Михайло Пухтаєвич: «Живу на три міста…»

Депутат Житомирської міської ради Михайло Пухтаєвич здивував багатьох житомирян тим, що на початку року раптом лишив доволі успішний бізнес в місті та поїхав працювати на Схід — в прифронтову Луганську область. В інтерв’ю нашому виданню серед іншого він розповів про специфіку роботи першим заступником голови Луганської військово-цивільної адміністрації при Геннадію Москалю, про настрої місцевих жителів, своє ставлення до житомирських політиків, а також про те, як одного разу майже не в’їхав на блокпост проросійських сепаратистів.

 «Комфорт – це коли ти живий, в тебе є вода і їжа, коли твої рідні хоча б у відносній безпеці, і ти маєш цілі руки й ноги. Все інше — суєта…»

— Михайле, Ви вже більше чотирьох місяців працюєте у Луганській військово-цивільній адміністрації — фактично, на лінії фронту. Можете пояснити, як Ви там, узагалі, опинилися?

— Вперше я побував на Луганщині у якості волонтера (торік, на початку літа придбав та відвіз хлопцям 95-ої бригади 923 пари кросівок, бійцям 30-ої Новоград-Волинської бригади передав броньований автомобіль, малинським військовим - бронежелети, - авт). Восени минулого року разом із Сергієм Машковським привозили туди гуманітарну допомогу. Крім доправлення гуманітарки під час тієї поїздки Сергій, як голова Житомирської ОДА, хотів визначити зруйновані об’єкти соціальної сфери, які б Житомирщина могла допомогти відновити. 

Це було приблизно в період підписання перших мінських домовленостей — спостерігалося якесь відносне перемир’я з «сєпарами», по всій Україні було піднесення волонтерського руху, причому, не тільки з боку простих громадян, але й з боку різних органів влади та бізнесу. Як патріот і бізнесмен підключився до цієї хвилі і я.

 — Отже, ви приїхали туди і..? 

— …привезли з собою дві великі вантажівки з гуманітарною допомогою просто на центральну площу Сєвєродонецька. Одразу ж зайшли в кабінет до тодішнього губернатора Геннадія Москаля (зараз переведений на посаду голови Закарпатської ОДА. — ред.). До речі, пам’ятаю, був здивований, що в кабінет до керівника фронтової області можна так просто потрапити — жодної охорони, жодних перепон в «першій приймальні», жодних секретарок, що б затуляли прохід грудьми, ми так і не побачили. Познайомились з Геннадієм Геннадійовичем, поспілкувались, пояснили хто ми і для чого тут, що з собою привезли. Він нас уважно вислухав, подякував — потім запросив на вечерю, під час якої вже поспілкувалися більш предметно…

— Так Ви визначили об’єкти, чи ні?

— Так, одразу ж. Потім ще раз приїхали через місяць, коли вже інспектували їх відбудову — двох відремонтованих шкіл і дитсадка в Попасній. Знову зустрілися, і я спитав у Геннадія Москаля, чи не міг би бути чимось корисним саме тут, на Луганщині, не тільки як волонтер, але й як працівник його адміністрації? Москаль тоді чомусь промовчав, але через кілька тижнів зателефонував і сказав: «Якщо хочеш, то їдь, працюй». Не знаю, може перевіряв весь цей час мене (сміється. — авт.). Я, недовго думаючи, взяв і приїхав. Губернатор одразу ж пішов зі мною у відділ кадрів і сказав, що поки є вільна посада тільки радника голови ОДА. Я, звісно, погодився, але приблизно за місяць звільнилася вакансія першого заступника, яку мені й запропонували. Саме так я там і опинився на початку року.

— До того, як поїхати до Сєвєродонецька Ви мали доволі успішний бізнес в Житомирі. Не шкода було змінювати комфортне середовище в мирному місті на зону проведення АТО з усіма її небезпеками?

— Мені хотілося не просто бути корисним, привозячи гуманітарну допомогу, або беручи участь у якихось акціях… Просто коли ми з Сергієм вперше сюди приїхали, їздили по всіх цих блокпостах, лазили по бліндажах… Знаєте, мене, як і будь-якого чоловіка, тягне на якісь «пригоди» на користь країни — дійсно було таке бажання взяти реальну участь у всіх цих подіях більш предметно. Ну не сиділося мені вдома, в Житомирі, і все тут!

— А бізнес і комфортне життя?

