Фатальный персонаж. Судьба и смерть Василия Стуса как пророчество русско-украинского конфликта.

У кожного драматичного персонажа існує свій момент, після якого неможливо повернутися назад.

Василь Стус розпочав свій шлях дисидента в 27 років, 4 вересня 1965 року. Цього дня, на прем'єрі фільму "Тіні забутих предків" Сергія Параджанова в Києві, він долучився до акції протесту проти політичних репресій. Рівно через два десятиліття, 4 вересня 1985 року, поет трагічно загине в карцері табору Перм-36, розташованого поблизу російського села Кучино.

"Я не зовсім впевнений в концепції долі, проте цей збіг дат має щось символічно лякаюче", - зазначає Радомир Мокрик, дослідник явища "шістдесятників", викладач Українського католицького університету (Львів) та Карлового університету (Прага).

Кожен персонаж має свою межу, за яку не можна повернутися. Проте в житті Стуса майже кожен його вчинок мав вирішальне значення.

"Він розумів, куди рухається його історія, - зазначає Мокрик. - І ця жертовність дозволяла бути дуже категоричним у переконаннях, у несприйнятті компромісів".

У грудні 1978 року Стус, перебуваючи на Колимі, написав своїй дружині: "Доля призначена для серця та душі, а не для розуму. Вона приносить як велику радість, так і глибокий смуток. А розум слугує лише для повсякденності, для звичайних речей".

Напередодні 4 вересня, дня смерті поета і дисидента, журналісти УП та Радомир Мокрик римують минуле боротьби за Україну з теперішнім, побувавши в різних локаціях Києва, пов'язаних з життям Василя Стуса.

У грудні 1962 року в їдальні для шахтарів у Горлівці, що на Донбасі, україномовний вчитель Василь Шиманський почув такі слова:

"Почему ты, гад, не говоришь так, как мы: 'Дайте на первое, дайте на второе'? Не можешь нормально общаться?!"

"Как вам не стыдно?" - заметила буфетчица. - "Это ведь преподаватели нашей школы!"

"Это бандеровцы," - ответили они ей. - "В 1945 году их не уничтожили, теперь мы завершит начатое."

Іншим гостем, що приєднався до Шиманського на обід, був 24-річний Стус, викладач української мови і літератури.

Після штовханини в їдальні з типовими представниками "русского міра" Василь пише листа до Андрія Малишка, поета, критика та депутата Верховної Ради УРСР. Він називає божевіллям та трагедією "стрімкий процес денаціоналізації значної частини українців".

Тоді голос Стуса залишився непочутим. Наразі, за даними дослідників, в конфлікті проти України, що відбувається під егідою Російської Федерації та з лозунгом "денацифікації", загинуло більше 20 тисяч жителів лише Горлівки.

"Це все наслідки знищеної пам'яті, - зазначає Радомир Мокрик. - Стус привертає увагу тим, що вже в юності починає конфліктувати, оскільки стає свідком русифікації, дискримінації за національною ознакою та утисків української мови."

1958 року під час навчання в педінституті в Сталіному, теперішньому Донецьку, майбутній політв'язень на студентському зльоті з гаслами про "дружбу народів" запитав: "Ви взагалі знаєте, що у Сталіному немає жодної української школи? Про який інтернаціоналізм ми говоримо?".

У цьому епізоді Радомир Мокрик розповідає про свою пам'ять, стоячи поруч із непоказною, плоскою будівлею в Новосілках, що межують з київськими Теремками. Це місце, яке шістдесят років тому було віддаленою околицею.

"Раніше на цьому місці знаходилася кочегарка, де працював Стус, - ділиться Радомир. - Кочегар - це лише одна з кількох незвичних спеціальностей, які йому доводилося освоювати".

Після акції протесту щодо "Тіней забутих предків" та виключення з аспірантури літературного інституту, Стус змушений був шукати роботу в різних сферах: на будівельних об'єктах, на взуттєвій фабриці та у ливарному цеху.

Поет і кочегар - втілення, яке набуло супергеройських рис завдяки сивоволосим шанувальникам Цоя, не було чимось незвичайним у СРСР. Ще до сплеску масових арештів та постсталінських репресій, система намагалася всіляко ускладнити життя тим, хто не погоджувався з її порядками.

Чорновіл деякий час трудився кочегаром, а Євген Сверстюк - столяром, - зазначає Радомир Мокрик. - Що стосується історії з Цоєм, то вона є типовою: нам нав'язали образи якихось інших героїв, міфи, які здобули популярність.

