Олександр Терен, герой шоу "Холостяк", зазначає: "Я прагну продемонструвати, що життя ветерана з пораненнями - це не останній етап, а новий початок."

Олександр Будько поділився своїм досвідом участі у реаліті-шоу, розкрив подробиці інших своїх проєктів і висловив прагнення змінити суспільство.

Олександр "Терен" Будько — це багатогранна особистість: ветеран, активний громадський діяч, ведучий свого власного YouTube-каналу, один із визнаних лідерів країни за версією "УП" і знаменитий учасник шоу "Холостяк-13" на СТБ. Він походить з Рівного і до початку повномасштабної війни працював баристою в київському кафе. Ставши добровольцем на фронті, Олександр отримав серйозне поранення, але не зламався. Він продемонстрував, що навіть після ампутації кінцівок можна вести активне життя, досягати успіху та втілювати свої мрії в реальність.

За всього лише два роки він створив свій власний YouTube-канал, активно виступає в різноманітних шоу та подкастах, надає інтерв'ю, а також написав автобіографічну книгу під назвою "Історія впертого чоловіка". Він взяв участь в "Іграх нескорених", де здобув бронзову медаль у плаванні на 50 метрів вільним стилем. Крім того, він виступив у хореографічній постановці "Жизель" з United Ukrainian Ballet у Каліфорнії, постійно займається збором коштів для підтримки українських військових і нещодавно став головним Холостяком. На додаток, днями він потрапив до списку ста найвпливовіших лідерів України за версією "Української правди".

У бесіді з "Детектором медіа" Олександр Будько зазначає, що для нього медійність не є метою сама по собі, а скоріше інструментом для більш ефективного просування того, що нині вкрай необхідно українському суспільству — безбар'єрності, шанування ветеранів і людей з інвалідністю, а також популяризації української мови і культури. Він також поділився, що після тяжкого поранення знайшов у собі сили не лише не здаватися, а й жити активніше, ніж раніше.

Олександр Терен у бесіді з "Детектором медіа"

У вас є безліч досягнень: ви – ветеран, активний учасник суспільного життя, когось ви вражаєте як шоумен, а хтось вважає вас блогером. Як би ви охарактеризували себе?

Я неодноразово замислювався над цим питанням. Навіть вчора на одному з форумів прозвучало чимало коментарів про мене, і я відчув, що це вже занадто. Я в першу чергу вважаю себе ветераном та активістом. Ветерани – це та спільнота, з якою я асоціюю себе. А активіст – це людина, яка прагне діяти і робити позитивний внесок у розвиток суспільства. Тому цих двох титулів, як ви зауважили, цілком достатньо.

Я переглядала ваше інтерв'ю з Машею Єфросиніною, де ви згадали, що з малих років захоплювалися історичною літературою та національно-визвольними рухами українців. Проте ви також зазначили, що не були морально готові до війни і не очікували її. Чи не здається вам, що в цьому є певна суперечність?

Я не передбачав цього в 2022 році. Проте, звісно, я пам'ятаю 2014 рік, коли почалася анексія Криму та збройний конфлікт у Донецькій і Луганській областях. Ця територіально обмежена та частково гібридна війна дещо спотворює уявлення про те, що бойові дії в цих регіонах можуть поширитися на інші частини країни. Саме тому я не очікував, що конфлікт охопить усю територію України, починаючи з Києва. Я не думав, що все почнеться з такими масштабами, коли колони з сотнями одиниць техніки увійдуть прямо в столицю. Мені не здавалося, що російська влада може виявити таку безглузду, хоча, можливо, й далекоглядну на їхній погляд, але загалом безперспективну стратегію, яку вони реалізували. Це справді виглядає безглуздо.

Чому саме "Терен"? Можливо, ви вже обговорювали це раніше, і я просто не звернула уваги, але мені це дуже цікаво.

Ця історія не є чимось надзвичайним. Все почалося в той момент, коли соціальні мережі почали набирати популярність, і я вирішив створити собі унікальний нікнейм. Це сталося приблизно 10 або навіть 12 років тому. Я не надавав великого значення тому, що вибраний мною псевдонім мав якесь особливе значення, це просто був мій інтернет-прізвище. Але з часом, коли я все частіше його використовував, до нього почали виникати певні асоціації, і зрештою воно перетворилося на моє особисте позивне.

