Естонський район в прикордонному місті Овруч.

Містечко на півночі Житомирської області стало притулком для людей, які через війну опинилися без даху над головою.

На початку повномасштабного вторгнення Овруч потерпав від російських авіаударів. Натомість Естонія, яка є найбільшим донором у відбудові регіону, зміцнила віру містян, що вони не лишилися сам на сам зі своїми проблемами.

Коли естонські посадовці кажуть, що наша сила в єдності, то за цими словами стоять конкретні справи. Спочатку за кошти уряду Естонії в Овручі побудували модульний дитсадок, а днями - здали в експлуатацію будинок на 36 квартир для внутрішньо переміщених осіб.

Журналістка Укрінформу відвідала церемонію відкриття соціального житла та провела бесіду з його новими мешканцями.

Стару казарму перетворили на сучасні житлові приміщення.

Приближаючись до вулиці Прикордонної в Овручі, я відразу впізнаю це місце. Я відвідала його двічі: вперше в червні 2022 року, коли місто намагалося оговтатися від наслідків російських авіаударів, і вдруге влітку 2024-го, під час візиту до модульного дитсадка. У цьому районі російські війська скинули 11 авіабомб, зруйнувавши центр зайнятості. Однак естонські волонтери активно розпочали відновлення цієї частини міста. Тепер навпроти дитсадка височіє новий триповерховий будинок на 36 просторих квартир, в яких проживають люди, змушені залишити свої домівки через війну.

При вході до будівлі одразу ж кидається в очі банер з гаслом "Сильні, коли єдині!", який яскраво контрастує з прапорами України та Естонії. Раніше це місце слугувало казармою, але тепер стало соціальним житлом. Жителі сплачують лише за комунальні послуги. Загальні витрати на реконструкцію цього об’єкта складають близько 112 мільйонів гривень.

Міністр закордонних справ Естонії Маргус Цахкна, який побував на відкритті будинку, говорить, що його країна й надалі реалізовуватиме проєкти на Житомирщині.

Кожен раз, коли ви висловлюєте вдячність, ваші слова проникають у саме серце. Ми також хочемо висловити свою щиру подяку, адже ви боретеся за нашу свободу, і цю ціну важко передати словами. Ми з родинами згадуємо, через що пройшли, і все, що переживаєте зараз ви, але разом ми маємо велику силу, - підкреслює міністр.

Попри сніг, мороз та вітер біля будинку збираються багато людей. Помічаю, що червону стрічку перед дверима триповерхівки разом із посадовцями перерізає чоловік на кріслі колісному.

"Якби я залишився в Новодружеську, моя доля могла б скластись трагічно."

Я наближаюся, щоб зустрітися з ним. Це Ігор Кобилінський, мешканець Новодружеська в Луганській області, який з раннього віку має інвалідність.

- Там у мене була своя квартира, - ділиться чоловік. - Як тільки я поїхав із дому в березні 2022 року, у мій будинок прилетів снаряд. Якби лишився, мене могло б убити. Повернувся, так би мовити, на історичну батьківщину, бо звідси родом мій тато. Спочатку жив у сестри, далі у брата, потім мені надали соціальне житло, але воно не пристосоване під мої потреби. Натомість у новій квартирі все підлаштоване так, аби мені було зручно. Даю собі раду, бо давно до цього звик, а за допомогою звертаюся хіба що в критичні моменти.

Поряд знаходиться маленька дівчинка разом зі своїми батьками, які також проживають у цьому будинку.

- Знаєте, у нас таке собі прізвище - Война - з наголосом на перший склад, - говорить Олександр.

Його родина з малюком переїхала з околиць Харкова. Спочатку вони оселилися у Словечанській громаді на Житомирщині, у батьків дружини, але через відсутність роботи вирішили переїхати до Овруча, де орендували квартиру. Чоловік працює на автозаправній станції, дружина — медсестра, а їхня донька навчається в першому класі. Вони дуже раді новому житлу.

Многодітна родина з прикордонних районів Сумщини.

Паралельно Маргус Цахкна входить до дому, щоб ознайомитися з тим, як оселилися мешканці.