Стус настільки глибока, етично чиста своєю принциповістю постать, що ставити його в один ряд із Цоєм неможливо. Стус унікальний тим, що поєднує блискучий творчий талант з абсолютно незламною громадянською позицією".

Київ, вулиця Городецького, 5. Тут колись розташовувався кінотеатр "Україна". П’ятдесят вісім років тому в його стінах відбулася прем'єра фільму "Тіні забутих предків", яка стала важливою правозахисною подією. Сьогодні ж ця будівля прихована під зеленим будівельним полотном.

Протест 4 вересня 1965 року був приводом для набагато жорстокіших репресій. У січні 1972 року у Львові та Києві прокотилася хвиля арештів після різдвяної коляди.

Стус отримав п'ять років позбавлення волі та три роки заслання згідно з поширеною у його справі статтею - "Антирадянська агітація та пропаганда".

"У 1980 році він повернувся до Києва з серйозними проблемами зі здоров'ям, але з ще більш рішучим ставленням до радянської системи", - підкреслює Мокрик.

Провести вісім місяців вільно в Києві з дружиною та сином стало можливим лише за короткий проміжок часу.

Під час свого ув'язнення Стус висловлював бажання приєднатися до Української Гельсінської групи, яка була заснована в 1976 році. Однак, повернувшись з заслання у 1980 році, він не відмовився від цієї ризикованої мети.

"Це, безумовно, було еквівалентом підписання власного вироку, - зазначає Мокрик. - Він роз’яснював, що не міг залишатися осторонь, коли над Україною чиняться такі жахливі дії."

Поета судили вдруге як "рецидивіста". Саме тоді на його шляху з'явився адвокат Віктор Медведчук, який зробив чимало, щоб його "підзахисний" отримав нове покарання: 10 років в'язниці та 5 років заслання.

Година прогулянки щоденно в "дворі" розміром два на три метри. Сім варіантів огорож, серед яких і електричні дроти. Рутинна, безкінечна праця: закріплювати деталі на шнурах для пральних машин.

Іржаві, погано пахнучі води та харчування, що коштує всього 24-25 рублів на місяць. Лише одне побачення на рік, і лише за умови "зразкової" поведінки. Протягом року дозволяється отримати одну п'ятикілограмову посилку, і то лише після половини терміну.

У свідченнях про табір Василя Овсієнка, який був одним із співкамерників Стуса, зовсім відсутні натяки на романтику тюремного життя.

"Але навіть за цих умов Стус не йде на компроміси, - розповідає Радомир Мокрик. - В нього численні конфлікти з наглядачами".

Поет опиняється в карцері в останній раз після того, як отримує нове зауваження. Це трапляється під час його читання книги на нарах.

"Знаходячись в карцері, Стус декілька днів подавав ознаки життя, коли мимо з робочої кімнати проходив у свою камеру Левко Лук'яненко. Вони перегукувались, але 4 вересня Стус не відповів.

Самогубство. Неочікуваний або навмисний удар головою об нараму, які раптово скинула охорона. Вбивство в темряві. Смерть від серцевого нападу. Незважаючи на різноманітність теорій, одне залишається ясним:

"На думку Мокрика, найбільш ймовірно, що його організм не витримав навантажень. Проте це не змінює того, хто відповідальний за загибель Стуса. Це було свідоме переслідування, яке призвело до руйнування його здоров'я та життя."

Слід зазначити, що в тому ж таборі протягом двох років, окрім Стуса, загинули також Олекса Тихий, Юрій Литвин і Валерій Марченко. Зокрема, тіло Литвина було виявлено з розрізаним животом.

До проголошення Незалежності Стус не дожив шести років. Чи був би він задоволений тим шляхом, який пройшла Україна?

"Я переконаний, що він залишався б таким же категоричним, - зазначає Радомир Мокрик. - Він завжди висував високі вимоги і проявляв критичний підхід як до власної особи, так і до оточуючих."

Його неабияк дратувала русифікація Донбасу, а після переїзду до Києва в листах до друзів він зазначав, що ситуація тут не суттєво відрізняється.

Однак Стус, як і всі його товариші з "шістдесятників", має глибоке відчуття, що Київ — це душа України, священний простір, — зазначає Мокрик. — Це чудово відображав Сверстюк: "...ми зібралися в святому Києві, який у молодості лише снився нам".

