Дочка-лідерка, сестра в умовах окупації та шлях до депутатства. Як живе перший тріумфатор "Голосу країни" Іван Ганзера, який обрав для себе життя в глибинці.

П'ятнадцять років назад Іван Ганзера, родом із села Калинів на Харківщині, вирушив до столиці, аби спробувати свої сили в музичній індустрії. Він став учасником першого сезону шоу "Голос країни" і здобув перемогу, ставши відомим голосом, який почули по всій Україні. На той час Івану виповнилося всього 23 роки. Сьогодні він продовжує займатися музикою: записує нові треки, виступає на сцені та веде власний YouTube-канал.

OBOZ.UA знайшов Івана Ганзеру на Житомирщині та поговорив із ним про те, як склалося його життя після тріумфального переможного сезону "Голосу країни". В інтерв'ю співак розповів, як вроджена слабкість зору змусила його сфокусуватися на головному, а війна принесла складні випробування для родини. Поділився спогадами про перші заробітки ще в 13 років, обставини, які штовхнули пробувати себе в політиці, історію кохання, що почалася на "Голосі країни", та розповів про талановиту доньку-підлітка.

Іван Ганзера ділиться своїми думками: "Зараз я проживаю в Коростені, що в Житомирській області, і саме звідси родом моя дружина Оля. Дивлячись на події, які відбуваються в Києві, я аніскільки не шкодую, що ми вибрали це місце для життя. Хоча й у нас іноді виникають труднощі, загалом тут спокійніше, ніж у столиці. Я продовжую займатися улюбленою справою: пишу пісні, веду свій YouTube-канал, а коли є можливість, відвідую військових. Проте зараз не бажаю про це широко говорити, адже часи дійсно складні. Раніше, з 2015 року, ми відправлялися в зону АТО і усвідомлювали, що головна небезпека полягає в можливих обстрілах, але тепер все стало інакше. Сьогодні будь-яке місце, де знаходяться військові, несе в собі великі ризики. Ти фактично береш на себе відповідальність за їхнє життя. Тому, коли я десь буваю, намагаюся уникати публічності. Як кажуть, береженого Бог береже. Єдине, що іноді публікую, - це участь у благодійних концертах або збори коштів".

"Я також працюю в Палаці культури міста Коростеня, - ділиться Іван. - У мене є невеличка студія, свого роду творча лабораторія, яку я створив з нуля. Тут я можу повністю реалізовувати пісні: від початкової ідеї до готового треку. Все це почалося під час пандемії, коли концертна діяльність зійшла на нівець: подорожувати Україною та збирати людей стало неможливо. Я ж не можу довго залишатися на одному місці. Тому почав шукати однодумців, знайомитися з місцевими музикантами та потроху формувати команду. І ось мені кажуть: "Чому б тобі не працювати з нами офіційно, адже ти завжди з нами?" Так я і залишився тут. Жартую, що займаюся тим самим, що й раніше, але тепер за це ще й отримую місячну зарплату. Якщо говорити конкретно, я виступаю як соліст і також підтримую місцевих талановитих молодих артистів, які прагнуть донести свою авторську музику до ширшої аудиторії."

У мене є донька на ім'я Софія, їй зараз 12 років. Вона активно займається спортивними танцями і представляє свою команду на різних змаганнях. Нещодавно ми були на чемпіонаті України, де минулого року здобули друге місце, а цього року знову опинилися на другій сходинці. Крім того, вона також займається дзюдо і нещодавно виграла золоту медаль на обласних змаганнях у Житомирі. Софія ще й відмінниця в навчанні, за що я дуже пишаюся. Моя дружина Оля працює в Центрі дитячої та юнацької творчості, де веде театральний гурток, і також живе творчістю. Я горджуся її досягненнями, адже вона дійсно має результати. Раніше ми з Олею, яка була моєю менеджеркою, вели досить активний спосіб життя — постійні поїздки, концерти та мандри. Але тепер у мене стало менше виходів на сцену, і я радий, що у Олі з'явилося більше часу для себе — вона може реалізувати свої захоплення. Особливо мене вразила одна історія про дівчинку, яка прийшла до її гуртка і страждала від заїкання. Після деякого часу занять та театральних вправ, її мовлення значно покращилося.

