Музикант Андрій Микитенко: «Музика допомагає мозку зрозуміти душу»

На зустріч у суботу Андрій Микитенко приходить завчасно. Він – як людина у чорному: чорна футболка, на яку протягнуті навушники від телефону, такі ж брюки, темні кросівки. Сам чорнявий, карі очі. Втім готичне чи смутне враження такий образ зовсім не створює. Андрій доволі жвавий і веселий: як починає сміятися, сміється від душі, не може стриматися. Каже, що прокинувся рано-вранці, потім викликали на роботу.

Андрій Микитенко – той, про кого кажуть: різносторонній, творча особистість: інженер водоканалу, який також – гітарист, учасник гурту «Дрон», журналіст інтернет-видання "Крок у Rock", автор кумедних віршів. Як так може бути і як таким живеться – Андрій розповідає в інтерв’ю.

— Андрію, я бачу це інтерв’ю як свого роду інтерв’ю-знайомство. Google майже нічого про вашу з братом музику не видає. Тож, як кажуть, представтеся, будь ласка.

— Ми вже граємо більше десяти років. І з самого дитинства у нас із братом склалося так, що ми своє життя пов’язували з мистецтвом. Я починав із карикатур Херлуфа Бідструпа. Із дитинства їх пам’ятаю. З живопису, книжок про мистецтво. Брат мій закінчив художню школу. Зараз архітектором працює у науково-дослідному інституті. Ми з Житомира, вчилися в Рівному. Брат повернувся в Житомир, а я за направленням – на роботу в Бердичів.

Ми кожні вихідні грали в арт-кафе «Бібліотека». Скільки ми так грали?.. 9-10 місяців. Де є можливість виступити, то я виступаю, він виступає, ми разом виступаємо, залежить, який захід.

І в мене були такі періоди, коли я міг не грати два місяці, а брат – місяць. Але кожен раз ми повертаємося до музики. Якщо в тебе є цей заряд, ти хочеш грати, виражати свою творчість якось, то ти від цього абсолютно нікуди не дінешся. Чи буде це журналістика (бо пишу для інтернет-видання «Крок у Rock» уже три роки), чи вірші – немає значення.

... Якщо в тебе є цей заряд, ти хочеш грати, виражати свою творчість якось, то ти від цього абсолютно нікуди не дінешся.

— У моїй голові виникає поліфонія. З одного боку, тебе, Андрію, пов’язую, із рок-музикою. Під час фестивалю «АрТерапія» почула ваш братський гурт «Дрон», який виконує акустичну, ближче, блюзову музику, така ж була? Тож виникає враження, що ви «замішані» не в одному гурті і, відповідно, стилі теж…

— Ми граємо у різному складі. Наприклад, був склад, із яким чисто імпровізували, ми приходили і просто джемили. На «АрТерапію» ми вирішили зіграти акустичне, тому що ми виступали на початку, а отже, мали підготувати слухачів до більш такої живої, різноманітної музики з ударними та духовими. Якщо ми розуміємо, що варто дати матеріал із ударними, щоб це звучало важко або швидко, чи навпаки, повільніше, то ми до цього будемо готуватися і будемо розраховувати на публіку, яка прийшла нас послухати.

У нас немає основного музичного напрямку. Якщо це блюз і він душевний, ти відчуваєш, що він тобі подобається і ти його хочеш слухати саме зараз, то це абсолютно правильно, що людина не давить із себе метал або акустичну музику. Те, що важливе на цей момент (я от слово «зараз» сказав – і вже секунда пройшла, тобто такий час не можемо виміряти), те, що людина відчуває, – це і є найголовніше.

Якщо це блюз і він душевний, то це абсолютно правильно, що людина не давить із себе метал.

Тому я не можу сказати, що вчора був рок або блюз, то завтра не може бути треш, стоунер-метал або взагалі щось інструментальне й акустичне.

 

— Пропоную поспілкуватися про проект «Дрон». Це суто родинний гурт із братом?

— Ні, до гурту долучаються інші люди, дуже різні. Ми передостаннього разу виступали в God’s Garage на Транспортній, 1. Був «розігрів» моїх друзів, гурту «Троє на дивані» з Дніпропетровська, і в нас там був матеріал із вокалом.