Двері однієї з квартир відчиняє Маргарита Бєлєнцова. Слідом за нею вибігає кіт, потім - маленький син і його брат-школяр. Усі вони приїхали з Курахового. Поки жінка розповідає міністру свою історію, він гладить її кота.

- Ми переїхали до Овруча, адже тут маємо друзів і знайомих. Пізніше ми привезли сюди бабусю з дідусем. Я працювала продавцем мобільних телефонів, а потім народила сина і зараз перебуваю у декретній відпустці. Наш будинок у Кураховому був знищений. Якщо б випала нагода, я б повернулася в рідне місто, щоб відвідати могили близьких. Дуже шкода, що бабуся померла минулого року, так і не дождавшись цієї квартири з чудовими умовами, - розповідає Маргарита.

У коридорі зустрічаю жінку, яка відчиняє двері.

- Заходьте, гляньте, яка у нас трикімнатна квартира, - запрошує Наталія Окутіна. - Хоча зараз тут трохи порожньо. У нас були кухонні меблі, сусіди підсобили розкладачкою і матрацом, але я планую взяти кредит, щоб придбати все необхідне.

Наталія, разом із чоловіком та п’ятьма дітьми, змушена була залишити рідне Миропілля у Сумській області, яке постраждало від російських обстрілів. Вони втратили свій дім унаслідок атаки. Протягом року сім’я жила в Сумах, але коли там почалися нові напади, вирішили переїхати до Овруча, де родом її чоловік. Найменша донька відвідує перший клас у місцевій школі, а старші діти продовжують навчання онлайн у Миропільському ліцеї.

КВАРТИРА У ТОРЕЦЬКУ, ЯКА НЕ ЗАЛИШИЛА ЖОДНИХ СЛІДІВ.

Під відкритим небом, поруч із домом, я натикаюся на трьох жінок, які ведуть бесіду. Вони згодні поділитися кількома деталями про своє життя.

Оксана Шевцова ділиться своїми думками: "Я маю роботу та житло тут, і, мабуть, вже не прагну повертатися додому. Наш Соледар, невеличке містечко, існувало завдяки заводу "Артемсіль", але його знищили бомбардуванням. Ми також були зайняті там."

У квартирі з однією кімнатою, розташованій на вулиці Прикордонній, жінка проживає разом зі своїм чоловіком. Вона зазначає, що їм цілком вистачає простору, а умови в новій оселі значно перевершують ті, що були в орендованій квартирі раніше.

Її сусідка - Галина Гонтарь. Жінка родом із Овруча, але після аварії на ЧАЕС переїхала в Харків, звідки у 2022 році знову повернулася на малу батьківщину. Її харківська квартира пошкоджена обстрілами, та Галина має надію, що колись повернеться в місто та відремонтує оселю. Новому житлу в Овручі рада.

– Я родом із Торецька, – ділиться Валентина Погребняк. – Там у мене була чудова двокімнатна квартира на восьмому поверсі дев'ятиповерхового будинку, але тепер від неї не залишилося й сліду. Дуже хочеться повернутися додому, але, на жаль, немає куди. Та й вік уже не дозволяє. Мої діти живуть за кордоном, онук воює, а я тут, в Овручі. Мені тут справді комфортно. Перед тим, як отримати цю квартиру, я жила в маленькій орендованій кімнаті без води та санвузла.

Помічаю, що нас підходить ще одна жінка. Пропоную поділитися своєю історією, але вона відмовляється. Коли залишаю прибудинкову територію, наздоганяє мене і просить лишити телефонний номер.

- Мене звати Ліля. Я покинула Донецьк у 2014 році. Доля не раз ставила мене перед випробуваннями... Нарешті я знайшла собі житло тут. Маю безліч історій, які могла б поділитися, але зараз не готова, це занадто важко для мене. Якщо колись наберуся сміливості, обов'язково зателефоную вам, - каже жінка на завершення розмови.

Тим часом сніг, що випав вночі, покрив Житомирщину, поступово вщухаючи, і на вулиці стало трішки яскравіше. Ігор повільно підходить до входу, облаштованого пандусом, щоб потрапити до своєї квартири. Тим часом Наталка, повертаючись зі школи, веде свою першокласницю до теплого дому, закинувши на плече її рожевий рюкзачок.