Чесно кажучи, ми вже давно закохалися в Коростень і навіть придбали тут квартиру. Проте тривалий час це місце сприймалося нами більше як "перевалочний пункт". Я жартував, що приїжджаємо лише для того, щоб випрати речі, відпочити та знову вирушити в дорогу. Ми постійно подорожували – таке вже життя артиста: в русі, в безперервних поїздках. З часом наші обставини трохи змінилися, і мені це подобається. У Коростені є все необхідне для комфортного життя, але при цьому відсутній шалений ритм, притаманний Києву. Для мене це ідеальний варіант. Я ціную тишу, можливість побути на самоті, закритися в студії, поміркувати і щось створити – без поспіху і тиску ззовні. А от для Олі це складніше. Вона прагне динаміки, спілкування та ритму. Думаю, в глибині душі вона досі про це мріє. Я іноді жартую: "Дивлячись на тебе, бачу, що ти вже не так сильно цього прагнеш".

Хоча, як кажуть, ніколи не варто говорити "ніколи". Сьогодні ми тут, а завтра можемо опинитися зовсім в іншому місці — таке вже життя. Те, що приготував для нас Бог, неможливо передбачити. Цікаво, що до пандемії та початку повномасштабної війни багато людей навіть не здогадувалися, що я проживаю в Коростені. Мене просто ніхто не бачив — постійно в поїздках, на концертах. Сусіди, звісно, знали, але для більшості це стало несподіванкою лише зараз. Люди досі здивовано реагують, коли бачать мене на сцені або на місцевих подіях. Я відчуваю теплу підтримку — приємно, що мене пам'ятають і впізнають. Часто підходять на вулиці, просять сфотографуватися.

Виявилося, що мені справді пощастило з упізнаваністю, адже перший сезон "Голосу країни" зібрав величезну аудиторію. У 2023 році я святкував 15-річчя своєї кар'єри на сцені. Ми організували великий концерт, щоб зібрати кошти для наших військових. Моїм гостем став Віктор Павлік, а також "Лісапетний батальйон" і Олександр Кварта. Люди висловлювали захоплення: "Такого ще не було - чотири години, і на сцені змінюються зірки одна за одною".

Коли я згадую про "Голос країни", в моїй пам'яті залишаються яскраві миті. Я безмежно вдячний усім, хто був поруч у той час - тренерам, команді та учасникам. Кожен з них вніс свою частку, допомігши мені стати кращою версією себе. Моєю наставницею була Діана Арбеніна - відома російська співачка. Це були непрості часи, коли в проєкті співпрацювали як українські, так і російські артисти. Незважаючи на обставини, я зберігаю теплі спогади про її підтримку та наставництво. Ми всі пам’ятаємо, що після початку війни в 2014 році вона відвідувала Україну і на концерті просила вибачення за те, що відбувалося. Після цього її обставини змінилися, і, на жаль, її змусили "показувати" лояльність, зокрема, виступами в Криму. Наразі, здається, вона обрала мовчання. Але якщо говорити про людські стосунки, я не можу сказати нічого поганого. Після конкурсу ми ще кілька років вітаємо одне одного зі святами та підтримували зв'язок. Але в кожного з нас було своє життя.

На фінал вийшли чотири виконавці: я, Тоня Матвієнко, Арсен Мірзоян та Влад Ситник. Чи спілкуємось ми тепер? Час від часу - так, але не регулярно. Я привітав Тоню з успіхом її пісні "Кульбаби". Якось натрапив на її сторіс в Instagram і вирішив написати їй. Вона щиро подякувала мені за підтримку. Якщо б ми зустрілися зараз, впевнений, що обов’язково тепло привіталися б. З Арсеном ми давно не листувалися, але під час проєкту у нас склалися хороші стосунки. Більше того, ми разом не раз відзначали успіхи за келихом (сміється).

Після успіху на "Голосі країни" Іван вирішив спробувати свої сили в політичній арені. У 2012 році він балотувався до Верховної Ради від Радикальної партії, але не зміг пройти. "Тоді стало популярним, що артисти почали з’являтися в партіях, - згадує він. - Я тоді мав контракт з Universal Music і, відверто кажучи, не дуже самостійно приймав рішення - просто виконував те, що мені казали. Проте мені близькими були ідеї, які озвучував Олег Ляшко. Його програма була зрозумілою і простою. А команда спочатку виглядала дуже позитивно. Потім ситуація змінилася - ми йшли як партія, але за місяць-два до виборів, аналізуючи рейтинги, зрозуміли, що не зможемо подолати прохідний бар'єр. Тому вся команда зосередила свої зусилля на тому, щоб Олег Ляшко пройшов за мажоритарним округом".