Я не хотів, щоб у кожному виступі був склад гурту сталий. Якщо ти маєш змогу грати або заспівати, маєш голос або вірші, ти хочеш виступити – без проблем. Для мене всі музиканти і всі творчі люди відкриті, вони всі заряджають якоюсь енергією. І якщо поєднати музику і вірші – це вже буде щось нестандартне, як у Жадана і собак, наприклад (має на увазі співтворчість поета Сергія Жадана та музичного гурту «Собаки в космосі». – Л.З.). І це мистецтво.

(Калатає ложкою в чашці, щоб розчинився цукор. Каву п’є з двома ложками цукру).

 

— Який сигнал, знак ви надсилаєте для слухача у назві гурту «Дрон»?

— Ой, назва співзвучна із англійськими словами «drown» – тонути, «drone» – безпілотник.

 

— І ще трутень.

– Трутень? Я не знав. Буду знати (сміється). Я не стараюся донести якийсь меседж і не люблю музикантів, які себе заганяють у рамки: «Ми будем іграть такий стіль – всьо, граєм тільки метал, нью-метал або ми будемо іграть, як Джо Кокер, – він наш ідол».

Мене у студентські роки у Рівному почали називати Дроном. І там своя тусовка, свій рок-напрямок, дуже цікаві люди, до яких часто їжджу. І так пішло – поїхало. Дрон – це щось неосяжне, незрозуміле, на перший погляд.

 

— Де вас послухати, побачити?

— 19 вересня в God’s Garage знову буде щось. Ми постараємося підготувати дещо нове в акустичному форматі, от. Хочу знайти якихось неординарних музикантів, маю на приміті пару гуртів, які можна запросити.

І ще в планах друзів із Рівного привезти. Можливо, Piano навіть приїдуть, я зараз із ними веду переговори. Вони підготували новий матеріал. Якщо вони приїдуть у Житомир, я постараюся підібрати матеріал і можна нас буде також побачити з ними. Виступ із Piano, швидше всього, буде на початку листопада.

 

— Вам доводилося грати на вулицях міста, як-от часто на Михайлівській чути спів і гру інших музикантів?

— Так. І в Рівному в моєму житті був період, що я щодня виходив на пляж, на Басів Кут – це озеро там. Кожен вечір у мене були якісь нові знайомства. Уже десь років п’ять пройшло, а я до сих пір пам’ятаю Колю, кандидата в майстри спорту з айкідо, – такий накачаний мужик. Я думав, що він прийшов мене бити (сміється). А він просто прийшов попросити зіграти йому AC/DC. Дуже багато чого було. І в Бердичеві доводилося грати, і в Житомирі, і в Рівному.

(На літнику харчевні звучить пісня «Я піду в далекі гори»).

— На яких інструментах ти граєш?

— Я – на гітарі, бас-гітарі. На ударних трохи, щось не надто важке... Я не граю майстерно, але хочеться. Інколи сідаю і граю на них цілу репетицію. Але багато часу треба мати, аби була добра координація і ніг, і рук. Ударники мене зрозуміють. Можна все життя присвятити одному інструменту, майстерно звучатиме, але всього не осягнути все одно.

 

— Хто автор чи автори ваших пісень? І про що вам співається? Чи це безтекстовий формат?

— На даний момент це безтекстовий формат. Але є тексти. Тексти я пишу. В планах є зіграти з вокалісткою Галею Пашинською.

Тексти можуть бути на абсолютні різні теми. Зрада, любов чи якесь будівництво... Головне – щоби це було цікаво, а не якась пуста болтовня.

 

 

(Андрій Микитенко з поеткою Вікторією Дикобраз)

— До речі, у тебе, я так розумію, із віршами, загалом – із художньою літературою склалося і тобі цікава вона.

— Якщо чесно, то я не читаю багато художньої літератури. Я, наприклад, склав вірш, читаю його людям – вони сміються або кажуть: маладєц, конечно, харашо, де тебе можна почитать – а в мене немає збірника, але матеріалу також багато. Я написав, поділився, комусь сподобалося, комусь – ні.

Я читаю або технічну, або історичну, або щось зі сфери науки.

Зараз молоде покоління виростає на книжках – і це дуже прекрасно і дуже добре.