 — Це питання відносне. Знаєте, коли побачив на Луганщині доволі заможних за їх мірками людей, яким через війну раптом в 50 років довелося втратити все і почати життя спочатку в незнайомому місті, коли побачив, як наші українські солдати після обстрілів «градів» збирають залишки своїх загиблих товаришів у якісь коробки, коли одного разу в Станиці Луганській майже на самому «передку» до мене підійшла старенька бабуся й попросила врятувати її кота (!), який лишився єдиний живий «з родини» після вбивства «сєпарами» доньки, зятя і всіх онуків, трохи інакше почав ставитися до поняття «комфорту». Я собі розумію так: комфорт – це коли ти живий, в тебе є вода і якась їжа, коли твої рідні хоча б у відносній безпеці, і ти маєш цілі руки й ноги. Все інше — дурна «суєта», а не комфорт.

— Тобто бізнесом Ви зараз не займаєтеся, я правильно розумію?

— Правильно. Перед призначенням на посаду держслужбовця пройшов спеціальну перевірку компетентних органів — якби я її не пройшов, ми б з Вами зараз не бачилися, принаймні, у Вас би не виникло б якогось інтересу в мене щось питати.

«Тут є бодай якась вертикаль влади, а не повний «бєзпрєдєл», як в «ЛНР»

— Розкажіть про перші враження від Луганської області. От Ви взяли і приїхали працювати: що перше кинулося в очі?

— Коли приїхав, кожен день вівся масований обстріл — це було якраз напередодні підписання других Мінських угод, і на міждержавному рівні проводилися якісь дискусії. У цей час «сєпари» просто гатили в нас, а наші, зрозуміло — в зворотній бік. На околицях Сєвєродонецька стояли наші військові частини, які, наскільки розумію, виставляли свої «гради» і з 9 вечора до 9 ранку влаштовували канонаду. Я тоді винаймав квартиру на 9 поверсі, і, скажу відверто, попервах було не зовсім затишно… Але до цього швидко звикаєш, і потім — взагалі не звертаєш уваги.

Ще з вражень: на вулицях мало людей навіть удень, ходить озброєний патруль, більшість кафе і ресторанів зачинено. Відчувалася війна...

Зараз — з тим часом не порівняти, вирує звичайне життя, гуляють діти.

— Які там люди, сильно відрізняються від житомирян?

— Люди суттєво відрізняються від мешканців Центру і Заходу України. По-перше, дуже рідко десь почуєш українську — майже всі російськомовні. По-друге, у них цікава психологія і менталітет. Наприклад — дуже прямолінійні, ніхто не переймається тим, щоб щось прикрасити, або думати, як і про що говорити. Це, до речі, певною мірою великий плюс — якщо вони тебе вважають за ворога, то прямо про це говорять, а не тримають дулю в кишені, а потім з-за спини вбивають. Скільки було таких випадків, коли виїжджали в «зону» і наривалися від усіляких бабусь на жорсткий супротив — мовляв, «чево вы сюда приехали?», «зачем ввели свои войска сюда?», «почему «укры» по нам стреляют?» і т.д. Я їм відповідав адекватно, Геннадій Геннадійович — тим більше, всі це бачили по телебаченню і на Ютубі (сміється. — авт.).

— Від чого цей супротив, можете пояснити?

— Треба розуміти, що ці люди протягом тривалого часу були дуже бідними, піддавалися жорсткій російській пропаганді вкупі з проросійськими, «регіональними» керівниками області, від яких і заробляли свої копійки  — а це все неабияка зброя! Крім того, їх постійно зомбували якимись міфічними «бандерівцями» і «карателями», які, мовляв, прийдуть із Заходу і всіх поневолять. От ми й прийшли — в одного прізвище Москаль, а в другого — Пухтаєвич, ну які ми «каратєлі»?

— Зараз, коли вони бачать, що робиться в ЛНР і що таке реальний «русскій мір», вони не змінили своєї думки щодо України?

— Сказати, що переважна людей змінилася, не можу, чесно. Але свідомість трохи, звісно, «поїхала» — на нашу, проукраїнську, користь. Вони бачать, що багато чого робиться тут, на місцях, і навіть те, що тут є бодай якась вертикаль влади, а не повний «бєзпрєдєл», як в «ЛНР», грає на нашу користь.

Крім того, слід розуміти, що тут маса народу не була не те що закордоном, а й навіть за межами своєї області. Ви собі уявляєте таке: взагалі все життя ніколи не виїжджати за межі своєї області? Я — дуже важко уявляю. От, навіть, живий приклад: водій Москаля — Володя, йому 28 років. Так він навіть у Києві був уперше з Геннадієм Геннадійовичем, а про Західну Україну взагалі чув тільки в якихось казках з телевізора. Хоча Володя дуже класний хлопець.

