Житомирський художник Юрій Камишний розповів про мистецтво та політику (ФОТО)

Відомий український художник, мандрівник, філософ Юрій Камишний навчився бачити світ не лише очима. Він пише на полотні переживаннями душі та порухами сердця. В його картинах - запах, звук, історія та почуття переплітаються в живописній поемі, створюючи філософські оповідання життя. Художник у ексклюзивному інтерв’ю розповів кореспонденту "ЖИТОМИР.today" про мистецтво та своє бачення проблем в Україні.

- Розкажіть про свій шлях до мистецтва, якими були ваші вчителі?

- Мені пощастило, бо моїм першим вчителем була природа. Найдорожчим, найближчим вчителем був батько. Живучи поряд з його картинами, його творчістю, пензлями та фарбами, я теж захопився живописом.

Потім була художня школа і Віктор Миколайович Шкуринський. Дивовижна, талановита, живописної душі людина. Такі ж дивовижні були в нього роботи.

Я постійно згадую, як він говорив: "Ходіть на польське кладовище. Дивіться, як корні вивертають минуле життя тих людей, що жили до нас. Як шумлять крони і які густі дерева на кладовищі, коли їм є що їсти і як одне життя дає життя іншим".

І ось так я почав прислухатися, як ховають людей, як падають на домовину перші грудки землі від друзів та родичів, як пробирає морозом шкіру на спині. Справжня творчість починається лише тоді, коли ти навчишся бачити не лише очима. Коли навчишся відчувати запах, звук, колір. Чути їх у своєму серці, душі. Тоді є що покласти на полотно.

Такими були перші мої викладачі. А далі була Одеса, де мені теж пощастило на великих вчителів. Власов, Філатов, Криштопенко - це були люди з великої літери, як люди і як художники. І вони теж мислили не фарбами, не малюнками, не композицією, а просто Всесвітом.

- Вам пощастило з вчителями. На вашу думку, який предмет в освіті є найнеобхіднішим?

- Мистецтво, музика. На сході в школі обов’язкова музична освіта. Всі Нобелівські лауреати, політики - кожен навчався в дитинстві музики.

Музика ставить людину на крило. Не можна пізнавати світ з точки зору комп'ютера, лопати чи пістолета. Потрібно вивчати мистецтво.

- Що б ви порадили молодим художникам в плані навчання? Як стати митцем?

- Я б порадив вчитися у всіх і всьому. Лише так можна зрозуміти мистецтво. Світ, який ми зображаємо, має передаватися ароматом, звуком, кольором. Все навколо нас - не просто так, все має єдиний початок, єдиний кінець, єдине продовження.

Головне - це мудрість буття: все починається та все закінчується. Тільки тоді ти зможеш бути чудовим музикантом, художником чи поетом. Коли ти зрозумієш суть речей, суть того, що відбувається, і мені б хотілось, щоб і в моїх, і в чужих картинах, творах музики та літератури була саме мудрість пізнання та визнання цього світу.

- Кажуть, творчі люди в буденному житті не дуже приємні. Це правда?

- Так. Всю любов, всі ідеали ми перекладаємо в своє мистецтво, а своїм близьким і рідним лишаємо деспотизм. Зло, його ж кудись дівати потрібно. Якщо ти сьогодні веселий, то завтра будеш сумним. Всесвіт обдурити неможливо: є день, а є ніч. Якщо маятник в добро полетів, значить він полетить і в зло. Так само і творчі люди: чим вони кращі в своїй творчості, тим вони гірші в побуті.

- Що для вас творчий процес?

- Творчий процес – це муки. Як сказала Цвєтаєва «Щоб ви знали, з якого сміття народжуються вірші…». Мені так цікаво було б в неї спитати, що це за сміття: її душевне чи те, яке вона бачить навколо…

Доречі, щоб ви знали, всі справжні художники лазять по смітникам, і я в тому числі. Там можна такі речі знайти! Я на смітнику пів своєї хати набрав. Плетені кошики, глечики, прялки, мисники, дореволюційні штофи познаходив.

- Яка ваша улюблена частина творчого процесу?

- Я не можу сказати. Мабуть, коли ти дивишся в очі глядача, який вміє розуміти й відчувати, і ти бачиш, що тобі вдалося донести до них свої відчуття й майстерність. Ось це, мабуть, найбільш улюблена частина творчого процесу.

- Відомо, що для того, щоб написати художній, літературний чи музичний твір - митець має віддати багато енергії. Як люди мистецтва накопичують енергію для своєї творчості?

- Балерини, співаки, навіть спортсмени, напередодні виступу намагаються поститись, мовчати, накопичувати енергію. Сексуальна енергія – це творча енергія. Тому Мікеланджело його вчителі-монахи говорили: "Якщо паличка Геракла буде підійматися занадто часто, ти не зможеш віддати сили та любов мистецтву". Це я й по собі знаю, все взаємопов’язано.

- Як ви вважаєте, картини мають нести глибокий зміст чи достатньо просто зобразити красу?

- Зараз критикують і кажуть, що картина не має бути "літературою", нести зміст. А я все ж вважаю, що крім милування формою, композицією, кольором вона все ж має навчити людей підійматися над буденністю, над злом, над землею. Ось ця мудрість творення, споглядання має бути в кожній картині.

Квітку можна зобразити в кришталевій вазі й вона тобі нічого не скаже. А можна намалювати одиноко вмираючою після весільної процесії. І тоді картина стане не лише красою, а й літературою. В ній з’явиться зміст: квітка загинула, давши шлях життю молодої сім’ї, і хоч зараз лежить затоптаною, з опалими пелюстками, але вона жила, була й віддала себе. Через цю квітку можна показати історію всієї цивілізації

- Рами ваших картин – то окрема тема. В них не менше символізму і філософії, ніж в ваших картинах. Як ви знаходите матеріал, речі для своїх рам?

