Єпископ-номінат Сергій Кіппа: стати посланцем миру, який лікує та об'єднує.

У бесіді з медіа Ватикану єпископ-номінат Київсько-Житомирської дієцезії ділиться своїми думками щодо ролі єпископа-помічника в умовах війни та розкриває аспекти духовної підготовки до нового служіння.

Аліна Анастасія Петраускайте, SCM - Ватикан.

У п'ятницю, 4 вересня 2026 року, у Ватикані оголосили про призначення єпископа-помічника для Київсько-Житомирської дієцезії Римо-Католицької Церкви в Україні. Ним став капуцин о. Сергій Кіппа, який досі очолював кустодію Ордену Братів Менших Капуцинів в Україні. У розмові з ватиканськими медіа єпископ-номінат розповів про власне "внутрішнє благовіщення", досвід служіння в умовах війни та про те, як францисканська "пані Убогість" допомагає довіритися Божому проводу.

Ваше Преосвященство, які були Ваші враження, коли дізналися, що Святіший Отець Лев XIV прагне призначити Вас єпископом-помічником Київсько-Житомирської дієцезії?

Відчуття волі Святішого Отця стало для мене справжнім відкриттям під час реколекцій, які я проводив для сестер вербісток у греко-католицькому центрі неподалік Моршина. Єпископ Віталій охарактеризував це як "благовіщення", і я також сприйняв це як божественний знак. Це була глибока внутрішня трансформація. У сцені Благовіщення вражає те, що Марія пережила відчуття тривоги та неспокою. Оригінальний текст містить слово, яке асоціюється з потрясінням, з чимось, що може похитнути основи. І справді, це наче самі фундаменти починають коливатися. Ти є частиною ордену, прагнеш залишитися на основах Божого Слова та Його волі. Коли ж Бог відкриває свою волю, виявляється, що в мене є певні уявлення про своє покликання: як жити, що робити, а що уникати, де бути. І все це починає хитатися. Це справжній внутрішній землетрус — поєднання тривоги, емоційних та психічних переживань, а водночас і глибокої внутрішньої радості від усвідомлення, що тут присутній Бог.

Геральдисти, займаючись розробкою єпископського герба, вважають його "образом душі єпископа". Цей герб відображає його особисті цінності, життєвий шлях та основні пріоритети в служінні. Які елементи, на вашу думку, мали б бути представлені на вашому гербі?

Я вже маю контакти до людини, яка цим займається. Існують певні геральдичні правила щодо елементів, тому я не впевнений, чи все, про що я розмірковую, вдасться там відобразити. Останнім часом мені товаришує слово з наших нещодавніх капуцинських реколекцій. Ці реколекції були присвячені біблійному поняттю "мир" у широкому сенсі. Наш реколекціоніст чудово й глибоко розкрив це через різні фрагменти Святого Письма. Він показав, що біблійний мир (шалом) - це не просто душевний спокій чи відсутність війни назовні. Цього замало. Біблійний мир - це про повноту й цілісність. Ми покликані бути людьми миру, але самі по собі, без Бога, ми на це не здатні. Без Бога людина нецілісна, вона розбита на шматки - як у внутрішньому стані, так і у стосунках з іншими та зі світом. На цих реколекціях мені дуже відгукнулася цитата: "Він є наш мир" (Еф 2,14). Власне, біблійний шалом як цілісність - це те, чого я сам постійно потребую від Бога: щоб Він упорядковував моє життя через навернення та світло Свого слова. На мою думку, єпископ є тим знаком і носієм місії, який об'єднує та надає цієї цілісності дієцезії. Це дуже важливо. Наприклад, я чув, що коли в Житомирі роками був єпископ, люди відчували його присутність поруч зі священниками та вірними, і це дарує відчуття того самого миру. Якщо повернутися до теперішнього часу, до періоду після реколекцій, то зараз для мене це час "кайрос" - особливий Божий час. Протягом року я мав досвід внутрішньої посухи, коли йдеш ніби по пустелі: вітер ущух, і ти просуваєшся вперед просто по вірі. А зараз відчуваю особливу ласку стану, цей Божий подих (Руах), який потужно увірвався від моменту Благовіщення. Перебуваючи на реколекціях із братами, я розумів, що треба лише встигати "підставляти відра", адже Бог проливає стільки Свого слова. Я записував його, розуміючи, що треба наповнювати ці "бурдюки", аби мати змогу повертатися до них у майбутньому. Ось цей шалом стосується як моїх особистих стосунків із Богом, так і єдності з іншими. Як єпископ-помічник я маю передавати цей мир, єдність і близькість. Не знаю, як це вдасться, але сподіваюся на Божу допомогу. На реколекціях також лунала думка, що "Він є наш мир, який руйнує будь-який мур". Мир Христа - це не дешевий компроміс чи конформізм коштом правди ради уявного спокою. Це зовсім інший, глибокий мир. Це надзвичайно актуально й для нашої країни. Ми всі молимося про якнайшвидше настання миру. Та навіть коли він настане зовнішньо, зцілення людських сердець у найглибшому сенсі цього слова вимагатиме тривалого часу.