— Саме тому Ви постійно наголошуєте, що треба відправляти дітей з Луганщини на відпочинок за межі області — на Захід?

— Так! Я переконаний, що тільки діти зможуть зламати цю паскудну ворожу пропаганду — мізки в них, цих дітей, ще не настільки забиті, як у дорослих. Кілька днів тому на вокзалі в Рубіжному зустрічали групу дітей зі Станиці, що повернулися з відпочинку в Чернівецькій області. Сказати, що діти були в хорошому розумінні цього слова «в шоці» від того, як їх там сприймали і приймали — це нічого не сказати. Втім, все одно, головна проблема — переконати батьків. До речі, якщо переконаємо дорослих, то вже незабаром група дітей з прифронтових сіл приїде відпочивати на Житомирщину — попередніх домовленостей з обласною владою я вже досяг.

«Підходи до роботи Геннадія Москаля багатьох місцевих держслужбовців шокували — раніше вони бачили своє начальство хіба що по телевізору»

— Давайте поговоримо про Вашого вже колишнього керівника Геннадія Москаля. Не важко було з ним працювати, адже він відомий, м’яко кажучи, нестандартними методами керівництва?

— З ним дуже легко працювати. Всі, хто з ним працює, мають максимальне поле для власних дій. Є якісь загальні принципи, чого робити неможна, а далі — проявляй себе, як хочеш. Такий підхід дуже спрощує роботу. Москаль не любить класичні бюрократичні речі: доповіді, багатогодинні наради… Розумієте, вся наша державна служба в переважній більшості виглядає так: хто більше говорить, називає якісь цифри, завчає якісь фрази, той нібито «краще» працює. З Москалем такого нема. Якщо він береться за якусь проблему, то вирішує її до кінця — не розпиляючись на дрібниці і пусту балаканину. І найголовніше — він усе робить швидко, навіть швидко їсть — для нього взагалі нормально, якщо є якийсь терміновий документ, швидко його підписати і самому віднести в канцелярію, щоб швидше відправити. Такі підходи до роботи для багатьох місцевих держслужбовців були справжнім шоком — раніше вони своє начальство бачили хіба що по телевізору.

— Бачу по Вашому «Фейсбуку», що Ви постійно їздили з Москалем на реальну передову. Не страшно було?

— Кілька разів було не те, що страшно, а трохи… моторошно. Наприклад, одного разу коли їхали в Катеринівку, трохи заблукали, то запитали в місцевих: хто в селі стоїть, наші? Нам відповідають, що, мовляв, «так, тут наші стоять — не переживайте, «укрів» нема!» А ми вже майже впритул під’їхали до «сєпарського» блокпоста! Розверталися ми дуже швидко. Ще багато разів потрапляли під обстріли — доводилося відсиджуватися в бліндажах у військових, але то таке — не варте особливої уваги.

— Розкажіть про свій типовий робочий день?

— Справа в тому, що на Сході раніше світає, тож вставати рано дуже легко. Прокидаюся о шостій і приблизно біля сьомої вже на роботі. В 7.10-7.15 приходив Геннадій Геннадійович, розгрібали документи, що лишалися з минулого дня. А о 8-й вже офіційно починався робочий день. Моя сфера відповідальності — це промисловість, економіка і фінанси. Перечитую зведення по подіям, по залишкам вугілля на ТЕЦ, потім сходяться керівники департаментів, доповідають по своїм темам, приходять люди зі своїми проблемами — звичайна рутинна чиновницька робота. Якщо нема термінових виїздів на місця і якихось НП, то в 7-8 офіційний робочий день вже закінчується. У суботу-неділю — обов’язкові виїзди у віддалені села та на блокпости.

— Де Ви там живете?

— Винаймаю однокімнатну квартиру. Квартира недалеко від ОДА, тож на роботу ходжу пішки.

«Іноді здається, що окремі житомирські політики живуть в якомусь паралельному світі…»

— З того ж таки «Фейсбуку» бачу, що часто буваєте в Житомирі. Як це взагалі вдається?

— Річ у тім, що по роботі є нагальна необхідність часто бути в Києві, тож, відповідно, заїжджаю й додому в Житомир. Величезна кількість нарад у різних міністерствах, відомствах, в адміністрації президента. Якщо їхати машиною, то з Сєвєродонецька до Києва можна дістатися за 9 годин, але це важко і незручно. Набагато зручніше добиратися зі Слов’янська — 5 годин потягом «Інтерсіті» і ти в столиці. Буваю в Житомирі і Києві так часто, що вже навіть в розмовах з друзями жартую, що дехто живе на дві сім’ї, а я — на три міста!