Якщо ви хочете почути мою думку про Олега Володимировича, то можу сказати, що на екрані та в реальному житті це абсолютно різні особи. У повсякденному житті він набагато глибший: освічений, вміє "зчитувати" людей та чітко усвідомлює свої цілі. Багато хто бачить його як просту людину, адже на публіці він вміє бути максимально доступним - спілкується невимушено, без зайвого пафосу. Я навіть жартував, що йому слід давати не мандат народного депутата, а титул народного артиста - настільки вправно він взаємодіє з аудиторією. Іншим політикам часто потрібні артисти й шоу, щоб створити певну атмосферу: спочатку розваги, а потім виходить серйозний чоловік у костюмі та починає щось обіцяти людям. Ляшку це не було потрібно - він сам вмів утримувати увагу залу і керувати настроєм публіки.

З початку широкомасштабної агресії Росії Іван Ганзера неодноразово виходив на сцену перед українськими військовими безпосередньо в зоні бойових дій. У рейтингу українських артистів, які найбільш активно виступали в АТО, Ганзера зайняв перше місце за кількістю проведених концертів. У 2014 році він спільно з Миколою Янченком створив сатиричну пісню про президента Росії, яка отримала назву "Путіну хана". Ця композиція була написана в іронічному дусі: музика поєднувалася з відеоматеріалами з виступів і кліпів російських зірок, що відкрито підтримували Путіна. Ця пісня часто виконувалася на концертах для військових і стала однією з найулюбленіших патріотичних творів у репертуарі Ганзери.

"Насправді те, в якому становищі опинилися сьогодні багато людей, я вже пережив раніше, - ділиться Іван. - Тепер, спостерігаючи за цим, у мене іноді навіть радість на серці, адже тоді здавалося, що наші крики губляться у безодні. Я був настільки захоплений цією справою, що жив нею. Постійно перебував у Донецькій та Луганській областях. Ми намагалися доставити хлопцям усе, що могли: від білизни до найнеобхідніших речей. Тоді не було нічого. Абсолютно нічого. Якщо зараз порівняти, то забезпечення – це як небо і земля. Сьогодні ми збираємо кошти на тепловізори, дрони та складну техніку. А тоді збирали на труси. Вибачте, але це правда."

"Моє рідне село на Харківщині з початку повномасштабного вторгнення було в окупації, - продовжує виконавець. - Із близьких там уже нікого не залишилося. Зараз це фактично сіра зона: ніби під нашим впливом, але жити там неможливо. Постійно літають дрони. Я моніторю, що там відбувається, і навіть ті найсміливіші люди, які ще якийсь час трималися, на зиму виїхали. Бо як там залишатися? Найближчий магазин - за 40-50 кілометрів. Тобто ти ще можеш сидіти вдома й більш-менш виживати. Але щойно сідаєш у машину - одразу за тобою починають полювати дрони. І їм байдуже, цивільна це машина чи військова. Тому ніби й звільнили село, але життя там немає".

Моя рідна сестра пережила свою власну трагічну історію. Вона жила всього за два кілометри від кордону з Росією, у селищі міського типу Козача Лопань, в Харківській області. Це місце також стало жертвою тривалої окупації. 24 лютого, близько пів на п’яту ранку, вона зателефонувала мені зі словами: "Братику, нас бомблять..." Я порадив їй терміново зібрати речі. Але вже через 15 хвилин вона знову подзвонила, розповідаючи, що по селу рухаються російські танки. Вони провели більше двох місяців у підвалі, в страху та невизначеності. Врешті-решт, їм вдалося втекти через територію Росії до Європи. Тепер вона за кордоном і, по суті, не має куди повертатися. Те місце, де вона жила, тепер стало абсолютно невідомим. Я навіть не можу сказати, в якому стані могили наших батьків. Вони свого часу переїхали ближче до Оксани і збудували там маленький будинок. Тепер я не впевнений, чи зможу колись побувати там і щось знайти. Я не раз чув новини про обстріли саме тієї області, де знаходиться кладовище. Чи залишилося те місце, чи, можливо, його вже стерли з лиця землі – я не знаю.

