Енциклопедія втрат і сподівань. Розповіді з найбільш затишного куточка залізничного станції.

Центральний залізничний вокзал Києва щоденно постає символом для багатьох, хто проходить через його важкі дерев'яні двері. Мабуть, це спільна доля всіх станцій для пасажирів. Але пам'ять цього столичного комплексу зберігає набагато більше, ніж просто історії про довгоочікувані зустрічі, сумні прощання та мрії про завоювання столиці.

Після завершення будівництва нової станції в 1932 році (стару зруйнували перед початком Першої світової, оскільки вона вже не могла вмістити всіх пасажирів), для багатьох прибулих цей вокзал став символом надії та можливостей. У часи Голодомору сюди прибували, щоб дістатися до ринку та обміняти залишки своїх цінностей на їжу. Водночас слід було уникати зустрічі з поліцейськими патрулями, які проводили облави на селян. Іноді люди вмирали від виснаження просто на вокзалі, а їхні тіла забирали спеціально призначені працівники та складали в сусідньому приміщенні.

У період Другої світової війни Центральний вокзал став яскравим символом трагедії та втрат. Він зазнав значних руйнувань від бомбардувань вже в день, коли Німеччина розпочала напад на СРСР, став свідком масової евакуації жителів Києва, а згодом – ареною для приходу і відступу нацистських військ.

Після закінчення війни вокзал underwent реконструкцію, і для деяких людей він став символом поганого смаку. "Ні, дорогий відвідувачу, дуже прошу тебе - не входь у приміщення вокзалу. Все, що може бути позбавленим смаку і архітектурної логіки, зібрано там у єдине ціле. [...] Від початкового задуму архітектора не залишилося нічого. Його ідеї були знищені з дивовижною варварською жорстокістю", - так висловлювався про новий вигляд будівлі письменник Віктор Некрасов.

У перші десять років Незалежності вокзал став відображенням змін, що відбувалися в суспільстві. Він став свідком виникнення та зникнення професії "човників", яку часто обирали люди з вищою освітою, навіть не потребуючи спеціальної підготовки. На початку 2000-х вокзал позбувся образу Леніна та радянських символів, а також отримав новий вихід до Південного вокзалу, що був зведений всього за кілька місяців.

У лютому 2022 року вокзал знову став свідком глибоких переживань людей, які заполонили його всі куточки, готуючись залишити місто. Проте згодом він наповнився надією та тихою радістю тих, хто повертався додому.

В наші дні, коли мільйони киян страждають без тепла, Центральний вокзал знову готовий зігріти тих, хто цього потребує. А якщо за вікном лютий мороз, в хід можуть піти навіть буржуйки.

На руці Алли Олександрівни були мітенки – особливий тип рукавичок, які не закривають кінчики пальців. Це дуже практично для водіїв, спортсменів та музикантів. Тому, коли киянка вирушала з дому, вибрала саме їх. Вона була впевнена, що сьогодні їй доведеться грати.

Вокзал обдаровує її теплом і увагою, а вона, у свою чергу, відповідає йому музикою. Алла Олександрівна займає своє місце за фортепіано у вестибюлі, ліворуч від головного входу, кладе сумку на інструмент так, щоб вона була завжди на видному місці, і вже за мить з-під її пальців виривається мелодія з "Шербурзьких парасольок". Хоча музика й не може заглушити людський гамір або вокзальні оголошення, грає вона так віртуозно, що навіть якщо б поруч сидів знаменитий Мішель Легран, їй не було б соромно.

Її комунальна квартира на лівому березі Києва вже кілька днів залишається без опалення та електрики. На щастя, газ на спільній кухні ще працює. Вдома вона одягає кожушок із штучного хутра й усе одно відчуває холод. З темрявою бореться за допомогою свічок: за тринадцять гривень можна отримати близько двох з половиною годин світла. А можна просто провести ніч у пітьмі під двома ковдрами, як це сталося вчора, чекаючи на ранок і заощаджуючи на свічках.

А на наступний день - завітати до вокзалу, зігрітися, заграти для душі, а якщо пощастить - трохи підзаробити. У попередній раз одна вдячна слухачка пригостила піаністку плиткою смачного полуничного шоколаду та вручила сто гривень.

Я висловила їй свою вдячність і вирушила купувати біляш. На цьому вокзалі я вже давно нічого не куштувала. Повертаючись додому, зайшла в магазин. Я колись брала в них хліб у борг, тож повернула 35 гривень боргу, - розповідає Алла Олександрівна.