Чи існує зображення, яке ви вважаєте винятковим і виразним?

Під час реколекцій із сестрами вербістками ми занурилися в роздуми про францисканську концепцію покори творіння, в якій відсутнє егоїстичне "я" та бунт проти Творця. Одна з сестер подарувала мені жолудь і сказала: "Брате, зверни увагу: дуб росте лише для слави Божої. Він не має жодних роздумів чи запитань на кшталт: 'Чому я саме тут?', 'Хто мене побачить?' або 'Який сенс мого існування?'" Зрозуміло, що як люди, наділені вільною волею та розумом, ми схильні до роздумів. Проте в духовному плані існує спокуса бунту, про що говорить Біблія, називаючи нас "синами бунту". Натомість дуб просто росте і своїм існуванням прославляє Творця. Тому, якщо буде можливо і це відповідатиме канонам, я планую звернутися до геральдиста з проханням включити в мій єпископський герб маленький жолудь. Щоб щоразу, коли я ставитиму запитання: "Боже, чому Ти мене тут посадив?", я міг дивитися на нього і пам'ятати: дуб не запитує, він просто зростає на славу Творцеві.

Тож Ваше єпископське гасло може бути пов'язане зі словом "мир"?

Це слово "мир" стало моїм супутником протягом усього тижня реколекцій, і я переконаний, що Бог наділив мене ним як дороговказом для мого майбутнього служіння. Мотто "Він є нашим миром" (Ipse est enim pax nostra) чудово підсумовує цю тему.

У світлі отриманих переживань під час реколекцій та власних роздумів, яким чином ви уявляєте основний курс вашої діяльності на посаді єпископа?

Усе це обертається навколо зцілювальної функції, яку несе цей мир. Це зв'язок, це мир, це цілісність і єдність. Звісно, спершу цей мир потрібно мати в собі самому, переживати його перед Богом, а вже потім звідти служити іншим.

Ви зустріли початок повномасштабного вторгнення в Києві та протягом усього цього часу активно підтримували місцевих жителів, які зазнають труднощів через війну та обстріли. Окрім цього, вже чотири роки Ви виконуєте обов'язки настоятеля кустодії, що можна охарактеризувати як "зберігача" спільнот братів-капуцинів в Україні. Які уроки ви винесли з цього складного воєнного періоду?

Час війни істотно трансформує наше сприйняття сьогодення: думки зовсім інакше формуються в голові, коли реальність така, що ти лягаєш спати, не знаючи, чи зможеш прокинутися наступного ранку через можливий ракетний обстріл. Це створює особливе відчуття "сьогодні". Водночас, цікаво, що це відчуття не паралізує мене. На початку нашої діяльності такі обставини справді демотивували. Я мусив планувати життя нашої спільноти, організовувати події на рік, зустрічі, душпастирські акції, а сам не знав, чи це взагалі можливо, чи зможуть брати доїхати. Це виснажувало з організаційної точки зору. Проте, з'явилося глибоке відчуття єдності. На перших етапах ця єдність була дуже практичною: через нас, як і через багатьох інших, пройшло безліч людей. Стільки спонтанних зустрічей! Заїжджає бус або вантажівка, люди знайомляться, вітаються... З одного боку — війна і горе, а з іншого — стільки близькості, єдності та солідарності. Отже, перший акцент — це життя за принципом "сьогодні на сьогодні". Другий — солідарність. А третій — це ризик емоційної закритості, або ж "склерокардії". Згадайте слова з псалма: "Сьогодні, коли почуєте Його голос, не робіть твердими сердець ваших". Існує багато моментів, коли необхідно діяти негайно, адже завтра може бути запізно. Ми всі це відчули минулого року під час блекаутів: потрібно було готуватися вже сьогодні, тому що завтра, коли виникне потреба, ви не зможете прийняти людей без належної інфраструктури. А скільки трагічних подій сталося в різних районах Києва... Я потім дивився новини і думав: там були люди, які допомагали, реагували миттєво, а я дізнався про це пізніше. Звісно, я не можу бути всюди, але постає питання: чи не повинен я був бути поруч? Це і є застереження від емоційної закритості — реагувати на Божий заклик саме "сьогодні". Отже, з одного боку — це "сьогодні", з іншого — солідарність, а з третього — мій особистий відгук на цю ситуацію.

Своєрідним особистим відгуком на всі ці події стала й Ваша згода на рішення Святішого Отця щодо Вас.

