День, що перевернув усе з ніг на голову.

Українцям вдалося за один день переконати політиків своїх і чужих в тому, що ми європейці. Якщо б народ не вийшов на вулицю у перший же день після фальсифікацій виборів, тоді ніякої Помаранчевої революції просто не відбулося б. Шкода, що пропустив перші години понеділка 22-го листопада в Києві: не відчув момент зміни Києва на європейське місто не лише за формою, а й за змістом... Банки не вийшли на роботу, половина фірм страйкує, Брюх (Брюховецький В'ячеслав, - ред.) зібрав могилянців і було прийнято рішення про оголошення безстрокового політичного страйку.

Київ зустрів нас зовсім по-іншому... Люди тут виявилися теплими та ввічливими, завжди готовими прийти на допомогу. Яскраві усмішки та блиск в очах, що свідчив про віру у власні сили та перемогу над страхами, стали тим, чого нам так не вистачало. Саме через це представники західної цивілізації часто говорили, що ми відрізняємося від них. Люди швидко стали ближчими - нас об’єднала спільна мета та розуміння безглуздя шоу, яке називають голосуванням.

Помітивши сумку, одна тітонька запропонувала нічліг, але тієї ночі знову не було часу спати - скинути речі і на Майдан! О третій ночі тут було більше людей, ніж в обідню пору у вихідні. Активно розкладалися намети. Для того, щоб потрапити на територію містечка було достатньо пред'явити посвідчення спостерігача від Ющенка або студентський Могилянки (всі вже знали, Могилянка серед перших оголосила про страйк).

Піднесений дух не залишав місця для сумнівів у нашій перемозі, однак для цього потрібно було подолати чимало труднощів.

На наступний день на першому майданчику в Могилянці зібралося небачене число людей. Ми прагнули до дій, але для цього нам був потрібен хтось, хто б очолив наші зусилля, хоча б на початковому етапі. Такою постаттю став наш президент В'ячеслав Степанович Брюховецький, відомий як Брюх. Важливою для нас була підтримка з боку викладачів, що дозволяло нам уникати будь-яких труднощів в університеті. Могилянка в Києві, подібно до Львівського Національного Університету ім. І. Франка, стали першими навчальними закладами в Україні, які офіційно оголосили про початок страйку.

Ми вирушаємо на Майдан! Наша колона простягнулася на понад півкілометра. Жодної миті ми не відзначалися тишею: "Ющенко!!!", "Нас багато! Нас не зупинити!!!", "Свободу не зупинити!!!". На зустріч нам мчали автомобілі з помаранчевими стрічками, які вітали нас гучними тріумфальними гудками - Ю-ЩЕН-КО. Вони були з нами! Нас дійсно багато!

По дорозі до іншого стратегічно важливого вузу - Київського Політеху, ми пройшли через пів міста і декілька менших вузів. На зустріч нам їхали автомобільні колони тих, хто зумів прорватися в Київ по Житомирській трасі, а в Україні перші міста визнавали своїм президентом Ющенка.

Словесний спогад про ті часи:

"Знищили німецьких фашистів – здолаємо й донбаських бандитів! Поширюй далі, якщо тобі небайдуже майбутнє рідної землі, НАШОЇ УКРАЇНИ!!!", 23.11.2004, 10:05, Київ.

"Ми двічі зупинялися в Городищі, де нас затримувала поліція, не повертаючи документи на право керування. Однак ми виходили з автобуса, утворювали живий ланцюг і блокували рух транспортних засобів", 23.11.2004, 11:17, у дорозі до Києва.

"Тут все досить спокійно. Був страйк, але студенти не ходили. Я НЕ ХОЧУ ГРОМАДЯНСЬКОЇ ВІЙНИ!", 23.11.2004, 18:12, Донецьк - еге ж, вже тоді Донецьк готували до "громадянської війни".

"Сподіваюся, що цього не станеться! Я також підтримую Ющенка! Істина повинна восторжествувати, адже вона на нашому боці! ХАЙ БУДЕ МИР!" 23.11.2004, 18:21, Донецьк.

"Я просто в захваті від твого Дрогобича! Особливо від його військової частини!" 23.11.2004, 19:34, Київ, Майдан.

"Ти теж не на Майдані? На п'ятому каналі повідомили, що вони склали присягу на вірність президентові Ющенку, який символічно присягнув на Біблії в парламенті Україні", 23 листопада 2004, 19:40, Київ, Майдан.

Івано-Франківськ, Львів, Тернопіль, Вінниця, Київ. Ввечері у Верховній Раді Ющенко присягнув на вірність українському народові і того ж вечора на вірність народному президенту присягнули вояки із мого Дрогобича.

Після того дня я втратив відчуття часу. Події навколо відбувалися з неймовірною швидкістю, немов у калейдоскопі. Ми захопили Український Дім та Будинок профспілок, а міліція і армія опинилися на нашому боці. І раптом я усвідомив, що вже п'ятниця.

Усвідомлюючи ризик знесення нашого містечка, ми були готові залишатися на місці цілодобово. Проте для досягнення максимальної ефективності було важливо знаходити час на відпочинок і залишатися в готовності. Тому з наступного дня я переїхав до друзів, які мешкали досить близько до Майдану.