Моя мама пішла з життя через рак, коли їй було всього 53 роки. Ми намагалися зробити все можливе для її порятунку, незважаючи на те, що лікарі швидко зазначили, що час вже втрачений. Я віддавав усі свої кошти на лікування, навіть коли фінансові ресурси вичерпувалися. Я шукав будь-які можливості заробити, аби зібрати необхідну суму. Тепер, коли ми згадуємо маму, я часто повертаюся до тих важких днів. Я навіть писав у соціальних мережах, що готовий братися за будь-яку роботу, аби забезпечити їй лікування – куди завгодно і що завгодно. Це був довгий і виснажливий процес, адже щодня потрібно було витрачати 20-30 тисяч гривень. Але завдяки цьому ми змогли подарувати мамі ще один рік життя. Тато пішов від нас під час пандемії COVID-19. Він був запеклим курцем, споживаючи три пачки на день. Як відомо, ковід вражає легені, і в нього почалися проблеми з кров’ю, що призвело до згущення. Потім стався інсульт – спочатку один, потім другий, і зрештою третій. Тато впав у кому, а через тиждень його не стало. Йому було трохи більше 60 років – це зовсім небагато. Ці часи були надзвичайно важкими, оскільки для мене рідні – це все.

"Моя хвороба - це наслідок вродженої травми, - розповідає артист про своє дитинство. - Батьки довго не втрачали надії і шукали лікування в усіх можливих місцях. Ми відвідували різні лікарні: і традиційні, і альтернативні. Одеса, Харків, Москва — ми обійшли всі клініки, лікарів та професорів, які тільки могли. Для моїх батьків це було нелегко, адже ми жили в звичайному селі з обмеженими фінансами. Але їхнє бажання полягало в тому, щоб дати мені шанс бачити світ нормально. Вони трималися за цю надію до тих пір, поки я не виріс і не сказав: "Мамо, тату, досить". Ми вже багато разів об'їздили і чули одне й те саме: нічого не можна змінити. Зрештою, один професор у Харкові пояснив, що моя мама мала дуже складні пологи, і, ймовірно, сталося передозування препарату, що викликав перейми... Але я завжди говорю, що мені по-своєму пощастило. Я не знаю, як це — бачити добре. Я таким народився, і тому не відчуваю втрати — просто навчився жити в світі таким, яким він є."

"Я щиро вдячний своїм батькам за те, що вони не відгородили мене від здорового оточення, - ділиться Іван. - Я навчався у звичайній школі серед здорових дітей, і вважаю, що це дало мені набагато більше, ніж якби я був у закритій системі. Я здобув навички спілкування і взаємодії з іншими. На відміну від багатьох дітей, які виховуються в спеціалізованих школах або інтернатах, я отримав більше досвіду для адаптації до реального життя. З дитинства я вчився, як поводитися з людьми, як пристосовуватися до різних ситуацій і як виживати. Тоді ще не було популярного терміна "булінг", але я часто стикався з жорстким ставленням. Майже щодня після уроків доводилося захищатися від хлопців. Проте, дивлячись назад, можу сказати, що це навчило мене багатьом важливим речам, зокрема, як витримувати удари."

Ганзера розповідає про свій зір: "У мене залишився певний відсоток зору. Одне око бачить краще, а інше гірше. Завдяки спеціальним налаштуванням я можу працювати за комп'ютером. Сідаю дуже близько до екрану, використовую великий шрифт і налаштовую високий контраст – чорний фон і білі букви. На вулиці ситуація теж різна. Якщо маршрут знайомий, можу пересуватися самостійно. Якщо ж ні, то поруч зі мною дружина або хтось із близьких. Але, як я вже зазначав, в певному сенсі мені пощастило, адже я ніколи не відчував, що таке втратити зір, оскільки таким народився. Зараз ми багато уваги приділяємо реабілітації військових. Їм значно складніше, адже все життя вони були здоровими і не уявляють, як це – прокинутися одного ранку і жити зовсім інакше. Пам’ятаю, як мене запросили до шпиталю у Львові. Я дуже нервував, адже не знав, як знайти правильні слова, і думав, що моя присутність може бути недоречною – адже людям боляче, їм не до мене. Я поїхав із донькою та дружиною, і на місці зрозумів, що це було правильне рішення. Я представив хлопцям свою родину і сказав приблизно таке: "Ось я. Я таким народився. Багато з вас стали такими зараз. Але це не кінець життя. Для когось, можливо, це лише новий початок".

Іноді в житті відбуваються такі несподівані повороти, які змушують нас зосередитися на справжньому сенсі життя. Раніше я постійно розпорошувався на різні дрібниці і прагнув до чогось, що не мало значення. Але тепер з'явилася можливість зупинитися і почати жити по-справжньому. Згадую, як у дитинстві я проводив час із друзями, які захопилися стрільбою з лука. Я теж вирішив спробувати, але в мене нічого не виходило. Повернувшись додому, я був розчарований і думав: "Чому так?". І раптом згадую, що у мене є проблеми із зором, і я забув про це (сміється). Тоді мама сказала мені: "Можливо, це сигнал, що настав час зосередитися на чомусь одному і стати в цьому найкращим". Я усвідомив ще в шкільні роки, що музика — це моє покликання. Почав заробляти свої перші гроші з 13 років, граючи на весіллях. І, чесно кажучи, заробляв більше, ніж моя мама за місяць. Вона працювала начальником пошти, отримуючи зарплату 54 гривні, а я за один вечір міг заробити 40. Окрім весіль, я також організовував дискотеки в сусідніх селах. Батько, продаючи сіялку, купив мені звукову апаратуру. Я зрозумів, що це — мій шлях. Музиканти завжди були людьми, які викликали повагу, і я прагнув бути серед них.

