, але люди не знають, що то я автор. Наприклад, є така «Пісня про Житомир», яка багато вигравала конкурсів, надрукована в багатьох книгах. Музику до неї написала Лариса Бойко, з якою ми в свій час плідно співпрацювали. Також я спільно з Іриною Навоєвою написала гімн польського фестивалю «Тенче Полісся». Зараз у спільному з нею доробку виходить книга, де наших кілька пісень.

- Ви народились в багатодітній сільській родині. Але і ходили в музичну школу, і займалися стрільбою. Як це все вдавалося?

- Я взагалі з родини сільської інтелігенції. Сім’я була освітянська. У першому класі вже все читала, писала і мені було цікаво. Було дуже смішно, як інші по складам ледь-ледь … і не можуть прочитати, тож вчителі мені казали: «Світлана, іди погуляй он там за вікном на стадіоні, щоб ми тебе бачили». Тому мама записала на всі гуртки, які тільки можна. У мене було стільки енергії, що її кудись потрібно було направляти. При цьому ходила в три бібліотеки одразу. У школі часто писали зауваження в щоденник, що читає художню літературу на уроці. Хотіла б я зараз почути, що діти читають художню літературу на уроці.

- Чи доводилось фізично працювати в селі?

- У селі доводилось працювати дуже багато. За щастя було піти в школу чи поїхати в табір. З ранку до вечора були суцільні справи. Ми тримали три корови, до ста кролів, 50 качок, 50 курей, гусей. Родина була багатодітна і всіх треба було прогодувати. Батьки розподіляли обов’язки, наприклад, сьогодні я рву кролям траву, завтра приганяю гусей, потім качок… З качками завжди сварилася, бо мені дуже не подобалось, коли вони восени не хотіли повертатися до дому і треба було залазити в болото і їх виганяти. Поверталася вся брудна, втомлена.

- І залишалась енергія на стільки гуртків?

- Боже, ще й вчворити щось енергія лишалась. Я була дуже активною. Всі сестри були стриманими, вишуканими, а я шилом. Коли я, вже як письменниця приїхала у свою школу на зустріч, то вчителька з української мови сказала: «Світлано, хто б міг подумати, що з тебе виростуть люди!». От ви уявляєте, яка я була в школі. Ось так (сміється).

- Я знаю, що за освітою ви ветеринарний лікар. Чи не жалкуєте ви, що не здобули літературну освіту?

- Мені дуже подобається ця професія. Якби була можливість працювати за освітою – я б працювала. Мене завжди нове все цікавило. Ви знаєте, мені стільки письменників говорили: “Як добре, що ти не вчилася в педагогічному, бо тоді б тебе “зашорили” правилами і ти б була типовим письменником. А так ти можеш видати щось таке, що всі скажуть «Ого!»”.

- В одному з інтерв’ю ви говорили, що література для вас на восьмому місці. Чому так?

- Мені прикро зізнатися, але чесно – пишу вірші в перервах між чимось. Взагалі остання форма написання вірша – це чотири рядки, тому що немає часу на більше.

- Ви говорили, що на посаді відчуваєте певні обмеження. В чому це заключається?

- У першу чергу, у спілкуванні з людьми. Не вистачає шкіл, садочків, у яких я виступала. Ви ж розумієте, дуже багато роботи, з ранку до вечора, і в суботу, і в неділю.

- Ваше призначення було одним з найрезонансніших в ОДА. Чи вдалося вам зараз порозумітися з тими громадськими активістами, які виступали проти?

- Знаєте, мені багато хто з них потім казав: «Ну ми ж не знали, що ви така». Чомусь, все сприймалося на фоні спорту. Всі говорили, що не спортсмен. Баження бачити спортсмена на цій посаді – це була ідея-фікс. Мені здається, якщо керівник розуміє свою справу, вникає, вчиться і має бажання працювати – це найцінніші критерії. Зараз вже ми порозумілися, і це дуже мене радує. За півтора роки на цій посаді ми багато зробили. Приємно, що мені вдається. А підтримують чи не підтримують – то інша справа.