Олександр Терен розповів про свою участь у російсько-українській війні

На самому старті вторгнення ви перебували в Києві, і це вас не задовольняло – прагнули опинитися на справжньому фронті. Ви також згадували, що навіть будучи на фронті, не уявляли, що можете загинути або зазнати серйозного поранення. Дехто може охарактеризувати це як легковажність або юнацьку відвагу, що свідчить про брак усвідомлення. Які у вас тепер думки з цього приводу?

У моїй книзі ці аспекти детально розглянуті, і всі відповіді насправді є присутніми. Звичайно, в мене були пориви піти на фронт, і я справді був вражений якимось максималізмом. Я не є безстрашною особою, просто коли ти не знаєш, з чим маєш справу, у тебе немає чіткої уяви про небезпеку і страх. Це все було під впливом романтики багатьох творів про січових стрільців, УПА та інші, які я прочитав. У мене склалася ідеалізована картина війни. Але як тільки я взяв до рук зброю і потрапив на фронт, швидко зрозумів, що це зовсім не гра, і ворог має таку ж зброю, здатну забрати життя. Це відчуття прийшло в перші дні, поки ми ще перебували в більш-менш безпечних умовах і не брали участі в активних боях. Але на фронті ця романтика розвіялась, і страх став частиною мого досвіду. Я навіть писав у книзі, що не боятися можуть лише нерозумні. Страх — це природна реакція, особливо під час війни, адже це захисний механізм, який повинен бути властивий кожній нормальній людині, якщо вона усвідомлює, що відбувається навколо.

Ви вже не раз ділитеся своїм досвідом отримання протезів і згадували, що вони вас цілком задовольняють. Чи маєте інформацію про те, як справи з протезами у інших військових?

Під час мого процесу протезування та реабілітації всі люди навколо мене також отримували протези. Я не чув, щоб хтось залишився без них або мав якісь проблеми в цьому плані. Усе відбувалося успішно, і, в принципі, триває так і донині. Я регулярно відвідую госпіталі та реабілітаційні центри, де спілкуюсь із хлопцями, завжди підкреслюючи, що готовий відповісти на будь-які запитання стосовно реабілітації та протезування. Питання щодо протезування зазвичай виникають лише у тих, хто ще не отримав протез, і вони запитують про рекомендації, куди звернутися та як обрати правильний варіант. Ніколи не стикалася з ситуацією, коли людина не могла знайти підтримки чи допомоги в цьому процесі.

Безсумнівно, існують складні випадки ампутацій, такі як видалення стегна або руки, коли немає можливості встановити протез. Якщо в певній ділянці недостатньо тканини, це створює додаткові труднощі. Саме тому багато людей намагаються знайти рішення для протезування в таких складних ситуаціях.

-- Я читала роман Габріель Зевін "Завтра, завтра, завтра". Це -- історія про двох друзів, які створювали відеоігри. Один із головних героїв ще підлітком потрапив у страшну аварію, після якої його нога була сильно роздроблена. Її намагалися врятувати, але він за нею погано доглядав і через ускладнення згодом її довелося ампутувати.

Після завершення інтерв'ю Олександр Терен поділився в Instagram своїм захопленням, показавши, що читає цю книгу.

-- До чого я хочу підвести. У цій частині книги розповідається про фантомні болі, які роками мучили цього хлопця. Це призвело до того, що він став настільки роздратованим, що це негативно вплинуло на його життя та зруйнувало стосунки з оточуючими. Натомість, всього через пів року після поранення ви почали з'являтися на публіці. Ви завжди випромінювали позитив, і ніхто навіть не помічав вашого дискомфорту. Як вам вдалося це досягти?

Фантомні болі проявляються у кожного по-різному, і я чув, що в багатьох випадках вони зменшуються вже під час реабілітаційного процесу. Коли людина робить перші кроки на протезах, ці відчуття часто майже зникають. У моєму випадку я відчував сильний біль протягом перших двох місяців, це було настільки важко, що я майже не спав. Але з часом біль зменшився, і я звик до нього. Тож, коли я почав виступати на публіці, мені стало набагато легше.

Це питання, яке виникає у всіх, але неможливо не задати його знову. Як вам вдається залишатися таким оптимістичним, самоіронічним, завжди знаходити можливість для жарту і сприймати травми з гумором?