— Тобто вдається поєднувати роботу першого заступника голови Луганської військово-цивільної адміністрації і депутата Житомирської міської ради?

— Звичайно. Коли знаходжуся в Сєвєродонецьку, то постійно слідкую за суспільною та політичною ситуацією в Житомирі, регулярно заслуховую доповіді житомирських помічників. А коли буваю в Житомирі — то часто проводжу прийоми громадян, спілкуюся з людьми на вулицях, намагаюся вирішити якісь їх проблеми. Тобто повноцінно беру участь у всіх процесах, які відбуваються в Житомирі.

— До речі, про «процеси». Нещодавно Ви зареєстрували проект рішення сесії міської ради Житомира про визнання Росії країною-агресором. Як думаєте, депутати підтримають це?

— А куди вони подінуться? Якщо не підтримають з першого разу, то на другий їх це змусить зробити громада. Мені взагалі дивно, що це рішення досі не прийняте. Якщо  аналогічні рішення нещодавно прийняли в минулому абсолютно проросійські Станично-Луганська райрада, міськрада Щастя (а більшість депутатів там — колишні «регіонали» і комуністи), то чому міськрада одного з найпатріотичніших міст України цього зробити не може?

— А Вам не знається, що житомирянам, можливо, важливіше було б запропонувати якісь більш приземлені речі, які стосуються «хліба насущного», а не якоїсь Росії?

— Одне одному не завадить. До речі, цю ідею мені випадково підказали якраз житомиряни, які служать в зоні АТО на Луганщині. Часто спілкуюся з нашими силовиками, провідую їх, намагаюся чимось допомогти. Так от, під час однієї з таких зустрічей хтось із хлопців спитав, чому їх рідний Житомир ще так і не визнав офіційно агресором країну, з якою вони воюють і через відморозків якої проливають кров? Відверто кажучи, навіть не знав, що на це відповісти, але одразу ж дав завдання помічникам зареєструвати відповідний проект. Це буде суттєва моральна підтримка для наших військових як у Луганській, так і в Донецькій областях.

Тепер щодо «хліба насущного». Також нещодавно зареєстрував проект рішення сесії про повне, стовідсоткове позбавлення учасників АТО та членів їх сімей сплати за комунальні послуги. Ця ініціатива народилася, до речі, під час одного з прийомів громадян в Житомирі, коли до мене прийшла старша жінка, в якої син воює на Донбасі, і попросила якось фінансово допомогти, бо нема чим платити за комуналку. Я їй, звісно, допоміг, але вирішив діяти більш системно. Думаю, депутати погодяться з таким рішенням.

— Щодо депутатів. Ви, напевно, помітили, що Житомир наразі поглинула передвиборча істерія — чорний піар, взаємні звинувачення одне одного, фейкові новини… Як це все виглядає збоку і що, взагалі, думаєте з цього приводу?

— З Луганщини, майже з «передка», це виглядає, м’яко кажучи, дивно… Якщо подивитися місцеві житомирські сайти, то подеколи складеться враження, що всі житомирські політики переживають за те, що відбувається на Сході, всі живуть війною і намагаються бодай чимось допомогти військовим. Однак, коли приїздиш до Житомира, пройдешся вулицями, подивишся на всі ці білборди, наліпки, плакати, почитаєш, який бруд ллють одне на одного політики та їх піар-обслуга, то розумієш, що ці люди насправді переймаються виключно виборами, боротьбою за владу та перерозподілом фінансових потоків. Іноді здається, що окремі житомирські політики живуть в якомусь паралельному світі.

Але кожен обирає свій шлях. Якщо хтось обирає для себе шлях обливання інших лайном, то це його проблеми.

— А Ви, до речі, не збираєтеся нікуди балотуватися?

— Я ще про це не думав — зараз поки не до цього. Але нічого не виключаю.

— Гаразд, і останнє питання. Як сприймають Вашу нинішню роботу рідні?

— В перші кілька тижнів, коли поїхав на Схід вже не як волонтер, а працювати, це було для мене серйозною проблемою — дружина сприйняла цю «новину» з величезним спротивом. Особливо в перші три дні, після того, як прямо з відділу кадрів Луганської ОДА зателефонував їй і повідомив про рішення лишитися там працювати. Але в мене дуже мудра дружина — вона зрозуміла, що все одно останнє слово буде за мною і зараз мене морально підтримує. За що я їй дуже вдячний.