На клавішних вона грає з дитинства. Завдячує цьому генетиці: абсолютно гармонічному слуху. Її дідусь був не тільки годинниковим майстром, але й гітаристом. Мама співала мецо-сопрано. Батько, інвалід війни, мав баритон, й Алла Олександрівна закочує очі, згадуючи його виконання романсів. У неї самої альт - "шансонний голос", як вона каже.

Музика не стала її основним заняттям. За 14 років до виходу на пенсію Алла Олександрівна працювала технічним працівником у київській школі. Вечорами, коли ніхто не міг її побачити, вона піднімалася до музичного класу, відкривала кришку піаніно і грала лише для себе.

Одного дня один з викладачів музики, який також був членом Спілки композиторів України, натрапив на неї. Він проходив повз, почув привабливу мелодію і сподівався привітатися з кимось із колег, але натомість виявив технічну працівницю у робочому халаті, з ганчіркою і шваброю поруч. Відтоді між ними зав’язалася дружба.

Грати в громадських місцях - це звична справа для Алли Олександрівни. Одне з її відео здобуло популярність на YouTube, зібравши півтора мільйона переглядів, що приносить їй задоволення. Проте назва цього відео викликає у неї деяке роздратування.

- Просто дурнувато названо: "Бабуся грає на фортепіано на Хрещатику". Яка бабуся? Він (блогер - УП) знімав п'ять років тому, в рік практично мого шістдесятиріччя! - обурюється вона.

В її розумінні бабусею можна назвати жінку під 80, яка вже не пересувається без сторонньої допомоги. А в її 66 - вона ще може дати жару.

"Музика наповнює теплом," - запевняє Алла Олександрівна.

Навіть вона не може подолати зимовий холод 2026 року. Тому доводиться шукати тепло на вокзалі.

У найтеплішому кутку Центрального вокзалу, в Пункті незламності, людські голоси зливаються, наче компоненти в блендері для смузі. Це не через те, що тут говорять пошепки; простора зала поглинає кожну бесіду. Лише голос з динаміка звучить чітко, оголошуючи про незвичні, для "Укрзалізниці", затримки, які стали рідкістю останніми роками.

У приміщенні розташовані десять величезних люстр, кожна з яких, напевно, важить кілька сотень кілограмів, проте всі вони вимкнені. Біля масивних колон, що впиваються в стіни, світильники створюють напівтемряву. Світла достатньо для гри в шахи - дошка з фігурами без діла стоїть тут - але читати в таких умовах не дуже зручно. Проте, серед небагатьох відвідувачів, якщо хтось і займається читанням, то лише за допомогою свого смартфона.

У кутку безкоштовно наливають чай. Часом кияни, що живуть неподалік, приходять по окріп з термосом, і, звісно, квитків у них ніхто не запитує. Декому з пасажирів доведеться чекати тут на потяг усю ніч.

Чергова розповідає, як пара військових, не довіряючи будильникам, попросила розбудити їх перед відправленням. Працівниця вокзалу не відмовила - занотувала час у блокноті перед собою.

До ранку доведеться чекати свій потяг 37-річному бійцю Георгію. Він був на консультації київського нейрохірурга і тепер повертається до своєї частини в Житомир.

- Вийшов зі шпиталю, а їхати кудись вже пізно. По (посвідченню) УБД не беруть на автобус тут, у вашому Києві: кажуть, немає вільних місць. Ну я і прийшов на залізницю, - каже він із докором.

Георгій - з Мелітополя. До війни три роки служив за контрактом, потім - в артилерійській бригаді під час АТО/ООС. Списався після поранення (тепер не може підіймати важке) та працював меблярем. В 2022-му залишив квартиру в окупованому Мелітополі й одразу пішов до військкомату.

В грудні того ж року він опанував мистецтво розпалення буржуйки. Після чергового поранення бійця перевели на відновлення до резервної роти. Жили вони в напівзруйнованій будівлі колишнього дитячого табору. І буржуйка стала єдиним порятунком від холоду. В бойових умовах він так не мерз, як тоді, на відновленні.

- На позиціях не дають змерзнути, знаєте. Там постійно або риєш, або стріляєш, або заряджаєш, або ще щось робиш, - сміється він.

До ранку в Пункті незламності залишиться й Олександр, колишній шахтар із Донеччини, а тепер - вимушений мандрівник. Сьогодні здавалося, що удача нарешті посміхнулася йому: він прибув до Києва з Чернігова та отримав пропозицію роботи оператором сміттєвоза. Але в останній момент ця усмішка виявилася ілюзією - йому запитали ідентифікаційний код, якого в нього не було. Тепер він змушений шукати своє щастя в іншому українському місті.