Це внутрішнє відчуття завжди супроводжувало мене. Не було кардинальних змін, і, можливо, деякі вважають, що моє ставлення змінилося після поранення. Насправді, позитивне сприйняття подій завжди було частиною мене. Після травми це лише підкріпилося. Я часто відвідую госпіталі і спілкуюся з хлопцями, і рідко помічаю, щоб хтось втратив бойовий дух — можливо, вони просто не виявляють цього. Загалом, всі дуже мотивовані, і мені приємно бачити позитивні приклади людей, які живуть повноцінно, навіть активніше, ніж до поранення. Це надихає на прийняття себе й самосприйняття, адже є приклади того, що життя може бути насиченим і радісним. Я також прагну бути таким прикладом.

Олександр Терен вже не вперше отримує компліменти щодо свого оптимістичного настрою.

В певний момент ваш статус стрімко зріс, і ви стали помітною особистістю. Чи звикли ви до такого рівня уваги з боку суспільства?

-- Насправді я цього не відстежую. Просто живу і не особливо зважаю, коли люди дивляться на мене. Тобто коли я не до кінця розумію, чи це через мій вигляд і через те, що я на протезах, чи через те, що вони мене впізнали. Але в цілому ця медійність -- дуже хороший ресурс для тих речей, які я хочу популяризувати. І радію, що люди це розуміють, люди це приймають і вдячні. Неодноразово до мене підходили незнайомі люди й казали "дякую за діяльність" -- це мені подобається, бо це не просто там фото для сториз, а справді люди розуміють цінність того, що я роблю.

Сьогодні багато людей прагнуть стати блогерами, не замислюючись про те, яку інформацію вони будуть передавати своїй аудиторії. Це, по суті, популярність заради самої себе. Проте ви не раз зазначали, що для вас це всього лише засіб. Поділіться, будь ласка, своєю місією та тим, як популярність сприяє її реалізації.

-- Для мене це можливість бути прикладом, зокрема для тих військових, які зараз у госпіталях в очікуваннях чогось невідомого. Я розумію їх, бо коли сам був у лікарні та ще не мав протезів, я не уявляв, що на мене чекає, чи буду я ходити, на чому я буду ходити тощо. Тож приклади людей із такими пораненнями, які при цьому доволі медійні, показували, що не все втрачено. Інша сторона -- це знову ж похідна звідси. Я про безбар'єрність, тобто про поширення ідеї безбар'єрного суспільства. І мова тут не лише про фізичну безбар'єрність, а й ментальну -- і власне це те, до чого я прагну і що вважаю дуже важливим. Я про інформаційну безбар'єрність, завдяки якій люди зрозуміють, чому потрібна фізична. Це -- дві ключові тези, які я проговорюю.

Крім того, у своїй роботі я прагну сприяти поширенню української мови, культури та ідеї в цілому. Мене надихає бажання, щоб якомога більше людей усвідомлювали цю важливість.

У вас існує проєкт "Відвал ніг", присвячений нашим містам. Згідно з ним, ситуація з безбар'єрністю в нас залишається вкрай незадовільною. Які причини цього і яким чином можемо це виправити?

Чому так відбувається? Це питання можна обмірковувати довго. Але якщо звести до суті, то у суспільстві спостерігається нестача усвідомлення його важливості. Це та сама інформаційна доступність, про яку я вже згадував. Саме з метою внесення змін ми ініціювали шоу "Відвал ніг". Я прагну максимально підняти питання інклюзивності, щоб про нього знали не лише активні учасники суспільних процесів, а й, наприклад, середні українці.

Чи саме з цієї причини ви вирішили обрати цей формат?

-- Так, бо якщо контент цікавий і поданий не напряжно, то його подивляться більше людей, зокрема й ті, хто раніше не цікавився питаннями безбар'єрності. Що більше людей буде дізнаватися про цей біль, про ці питання, про те, що кожен стикається з цими проблемами -- високими бордюрами, незручними пандусами, тотальною наявністю сходинок всюди -- то швидше це зміниться.

Суспільство не усвідомлює, що ця проблема стосується не лише осіб з інвалідністю, а й усіх маломобільних громадян. Кожен може опинитися в ситуації, коли стане маломобільним, і це може статися в будь-який момент — достатньо лише важкої сумки.