І знаєш, що я помітив: усі стилі літератури можна знайти в нашому законодавстві. Хочеш трилер, нє.., детектив – відкриваєш будь-яку постанову, там воно настільки наплутано і записано важко, що знайти потрібне тобі, – ну сищиком стаєш. Ось читаєш-читаєш і думаєш: Лєв Толстой зі своєю «Войной і міром» отдихає.

... усі стилі літератури можна знайти в нашому законодавстві.

А було би, до речі, цікаво: взяти уривки із законів і повставлять їх у вірші (сміється).

 

— То чому не зробити такий проект: закони наспівати під гітару?

— …Да, якийсь буквоїд буде їхати на роботу або у відпустку і буде казати: да, це ж я написав, я – автор тєкста, це я поправки вніс, оце я маладєц.

 

— Пригадую твої вірші, Андрію. Я вже казала, що вони «антиванільні» – безжалісні, жорсткі, але тим не менш довести можуть до сліз від сміху. Літературознавці, літературні критики запевняють про терапевтичні можливості літератури. Зокрема, якщо котрийсь автор «тягне» читача нижче дна, то після такого твору читач «виринає» із відчуттям, що у нього житті не все так погано. Таке враження, що ти пишеш теж, наче ставлячи собі таке завдання. Автор-«рятувальник», ні?

— Абсолютно. Якось зайшов на один літературний вечір, а там сидить багато класних, молодих людей. І думаю: щас буде якийсь запал, а вони дуже сильно переживають, я не знаю, чого. 

Хочеться підійти і сказати: «Чувак, ти можеш, ти класний, ти з усім справишся» (сміється). Я їх всіх люблю дуже (сміється). Ви ж такі класні, вам же по 20 років – і грустять. Ясно, що у всіх повна фігня на лічному фронті. Хоч чуть-чуть не так подивилася друга половина у твій бік – і це вже всьо. Хочеться, щоби було щось (після паузи) ніжне, о! Просто варто усміхатися частіше.

... двадцятилітня дівчина, у якої все нормально з «формами», а вона каже: я не гарна, і плаче та ще й учить усіх, як жить. Це якось смішно.

Може, в людини справді життя так склалося, що вона на свої двадцять років побачила і вона має право поділитися… Коли приходить шістдесятилітній мужик до мене на роботу і розказує, як він пережив 90-ті, що його підставляли у совєцке врємя, а він зарядився, і живе по-справжньому тільки два роки, розумієш? І паралель така: двадцятилітня дівчина, у якої все нормально з «формами», а вона каже: я не гарна, і плаче та ще й учить усіх, як жить. Це якось смішно (сміється).

— Якщо ти таку печальну людину побачиш на вулиці, ти наважишся до неї підійти і прочитати їй вірш?

— Якщо я людину знаю, без проблем.

Для мене не питання написати вірш на день народження. Мій завгосп, солярой завідує на роботі, каже: у моєї жінки завтра день народження, 60 років, напиши їй стішок, пожалуйста. Я його можу прочитати, тільки його знайти треба (шукає в телефоні).

Тамара, я тебе люблю,

Тобі вже, жінко, шістдесят,

Ти подарила свою грудь

І двоє синів-соколят,

І я тебе переживу,

Переверну життя листок,

Но вряд лі я переживу,

Коли бензін буде по сто.

 

— В одному з твоїх віршів ліричний герой виступає за необдумані вчинки. І ще – за настойчівость. А за які ти вчинки?

— Якщо людина меланхолік, хай вона буде меланхоліком, але не давить із себе холерика, наприклад. Хай вони будуть справжні з помилками. Це найкращий вчинок. І такі люди запам’ятовуються.

Я помітив, що дуже багато хто бреше. Це завжди було. Я на це все подивися з такого боку. Напартачив строїтєль, не по нормах поклав всьо, не по проекту, копнув – і чи кабель пробив і він винен. Я не пам’ятаю, що хтось признався, да, я винуватий. Його треба заставить, якось показать, а що доказувати, якщо ти винен?

Хай люди будуть справжні з помилками. Це найкращий вчинок.

От нещодавно говорив із знайомою про зради на особистому фронті. І я помітив, що хтось пішов «наліво» і починає відразу комусь нав’язувати другій половині: да, ти виноват, а єслі не ти, а єслі б похудала, а єслі…

 

— Це може бути реакція захисту. Людина розуміє, що зараз почнеться критика, можливе нерозуміння, осуд, прокинеться совість, і ще вона буде догризати. Людина так ось ховається…

— Треба мати стержень.