Я мав потребу дати відповідь у свободі — не з емоцій, а свідомо і добровільно, при цьому досить швидко. Мені на пам’ять прийшла динаміка Євангелії від Марка, де часто зустрічається слово "одразу": "і вони одразу, залишивши сіті, пішли за Ним". Звичайно, є справи, які потребують тривалого часу для вирішення; навіть зараз я маю завершити своє попереднє служіння. Але в контексті внутрішнього вибору існують моменти, коли рішення потрібно приймати без зволікань. Є "сьогодні", є "одразу" — це момент, щоб відповісти на кайрос, на Божу благодать. Все це переплітається з біблійним pax — миром, цілісністю та відповіддю на потреби сучасності. Моя мета в єпископському служінні полягає в тому, щоб не жити в ізоляції від світу. Я прагну близькості з духовенством, богопосвяченими особами, чернечими спільнотами та мирянами. Більше того, це не обмежується лише межами Церкви. Церква повинна бути подібною до солі, що надає смаку і дарує мир світові. Це означає — не боятися реагувати. Я часто згадую, як мої власні страхи заважали мені діяти, заважали вийти на зустріч. Це справді засмучує. Проте, якщо говорити про орієнтири, я бачу їх у відкритості до потреб інших — людей, військових. У нас, капуцинів, у Київсько-Житомирській дієцезії розвивається служіння "Дати мамі надію", яке займається реабілітацією матерів, які втратили своїх дітей на фронті. Коли я відвідую цих матерів, я переживаю неймовірно глибокий досвід. Вони діляться своїми переживаннями, і це стає для них важливим. Часто ці люди не мають жодного зв’язку з Церквою. Це поранені душі, яких Господь обіймає через Церкву, і вони відчувають щось надзвичайно цінне. Це і є той pax — мир, що зцілює, єднає і приносить лад у душі. Тому я молю Бога про дар "відкритих очей", щоб Він зцілив моє серце від склерокардії, адже звичайні ліки тут не допоможуть.

Вселенська Церква нині святкує ювілейний Рік святого Франциска - духовного покровителя Вашого ордену. Протягом Вашого богопосвяченого життя Ви, напевно, мали можливість пізнати його з багатьох аспектів. Яка з рис святого Франциска є для Вас найбільш рідною на сьогоднішній день?

Святий Франциск висловлювався про пані Убогість, маючи на увазі не лише матеріальну бідність — адже Орден забезпечує мене всім необхідним для життя і служіння. Головна річ полягає в внутрішньому "роззброєнні": здатності відпустити свої уявлення про життя, свою волю та те, як все повинно складатися в стосунках з Богом і людьми. Вміння віддати ці уявлення — це справжнє диво. Святий Франциск усвідомлював це. Справа не лише в порожніх чи дірявих кишенях, хоча матеріальна незалежність дійсно мала для нього значення. За цим ховались глибші істини — він дозволяв Богу вести себе в новому напрямку. Я, наприклад, абсолютно не прагнув виконувати представницькі обов'язки, і в ордені мені це не було цікаво. Але якщо Бог через Церкву кличе до цього служіння, то що я можу на це сказати? Якщо брати моляться до Святого Духа за цю справу, чи маю я дотримуватись своїх власних бажань? Якщо я буду робити лише те, що мені до вподоби, то це вже зовсім інша історія.

Це означає відкрити себе для Божого керівництва, навіть у тих напрямках, куди ти не надто прагнеш вирушити...

Так, коли я говорю про пані Убогість - це про здатність довіритися Божому проводу, навіть коли це йде всупереч моїй людській натурі, може десь і моїм здібностям. Мені даються непросто репрезентативні функції: треба очолювати зустрічі, знаходити влучні слова. Сподіваюся, я поволі вчитимуся цього. У цьому спираюся на обітницю Ісуса: не турбуйтеся заздалегідь, що говорити, бо Святий Дух дасть вам потрібні слова. Готуватися до зустрічей потрібно, але головне - не людський розрахунок, а уповання на Божого Духа. Святий Франциск говорив про пані Убогість у метафоричних образах, це ніби мова "Пісні пісень". Це про те, щоб подивитися на власні внутрішні процеси й запитати себе там, де ти стискаєш кулаки й гнеш свою лінію: "Це моє чи Боже?". Бог діє, але не без нас, і знайти цю межу дуже важливо. Так само і з покликанням до єпископського служіння - це справжній землетрус. Ті речі, у яких ти вважав себе вільним і вбогим ("Господи, я йду за Тобою!"), раптом випробовуються реальністю: "Добре, тоді роби ось це". І тут починається вибір: чи я тримаюся своїх уявлень, чи приймаю Божу волю? Тому пані Убогість для мене - це відкритість до того, що даватиме Бог; відкритість до "іншого" світу. Я зустрінуся з дієцезіальним духовенством, з іншими орденами. Я дієцезіальних священників раніше бачив лише кілька разів на рік на спільних урочистостях чи формаційних зустрічах. А тепер мені потрібна ця відкритість, щоб прийняти цей новий для мене світ із любов'ю, а не через призму власних кліше. Для мене пані Убогість повністю суголосна зі словами "Він є наш мир". Якщо ти затиснутий у власних рамкаx, взірцях, то це нищить. Сподіваюся й прошу пані Убогість "взяти мене під руку" та вести в цьому служінні - з відкритою душею до кожної людини, яку я зустріну.