Цілком вірно. Це стосується не лише осіб з травмами, такими як перелом ноги чи спортивні ушкодження, а також людей похилого віку, батьків з дитячими візочками, і навіть тих, хто несе важкі сумки. У всіх цих ситуаціях сходи стають серйозною перешкодою. Тому відсутність безбар'єрності є проблемою, яка торкається всього суспільства, а не лише людей з інвалідністю. Адже сьогодні ти можеш легко підніматися сходами, але вже завтра можеш отримати травму.

Існує ще одна складність – недостатня кількість парковок для осіб з інвалідністю та брак усвідомлення того, що ці місця не призначені для загального використання. Чи не варто обговорити цю проблему?

Навіть у тих місцях, де є паркомісця, спеціально відведені для осіб з інвалідністю, їх часто займають інші. Це свідчить про те, що суспільство вже звикло ігнорувати ці категорії людей. А враховуючи, що через війну їхня кількість зростає, багато людей продовжують не помічати цієї проблеми. 5 листопада на моєму каналі відбувся спеціальний випуск програми "Відвалу ніг", присвячений темі паркомісць для людей з інвалідністю. На жаль, його спочатку видалили через скаргу однієї з учасниць, чиє обличчя було зафіксоване в кадрі. Пізніше відео відновили, але вже з заблюреним зображенням жінки.

Зображення: Видалено відвал ніг Підпис: Епізод "Відвалу ніг", присвячений труднощам з паркуванням для осіб з інвалідністю, на деякий час зник з YouTube через заяви однієї з водійок, яка порушила правила і з’явилася у кадрі.

Там я і хлопці з гурту "Курган&Agregat" порушуємо цю проблему. Це -- справді проблема. Не просто так існують місця для людей з інвалідністю і не просто так вони розташовані ближче до входу в торгові центри -- людині без інвалідності легше пройти трішки далі, ніж людині на протезі чи на кріслі. Ще ці місця не просто так є ширшими -- бо людям з інвалідністю складно виходити з авто, для цього потрібен достатній простір. Якщо в тебе колісне крісло, а хтось припаркувався надто близько і не залишив тобі можливості зайти чи вийти з машини -- ти заблокований. Але багато людей навіть не замислюються про цю проблему, поки вона не спіткала їх самих. І тут питання не в тому, що хтось робить це навмисно, а в тому, що корінь проблеми -- це брак знань.

Ви робите зауваження, а навколо всі починають відмовлятися: "я лише на п'ять хвилин", "мені терміново потрібно в аптеку"...

Ось так, усі навколо раптово гинуть, а в них палає все. А ти просто кружляєш без упину, не маючи можливості зупинитися через свою інвалідність, хоча закон надає тобі певні переваги.

Я чув про неодноразові випадки, коли зверталися щодо цього до поліції, а поліціянти просто махали рукою і ніяк не реагували. Муніципальна варта, яка має за це штрафувати, теж нічого не робить із цим.

Назва вашого проєкту "Відвал ніг" має іронічний підтекст. Деякі люди сприймають її негативно, вважаючи, що це образа для тих, хто втратив кінцівки. Проте я бачу в цьому елемент комічного підходу та певної легкості.

Ми вирішили назвати наше розважальне шоу "Відвал ніг", і саме це викликало у глядачів зовсім інші асоціації — здебільшого позитивні. Якщо б ми просто створили серйозне інклюзивне шоу, то, на жаль, його переглядали б лише ті, хто вже має інтерес до цієї теми. У такому випадку, ми навряд чи змогли б залучити нову аудиторію. Тому ми обрали нестандартний підхід до висвітлення питання інклюзивності, упакувавши його в позитивну і гумористичну оболонку. Це дало нам можливість дістатися до більшої кількості людей і донести нашу ідею до тих, хто раніше не звертав увагу на цю тематику. І, здається, нам це вдалося!

Олександр Терен та шоумен Женя Янович намагаються потрапити в один із закладів Житомира, користуючись колісними кріслами.

-- Ви ж, напевно, відстежували результати шоу? Чи відчули ви хоча б якусь реакцію на нього?

Безумовно, деякі міста та приватні компанії вже впровадили практичні зміни. Якщо чесно, ми навіть не сподівалися на це і не очікували, що після реалізації нашого проєкту з'являться безбар'єрні простори. Наша основна мета полягала в тому, щоб донести важливість цієї ідеї. Проте, в багатьох локаціях встановили нові пандуси, відремонтували їх та модернізували входи. Тож можна з упевненістю стверджувати, що відбулися не лише фізичні, а й ментальні зміни. Багато людей рекомендують наше шоу друзям, його переглядають діти та люди старшого віку. Це свідчить про велику та різноманітну аудиторію, що безумовно тішить.