- Ці речі навколо мене. Ось подивіться, як не вставити в рами? Я намалював цю хату, а в раму вставив камінчик і глину, з якої ця хата зроблена. Людина, що вміє бачити, відразу відчує й зможе не лише візуально побачити цю хату, але й доторкнутися до її частинки.

- Що для вас означають рами?

- Рама – це як одежа для голої людини. Рамою можна продовжити розповідь, яку ти почав в картині. Ось на моїй індійській виставці, наприклад, в рамі картини ніби просто камінь, але це не просто камінь, це частина храму. Його вирубали в каменоломнях, потім багато кілометрів везли річкою до океану, тоді по океану до землі, перевозили й творили скульптури богів. Уявіть, ці скульптури зроблені так, що на світанку вони здаються молодими, веселими й щасливими. А коли сонце змінює свій ракурс, вони перетворюються на обличчя старців, втомлених працею дня.

Я лише змалював його зовнішній вигляд, а це каміння дало енергетику, любов, душу і матеріальний доказ того, що я намалював. В них - вся намолена енергія, всіх тих людей, хто вирубав, витесав, перевозив, створював скульптури й тих людей, що молилися в цьому храмі.

- Які ваші улюблені стилі мистецтва?

- Я люблю реалізм і академізм в мистецтві. Зараз слухаю «Радіо-рок», тому що на інших каналах немає хорошої музики. А там є музичний живопис. Хоча рок – не зовсім моє. Я люблю класику, люблю скрипку. Люблю Баха, Бетховена, Моцарта... Це мої улюблені композитори.

- Як ви ставитесь до авангардного мистецтва?

- От зараз стоїмо біля цього сараю – твір мистецтва. Готова картина, інсталяція. Ви подивіться яка поезія, а ось ці опалі шматочки глини я б назвав письменами часу. Вирізай та вези в арт-галерею. І люди будуть падати й цілувати землю біля цієї картини. Але це зробило саме життя, природа й час. А якщо ти художник – ти маєш показати майстерність, школу. Великі митці світу перед тим, як почати писати в різних стилях, спочатку досконало вивчили академічні ази.

Ось наприклад Пікасо, відштовхуючись від міцних академічних знань малюнку, композиції, живопису, кольору, звуку, вже творив свої дитячі роботи. Все ж маєш право літати, коли ти знаєш ази. Ось я дотримуюсь цього принципу.

- Що для вас головне в житті?

- Для мене головне в житті філософія, релігія і мистецтво. І не розумна та країна, зокрема наша, яка не приділяє цим трьом китам максимум уваги. Бо можна завоювати відданість та серце народу тільки через ці три кити.

- Ви об'їздили 27 країн світу.  Знають там про наше мистецтво?

- Мені шкода, що в нашій країні закривають очі на мистецтво. От в Італію навіщо їдуть? Поїсти спагеті? Ні! Людям потрібні Леонардо да Вінчі, Мікеланджело… Ця країна вчасно зрозуміла, що може жити славою минулої культури. І туди їдуть дивитись пам’ятки архітектури, культури, музеї. Ми маємо не менш славетні культурні традиції, але, на жаль, про них у світі мало хто знає.

- Останнім часом провідною тематикою ваших картин стала Індія. Чим вона так приваблює, що ви вже вкотре до неї повертаєтесь?

- Тим, що східна культура – це те, що в нас було і десь ще є, але ми його розгубили, ми “пішли” в гроші, дріб’язковість. А людина сходу ніколи цього не губила і не забувала про те, хто вона й для чого прийшла в цей світ

От в нас в полі зупини будь-яку людину, спитай «хто ти?» і він скаже «я – Василь Іванович, житель села такого – то». Все. А в індії спини будь-кого в полі, спитай, хто ти? І він скаже «Я - атман. Я – частинка Бога!». Ось ким себе вважаєш, ким себе відчуваєш, таким в тебе буде це життя.

- Як ви ставитесь до подій в Україні?

- По – перше, велике спасибі Путіну за те, що він позбавив мене ілюзії про те, що росіяни – це хороші люди, що Росія це прекрасна країна. Він, як Фантомас, зняв з Росії маску й опустив звання російської людини нижче плінтусу. Всі досягнення великих пращурів, письменників, художників, музикантів, тих великих людей, які підіймали російську націю, сучасна Росія втоптала в багно.

Про це в наш час говорити страшно. Я наполовину українець, а на половину росіянин, і мені за росіян дуже соромно.

Вони не давали нам розвиватися, роззброювали нас, “ставили нам палки в колеса”, довели нас до зубожіння не без нашої помочі, звичайно. Всі ті українські президенти, які були до цього, хіба вони не знали, що нас роззброюють? Чомусь я, художник, знав, що склади військові пусті, чув розмови від людей. Я вважаю так: якщо вони знали, що Україну роззброюють, то ти вийди й скажи перед народом "Я президент такий-то, я не хочу більше керувати державою, бо мені Росія не дає. Я складаю свої повноваження". Чому вони все це бачили, знали й лишались президентами? А зараз вони ще їздять на переговори відстоювати нашу країну…

У Росії є лише один шанс реабілітуватися. Це віддати Крим, пожиттєво забезпечити родини тих, кого вони пограбували, вбили і принизили. Відновити весь Донбас. І лише тоді можна тільки подумати про прощення. І то, згадайте Німеччину. Скільки б вони зараз не робили хорошого, не відновлювали і не утримували дітей війни, та все одно ніхто їм не забуде концтабори. Так і Росія ніколи не зможе відмитись...