(Відволікається на чоловіка з важкою ломакою в руках. «Що він хоче цим сказати?» – каже. Лунає «Квітка» «Океану Ельзи»).

 

— Що за історії з ЖКГ?

— ЖКГ? Я – інженер водоканалу.

…Може, ти чула історії, як студента ставлять керувати старожилами. І єсть Петровіч, який усю жизнь проработав і він все знає, починаючи від сантехніки і закінчуючи електрикою та кладкою кірпічей.

... на те він опит і жизнь, ніколи не знаєш, що за Петровіч попадеться тобі завтра...

І приходить такий нішо не віданий студент і каже: «Петровіч, ну шо? Руководи мною» (сміється). Петровіч сміється зі студента, а студент каже: «Петровіч, ну ти ж понімаєш…». Ось такий життєвий опит. Єсть такі, що діляться цим опитом, ти в нього запитуєш, тобі всьо розкаже і покаже. А єсть такі, що буде знать і бачить, що ти партачиш, – і ще радується, коли ти получив по шапці. На те він опит і жизнь, ніколи не знаєш, що за Петровіч попадеться тобі завтра (сміється).

— Зараз ми в громадському місці. Як ти оцінюєш музику в громадських місцях? Стало краще чи гірше?

— О! Хароше запитання. Я тобі так скажу. Якщо це гендель «Гудок», що залишився із совєцького часу, в якому наливає баба Нюра, то шансон звідти не викуриш. Якщо навіть вимкнеш, то стіни вже настільки насичені ним, що самі почнуть грати.

…Я на Волині потрапив в один генделик, де подавали біляш, томатний сік, а замість серветок – шматки туалетної бумаги (сміється).

 

— Тепер я розумію, чому ти почав писати такі вірші…

— Це жизнь така. Я би не поміняв цей папір на серветки. Бо це хіт. Аншлаг каждий день. Збоку постав супермаркет – ніхто туди не піде. Це було два роки тому, але я запам’ятав цей генделик на все життя.

Після Майдану, знаєш, що мені подобається? Люди по-інакшому почали дивитися на нашу культуру. І все частіше можна почути живі, нормальні пісні, а не попсу якусь гнилу, що нам нав’язують. А підприємці, які встояли на Майдані, які мають жилку цю, вони цією музикою хочуть запросити до себе свою аудиторію. Тому вони вмикають те, що їм подобається, і кого вони хочуть побачити.

... і все частіше можна почути живі, нормальні пісні, а не попсу якусь гнилу, що нам нав’язують.

Але у транспорті нічого не змінилося. Що було п’ять років тому, що зараз. Хтось цим цікавиться, хтось за це вболіває, вдумується в пісні, хтось не хоче.

 

(Андрій Микитенко з гуртом "Компас")

— У Житомирі було кілька крамничок чи відділів у супермаркетах, де можна було купити музичні диски. Тепер я помітила, що їх немає. На їхньому місці вже інші магазини, певно, більш рентабельні. Що скажуть музиканти: майбутнє музики таки справді в інтернеті, інтернет-магазинах?

— Є такий гурт The Crawls. Один із його засновників – Макс Товстий, йому наче 25 років, блюз-мен, одним словом. Цей український гурт записав і випустив свій альбом і вініл за кордоном. І люди беруть. Після концерту продають свої диски.

Я недавно привозив гурт «Компас» з Вітьою Новосьоловим (вокаліст із групи «Анна»). Їхній альбом оформлений як книжка, дуже-дуже гарно, береш у руки – і приємно. Я собі взяв дві штуки, одну комусь подарую.

Я знаю музикантів і людей, які люблять музику всією душею, вони збирають, колекціонують і диски, і вініли. Я думаю, що для справжніх шанувальників якихось напрямків чи гуртів диски будуть завжди жити.

 

— Справжній музикант – він або грає, або, якщо не грає, слухає інших, як на мене. Скільки часу ти можеш слухати музику вдень і вночі?

— Музика «забиває» всі мої походи по вулиці, коли я можу це собі дозволити. Чи це старі, чи це нові пісні – я їх завжди слухаю. Якщо це моє, то воно мені засідає на постійно. Зранку, коли їду на роботу, наприклад, або ввечері, коли йду в магазин чи після роботи. Тобто є такі періоди, коли я можу взагалі не слухати або слухаю, наприклад, один стиль або один гурт, або один альбом. Зараз я часто слухаю нове і про старе не забуваю.