Але, наскільки я розумію, цей проєкт не забезпечує себе фінансово?

Звісно, це не так просто. Створення такого шоу вимагає значних витрат, проте у нас є підтримка від спонсора – "Ощадбанку". Вони поклали надію на цей проєкт і не помилилися.

На даний момент ми завершили цей проєкт. Чи це буде тимчасове рішення, чи остаточне, наразі сказати важко. Продюсерка Наталія Гаріпова ухвалила таке рішення. Отже, новий сезон не знімається, і я не можу передбачити, чи колись ми повернемося до його створення.

Олександр Терен ділиться своїми думками щодо інклюзії та проекту "Відвал ніг".

-- Ви казали, що інклюзія -- це не тільки про фізичну доступність, а й про сприйняття суспільства. Я бачила відео: ветеран із протезом замість руки розповів, що до нього в супермаркеті підійшов чоловік зі словами "накрий чимось протез, бо моїй дитині страшно на нього дивитися".

-- Ого, неприємно, мабуть.

-- Думаю, такий випадок непоодинокий. Велика частина суспільства ще не знає, як поводитися з людьми з ампутаціями. Що ви про це скажете?

Не існує єдиного правильного рішення, і суспільству потрібно час, щоб усвідомити, що ігнорування людей з інвалідністю є неприпустимим. Це нові виклики, які стоять перед суспільством, ветеранами та людьми з обмеженими можливостями. У сучасному світі, де технології досягли вражаючих висот, як-от квадрокоптери, все ще викликає подив те, що хтось може бути без ноги чи руки. Це складне питання, на яке немає чіткої відповіді. Щодо людей з інвалідністю, важливо проявляти повагу та розуміння. А для ветеранів необхідно виявляти елементарну вдячність за їхні жертви.

-- Ви написали автобіографічну книгу. Вам було про що розповісти, але я розумію, що для написання книги потрібні певні літературні навички. Як вам це вдалося?

Я ніколи не був особливо активним у письмі, але читання стало важливою частиною мого життя. Це вплинуло на мій літературний смак і допомогло зрозуміти суть мистецтва слова. Після того як я почав ділитися думками про війну та повсякденність у Instagram, мої підписники почали просити більше матеріалів. Врешті-решт, я вирішив написати цю книгу, хоча й не мав на меті стати частиною літературного світу. Це, скоріше, спроба задовольнити власні потреби та порадувати тих, хто чекав на це. До того ж, мені порекомендували курс, який якраз відкривався, і я вирішив спробувати.

Обкладинка книги Олександра Терена під назвою "Хроніки непоступливого чоловіка"

Який це курс?

Цей курс називається "Голос війни". Він призначений для військових і має на меті навчити їх документувати свої спогади та писати. Я проходив його протягом приблизно двох місяців, і це дало мені цінні знання про те, як правильно створювати тексти, будувати діалоги та розвивати сюжет. Завдяки цьому я отримав нові навички, а також ознайомився з літературою, яка допомогла мені вдосконалити свої навички письма. Отже, результатом стало те, що сталося.

В українському суспільстві існує серйозна проблема розчарування та зневіри. Результати опитувань свідчать про зростаючу готовність людей до діалогу з Росією, незважаючи на те, що сама Росія не проявляє бажання до переговорів. Це звучить тривожно, але спостерігаються певні настрої, які можна охарактеризувати як капітуляційні. Як можна змінити цю ситуацію?

Змінювати щось в умовах тривалої війни, що триває вже майже три роки, досить складно. Люди втомилися від постійних стресів. Важливо, щоб комунікація між державою та громадянами була правильною — відвертою, прозорою та без популістських обіцянок. Популізм вже не має ефекту, але все ще триває телемарафон, де звучать заклики, ніби "перемога близька, ще трошки — і знову будемо святкувати". Це тільки погіршує ситуацію, адже люди втратили віру. Також дратують постійні нездійснені обіцянки, які лише сприяють недовіру до влади та державних комунікацій.