"Як я познайомився з Олею? Це сталося на "Голосі країни"! - ділиться спогадами співак. - Тоді вона виграла квитки на "Сніданок з 1+1" і потрапила на шоу. Мій ефір того дня був особливо важким - мою сестру терміново госпіталізували, і я дуже переживав. Безпосередньо перед виходом на сцену мені повідомили, що її стан критичний. Пісня, яку мені дали, мені також не сподобалася, і все навколо здавалося проти мене. Я тоді думав, що це буде мій останній виступ. Перед початком шоу ми фотографувалися з глядачами, які прийшли на зйомки, і я вирішив: "Зроблю кілька знімків і швидко повернуся до павільйону". Однак Оля опинилася в групі людей, з якими я не планував фотографуватися, і вона голосно зауважила щось на кшталт: "Показали кілька разів по телевізору - і вже зірка". Мій тато почув це, наздогнав мене і попросив зробити фото. Я погодився, сфотографувався і пішов далі."

Згодом Оля поділилася нашими фото в соціальних мережах, зазначивши мене. Ми почали переписуватись. На той момент у мене було чимало справ, але я з нетерпінням чекав вечора, щоб знову зануритися в наше спілкування. Так і розпочалась наша історія, яка триває вже тринадцять років. Вона підкорила мене своєю абсолютно іншою натурою. Якщо я завжди обмірковую свої дії, то вона спочатку діє, а потім аналізує (сміється). Наша донька Софійка, виявляється, більше схожа на мене - вона також має схильність до педантизму. Я дуже вимогливий до себе і до навколишнього світу, ціную порядок і люблю, коли все на своїх місцях, а є чіткий план на наступний день. Хоча раніше я прагнув до далекоглядних цілей, тепер ми намагаємось жити моментом. Прожили день — і дякуємо Богу за те, що маємо їжу на столі, тепло в домі і один одного поруч. Це вже велике щастя.

Знаєте, коли я дізнався, що у нас із Олею буде дитина, сказав собі: якщо хлопчик - назвемо Назаром, на честь Назарія Яремчука, - ділиться наостанок Іван Ганзера. - Дівчинку - Софією, на честь Софії Ротару. Мрії про Назара? Ну, дай Бог, буде мирний час - побачимо. Вважаю, що ті люди, які зараз наважуються на такі кроки, - справжні герої".

"Коли почалося повномасштабне вторгнення, ми ж виїхали до Польщі, - згадує Ганзера. - А в Коростені було гаряче: ракета впала зовсім поруч із нашим будинком. Ми обрали ідеальну локацію для життя - парк, річка, затишок, але не врахували, що район називається "військове містечко", і за старими картами тут були частини. Після цього я зрозумів: дитину треба терміново вивозити. У Польщі ми одразу включилися в гуманітарну роботу - допомагали українцям. Залишали Софійку з мамою Олі, а самі возили гуманітарку. Удома тоді була критична ситуація: елементарні речі ставали дефіцитом. Особливо це відчувалося в березні - усе зачинилося, нічого не працювало. Залишилися переважно старенькі й ті, хто не міг поїхати. Пам'ятаю, як ми вперше приїхали з допомогою: у місцевому магазині було дві пачки кетчупу й один ананас - і це все. Потім ситуація трохи поліпшилася. Але я за кордоном довго не витримав. Дружині подобалося, вона не дуже хотіла повертатися. А я, коли ситуація трохи стабілізувалася і росіян відігнали від Києва, сказав: "Я їду додому - а ти як хочеш". У червні ми повернулися. Я вважаю, що за цей час приніс чимало користі своїй країні. Ми й далі волонтеримо, збираємо гроші, допомагаємо людям. Бо краще тут щось робити, ніж там сидіти й чекати".

Раніше OBOZ.UA повідомляв про життя єдиної доньки Степана Хмари в Канаді: вона виховує трьох дітей і перебуває у шлюбі з відомим українським музикантом.