Сьогодні на Софійській площі українські стяги стали звичним явищем. Проте їхня поява тут у 1989 році під час перепоховання Стуса, Литвина та Тихого була справжньою революцією, навіть у часи Перебудови.

Радянська система досягла критичної межі. Вона всякими способами намагалася перешкодити "експедиції" з Києва, що вирушала до Пермі для проведення ексгумації в Кучино. Проте, з другої спроби українцям вдалося реалізувати свій план.

Літак, що доставив труни трьох дисидентів, приземлився в Борисполі 18 листопада 1989 року і був зустрінутий кількома сотнями людей. На наступний ранок у Свято-Покрівській церкві на Куренівці відбулося відспівування, а згодом – прощання на Софійській площі.

"На цій площі подія перетворюється на масштабну демонстрацію, що має яскраво виражений національний та політичний підтекст, - ділиться враженнями Радомир. - Колона рушила Володимирською вулицею в бік університету та пам'ятника Шевченку, і люди приєднувалися до неї спонтанно."

"Група людей пройшла з українськими стягами прямо перед будівлею КДБ (тепер це СБУ), - зазначає Мокрик. - Це мало глибоке символічне значення."

Ще не настала 1991 рік, і реакція влади залишалася невідомою. Однак спротиву не спостерігалося. Левко Лук'яненко згодом згадував, що в той момент у нього вперше з'явилося усвідомлення, що система починає руйнуватися.

Далі все відбувалося як з доміно".

Після проголошення Незалежності України, Стус не став символом для масової свідомості жителів Донбасу, де він зростав і де його опір системі залишився непоміченим.

У 1994 році Донецька міська рада прийняла рішення встановити пам'ятну дошку на будівлі колишнього педагогічного інституту, де навчався поет. Однак, цей захід реалізували лише в 2001 році. У 2015-му, коли Донецьк вже опинився під окупацією, місцеві колаборанти знищили цей барельєф.

Чи доцільно засуджувати сучасних спадкоємців старої системи, якщо в усій незалежній Україні все ще існують труднощі з історичною пам'яттю?

Це питання виникає в невеличкому сквері імені Стуса за станцією метро Житомирська. Колись тут, тоді ще на околиці столиці, в період з 1962 по 1975 рік жив із сім'єю поет.

"Багатоповерхівку знесли, коли будували розв'язку над кільцевою дорогою, - розповідає Радомир Мокрик під щільний шум автостради, за межі якої давно пішов Київ. - У 2006 році виникла ідея зберегти пам'ять про Стуса, якому ці місця були близькі. Зберегти дерева, які бачили його, поміж яких він гуляв із сином".

Продовжує Мокрик: "Проте далі відбулася звичайна ситуація. Відкриття скверу, названого на честь Стуса, затягнулося на кілька років. Дерева були знищені, і в планах було зведення торгового центру. Виникали петиції, протести та судові розгляди."

Купка ентузіастів здобула шматок зелені у влади. Сквер з'явився остаточно лише після Революції гідності в 2015 році.

"Я б не став стверджувати, що дисидентський рух тривалий час залишався в тіні, але, безумовно, його значення було недооцінене. Виникає враження, що суспільство не прагнуло повною мірою усвідомити його масштаби та важливість," - відзначає Радомир.

За іронією долі у випадку Стуса його популяризації допоміг Віктор Медведчук. У 2019 році кум Путіна зробив свій фатальний хід: спробував через суд заборонити розповсюдження книги Вахтанга Кіпіані "Справа Василя Стуса". Але це призвело до зворотного ефекту - фантастичних тиражів роботи Кіпіані.

"Ситуація поступово трансформується, і все більше людей виявляють інтерес до історії, - зазначає Радомир Мокрик. - Однак у колективній свідомості ми ще не досягли усвідомлення того, наскільки важливими були такі особистості, як Стус."

Однак ми продовжуємо рухатися вперед, - підкреслює дослідник. - Якщо не зараз, то, на мою думку, вже ніколи не буде нагоди. Сучасний конфлікт між Росією та Україною є продовженням боротьби, що триває вже кілька століть.

Василь Стус є "ланкою" в боротьбі, що нині досягла свого піку. Саме тепер перед нами стоїть вибір: чи усвідомимо ми цю історичну спадкоємність та цінність тих, хто боровся за наші можливості стати незалежними в 1991 році, чи залишимося у невіданні. Якщо ми не знайдемо цього розуміння, то це свідчитиме про те, що ми не засвоїли уроків минулого.