Росія активно реалізує свої зусилля, поширюючи неправдиву інформацію та поглиблюючи внутрішні розбіжності у суспільстві, щоб зірвати нашу мобілізацію. Я все частіше помічаю в соціальних мережах, що для багатьох людей головним ворогом стає не Росія чи Путін, а ТЦК. Це свідчить про те, що частково їхня стратегія працює, і ми, подібно до росіян, яких ми критикуємо, також піддаємось впливу пропаганди. Які кроки слід вжити в цій ситуації?

Що робити в цій ситуації, чесно кажучи, у мене немає відповіді, і це викликає у мене відчуття безнадії. Взагалі, на попереднє запитання можна було б дати відповідь, акцентуючи на важливості відкритої та конструктивної комунікації. Проте, як ми можемо бачити, її відсутність є очевидною, і це не дивно, адже наша влада вже занадто далеко зайшла у своїх непередбачених обіцянках. Маю великі сумніви, що хтось із представників влади зможе визнати свої помилки, покласти руку на серце і сказати: "Відтепер ми будемо жити чесно, по-новому". Єдине, що я можу сказати, це те, що нам необхідно продовжувати боротьбу з дезінформацією, підвищувати медіаграмотність, щоб люди стали менш вразливими до російської пропаганди та маніпуляцій.

Наша витривалість безпосередньо пов'язана з типом інформації, яку ми отримуємо. Яку інформацію вибираєте ви? З яких джерел отримуєте новини? Які місця для читання новин ви б радили уникати?

Насправді я не звертаюся до численних джерел інформації. Найважливіше для мене — це, безумовно, переважно зовнішні новини, зосереджені на геополітичних подіях. Мене цікавлять ситуації в інших країнах та їхній вплив на Україну.

-- Які саме засоби масової інформації ви маєте на увазі?

У даний момент мені важко вибрати якісь конкретні медіа. Виглядає так, що їх існує безліч, але знайти щось певне досить непросто.

-- Якщо повернутися до теми українізації, то в інтерв'ю Еммі Антонюк ви казали, що на "Холостяку" хочете бачити тільки україномовних дівчат. Чи не було до вас претензій, що це, мовляв, "ущємлєніє"?

Тема мовного питання викликала чимало суперечок. Я завжди звертаюся до історичних даних, які показують, скільки людей загинули через мовну політику і що нас насильно русифікували. Коли хтось говорить про м’яку українізацію, я нагадую, що русифікація не була такою вже лагідною — вона супроводжувалася вбивствами, терором і смертями, і це зараз намагаються замовчувати. Проте деякі особи не хочуть чути ці аргументи, тому потрібно шукати більш тонкі способи, щоб переконати їх перейти на українську. Саме тому я висловив бажання не бачити на "Холостяку" дівчат, які кажуть "какая разніца".

Я усвідомлюю, що ви зобов'язані дотримуватись конфіденційності щодо "Холостяка", але чи могли б ви поділитися загальними враженнями? Чи відповідає все вашим очікуванням, чи, можливо, це виявилося складніше, ніж ви думали? Які емоції супроводжували зйомки?

-- Я мав певні упередження, бо ніколи раніше не дивився такі шоу -- думав, що там усе за наперед прописаним сценарієм, що треба вчити текст. Але виявилося, що це не так -- справді все реаліті. Можу точно сказати, що на зйомках "Холостяка" все як у житті. Тобто це -- твої справжні емоції, справжні слова і жодних текстів. А самі зйомки були дійсно складні -- вони щодня з ранку до вечора і щодня нові локації, нові емоції. Звичайно, було нелегко як в емоційному плані, так і у фізичному. Втомлювався спочатку, але якось втягуєшся в це швидко і живеш ніби в іншому вимірі. В цілому досвід дуже позитивний, попри певні нюанси, пов'язані з внутрішніми відчуттями. Бо коли вісім камер тебе знімає і ще 30 людей збоку -- а треба бути щирим і проявляти емоції, то це як мінімум незвично.

-- Раніше "Холостяк" був практично повністю російськомовним і лише одна-дві учасниці спілкувалися українською. Також у фокусі були інші цінності -- головний герой завжди був дуже успішним у фінансовому плані й на цьому прямо акцентували. Я не кажу, що ви неуспішний...

-- Але в мене нема заводу. Розумію, про що ви.