- Я все своє життя провів на шахті. Через війну робота зупинилась, а я не встиг оформити пенсію. З Волновахи встигли перевезти мої документи до Маріуполя, але потім місто захопили, і тепер я залишився без жодних паперів. Ніде не знайдеш виходу. Я звертався до Пенсійного фонду, щоб відновити свій код. Жінка на комп'ютері сказала, що вони не можуть отримати інформацію, оскільки "ДНР" не надає жодних даних. В результаті, потрапив у безвихідь, - розповідає він про своє горе.

З історій подорожніх тут можна було б скласти енциклопедію втрат і надій. Ось чекає на ранковий потяг 65-річний Володимир Миколайович. Навіть у приміщенні він не знімає кепки й міцно тримає свій наплічник. Усередині - документи на будинок у Бородянці.

На початку повномасштабного вторгнення в дім прилетіло: знесло дах та зруйнувало стіни. Тепер Володимир Миколайович мріє його відбудувати. Самому зробити - сил бракує, а наймати будівельників - потрібні гроші. От і наїжджає він час від часу з Коростеня до Києва на підробітки. І як дитина радіє, розповідаючи, що знайомі безкоштовно віддадуть йому вікна - їм вони вже не потрібні.

Найпопулярніші місця в Пункті незламності - біля стін, бо там розетки для підзарядки телефонів. Хтось під'єднав ноутбук - і має повноцінне робоче місце. Один із тих, хто заряджає телефон і водночас дивиться на ньому ж ролики в YouTube - військовий Олександр. Посеред нашої розмови я ловлю себе на думці: навряд у цій напівпорожній залі на три сотні місць знайдеться хтось, хто уособлював би незламність краще за нього.

Після двох тижнів відпочинку вдома в Старокостянтинові, що на Хмельниччині, Олександр знову вирушає на роботу - в Ізюм. Він є пілотом безпілотних літальних апаратів.

Протилежний бік заповнений трубами, які визирають з вікон, – це буржуйки, що стали звичним атрибутом військових під час війни. Тепер вони вже користуються попитом і серед цивільного населення. У приміщенні не топили дровами протягом чотирьох днів, але запах диму невпинно зависає в повітрі. Якщо ви сіли в поїзд на вокзалі в Києві і від вашого сусіда йде аромат диму, ймовірно, він чекав свого потягу саме тут.

Проте, для Олександра така піч була б справжнім благом і зараз.

Не в кожному домі, де ти живеш, є опалення. Іноді буває так, що котел згас, і ти опиняєшся в холодній кімнаті. А як щодо буржуйки? Дрова завжди можна знайти. Це також і піч. Якщо накинути дрова, то стає дуже затишно. Тепло - це найважливіше, адже коли його немає, це справжня біда.

Але для багатьох буржуйки не актуальні, тому що вони дають дуже велику теплову сигнатуру. Зараз є трошки інші аналоги. Я не кажу за тих хлопців, які взагалі на передовій. В них аналогів немає, тому що для таких речей також потрібно пальне. Тому користуються окопними свічками, - каже Олександр.

В умовах холодної та сухої погоди Олександр, як досвідчений оператор БПЛА, має свої секрети роботи. Наприклад, він регулярно обробляє пропелери, щоб уникнути утворення льоду, зменшуючи навантаження на двигун, запобігаючи втраті дрону та неприємних наслідків від командира.

Бійцю за сорок. У цивільному житті був будівельником. "При зброї" - з лютого 2022-го. За цей час мерзнути доводилося не раз, але так, щоб "замерзати на синю копійку" - ні, такого ще не було.

Рідна квартира, де він провів відпустку з родиною, зустріла холодом. Грілися від духовки, а на ніч Олександр клав у ліжко одразу дві хімічні грілки. Усі, що мав, перед від'їздом залишив дружині. Світло теж вимикали - виручали ліхтарі та павербанки.

Ще минулого року Олександр розглядав можливість придбати зарядну станцію для дому. Але з часом зима швидко минула. Влітку все й так було чудово. А дружина його запитала: "Скільки ж ще триватиме зима? Трохи почекаємо". Додатково, витратити кілька десятків тисяч гривень на станцію було б серйозним навантаженням для їхнього сімейного бюджету.

- У моєї дружини є одна цікава особливість. Протягом робочого дня вона зазвичай робить два донати. І так триває щодня. А для моєї команди вона зробила це лише один раз. Я запитую: чому б тобі не зробити це для мене? А вона відповідає: у тебе ж і так все гаразд, - ділиться Олександр своїми думками про їхні витрати.

Він глоткає гарячий чай, і його обличчя наповнюється задоволенням. Можна було б сказати, що він тихо сміється про себе, але насправді Олександр усміхається протягом усієї бесіди – навіть коли пригадує найхолодніший день, проведений у окопі біля річки, коли ще не був пілотом, а служив гранатометником.