Так, ви не є підприємцем з великими компаніями, і точно не іноземним принцом. У центрі уваги шоу – ваша активна участь у суспільних справах і війні. Це означає, що його цінності зазнали суттєвих змін. Чи можна стверджувати, що трансформації "Холостяка" відображають зміни в суспільстві, адже це свідчення метаморфоз, які відбулися з українським народом?

Я вважаю, що ми перебуваємо на порозі важливих змін, і такі проєкти можуть стати їх каталізаторами. Я щиро сподіваюся, що наше суспільство зазнає трансформацій, подібних до тих, що відбулися в шоу "Холостяк". Для мене участь у цьому проєкті відкриває можливість донести до більшої кількості людей ті цінності, які я вважаю важливими. Якщо, скажімо, "Відвал ніг" переглянуло більше глядачів, ніж просто ті, хто цікавиться проблемами інклюзії, але все ж таки менше, ніж "Холостяк", це може стати моєю можливістю привернути до нього увагу. Адже якщо "Холостяк" має близько 10 мільйонів глядачів, є шанс, що частина з них загляне й на "Відвал ніг". Це широка аудиторія — молодь, яка прагне розважитися, і бабусі, які можуть зацікавитися історією "вродливого хлопця з протезами". Тому я сподіваюся, що таким чином ми зможемо наблизити наше суспільство до безбар'єрності.

Олександр Терен розповів про свій досвід участі в шоу "Холостяк".

Деякі люди висловлюють сумніви щодо вашої участі в такому шоу. Я не маю на увазі коментарі на кшталт "чому він не на фронті?" від тих, хто не потрудився дізнатися про вас більше. Мова йде про критичні відгуки від окремих військових, які не поділяють вашого ентузіазму. Наприклад, звучали думки на кшталт "він вже занадто захопився цим шоуменством" або що ви використовуєте образ ветерана для власних вигод, зокрема, для здобуття популярності. Як би ви прокоментували таку думку?

Нехай займаються чим хочуть. Я не заважаю нікому ризикувати і робити те саме. Мене не турбує, чи всі вважають мене надто добрим, адже зрозуміти чи прийняти мої дії завжди буде хтось, хто цього не робить. Але навіть якщо б моя мета полягала лише в здобутті популярності, що в цьому поганого? Я живу згідно своїх бажань і займаюся тим, що мені до вподоби. Якщо мої дії потрапляють в медіа, це означає, що це викликає інтерес. Я не прошу ні в кого створювати про мене матеріали. Тому моя ціль не полягає в тому, щоб бути популярним просто так. Я хочу продемонструвати, що життя ветерана з травмою може бути повноцінним і не закінчується на цьому.

Ви вже неодноразово згадували в інтерв'ю, що активно займаєтеся спортом. Які види спорту вам найбільше подобаються? Як часто ви тренуєтеся?

-- У залі тренуюсь і плаваю. Сьогодні якраз басейн і зал. Фактично кожного дня в мене тренування. Я -- за здоровий спосіб життя і радію, що я маю змогу тренуватися. Ми зараз із тренером шукаємо способи, як ще ефективніше робити це на протезах, тобто зараз у нас такий пошук оптимальних занять для мене. Але тренування є -- і це супер.

-- Які у вас плани на майбутнє? Чи задумані якісь проєкти?

Я маю намір розпочати стендап-тур по Україні, а також незабаром зайнятися написанням своєї нової книги. Відчуваю, що настав той момент, і в мене є велике бажання це зробити.

Чи буде стендап-комедія у форматі спостереження?

Ну что ж.

-- Яка ж це книга? Знову ж таки автобіографічний твір?

Це саме те! Продовження відбудеться після отримання травми. Більш орієнтоване на мотивацію, в жанрі нон-фікшн.

-- Є щось, що б ви хотіли додати наприкінці розмови?

Бажаю повернутися до теми ворожої пропаганди та песимізму серед українців. Важливо закликати людей до взаєморозуміння – необхідно зменшити ненависть, що поширюється через російську пропаганду, і яка лише погіршує існуючі розбіжності та негативні емоції в нашому суспільстві. Росіяни не є наївними; вони усвідомлюють, де можна натиснути на болючі точки, щоб викликати внутрішнє напруження і розбрат. Нам слід навчитися розпізнавати ці маніпуляції та не піддаватися на обман.

Олександр Терен і Юлія Лавришин