 

— Які голоси інших співаків тобі подобаються? Темп, тон, висота… голосу – це я маю на увазі.

— Немає обмежень. Навіть якщо співачка кричить… і в неї гарно виходить, то я б її слухав до конца своєй жизні (сміється).

 

— Може, ти поясниш, чому котрась пісня чи мелодія застряє в голові та крутиться, як на грамофоні, деякий час?

— Мозок, значить, налаштований енергетично на сприйняття цієї музики. Мозок має таку властивість: якщо він чує нову музику будь-яку, то це позитивно впливає на осмислення нової інформації, тобто це тренування для мозку.

А якщо він почув щось нове і воно співпадає з тим, на що він налаштований, думаю, і душа наче не проти. Я тобі хочу сказати, мозок розуміє людську мову, а душа говорить на своїй специфічній мові, яку наш мозок часто не сприймає.

... мозок розуміє людську мову, а душа говорить на своїй специфічній мові, яку наш мозок часто не сприймає.

Тому якщо душа надсилає якісь сигнали в мозок і якщо людина має здатність прислухатись і відчути, що вона їй каже, що вона хоче чути, як варто чинити, то, думаю, люди робили би менше і помилок, і вони знали, чого хочуть. (Галасують діти за сусіднім столиком).

 

— Ти ведеш до того, що музика допомагає порозумітися душі та мозку?

— Да. Я сказав би, що музика допомагає мозку зрозуміти душу. О!

 

— Ти сказав, що інколи бувають періоди у твоєму житті, коли ти не слухаєш музику. Чи може тиша бути для тебе музичною?

— Якщо весь день мені жужжать на вухо, то да (сміється). Я приходжу і я від тиші балдію так, що мені більше нічого не хочеться, ні ударних не хочеться, нічого. Правда, можна навіть листя послухать чи як дощик іде – і це буде найкращою музикою.

 

— Ти маєш на увазі фонову музику, яка записана з природи?

— Ні-ні-ні-ні. Отакого я не люблю. Якщо важкий день був, сідаю на лавочку і слухаю, як тече річка. Останнім часом я таке практикую і взагалі в ліс почав ходити (сміється). На записах природа мені не сильно подобається. Можна вставити якийсь фрагментик, щоби підкреслити композицію. А так щоби випускати альбом із шурхотінням листя – нє, це не моє. Краще наживо природу послухати.

 

— Чи має артист від музики «право на фанеру»?

— Якщо гості п’яні і кажуть, давай, здєлай від, що ти щас Стас Міхайлов – то да (сміється). Але я таке не люблю. Я не люблю ці гучні весілля, коли вмикають 180 ударів за хвилину і у тамади такий ядрьоний голос, який ріже вуха. Але народу подобається. Це живе і завжди буде. Скільки я живу, скільки я пам’ятаю ці свята, народу від цього «очень харашо».

Я не думаю, що гурт Vivienne Mort і Даніела Заюшкіна будуть співати під фонограму, вони собі не дозволять цього. І не думаю, що Скрипка або Прозоров (Василь Переверзєв – український рок-музикант. – Л. З.) дозволять собі це «право». Як це так, люди прийшли на концерт і співати під «фанеру»?

Навіть якщо музикант не потрапляє в нотки або «поре» чуть-чуть, але з душею грає-виступає, то ці «косяки» звучать.

Навіть якщо музикант не потрапляє в нотки або «поре» чуть-чуть, але з душею грає-виступає, то ці «косяки», так сказать, звучать. Це дуже круто і не від того, що не професіонально, – а від того, що музикант може собі це дозволити. Це природно і це дуже круто звучить.

 

— До якого рівня в музиці хотілося би досягнути тобі, гурту? Яка ваша амбіція?

— Після концерту слухачі-глядачі підходять і кажуть: «Класно», – і дякують, що я зіграв два наброски свої, просто два ескізи, людям подобається і видно, що справді так. То я думаю, це найголовніше. Головне – щоб мені подобалося те, що я граю. Тобто, це два критерії: щоб мені в першу чергу подобалося, а з тим я вже ділюся з іншими. Чи подобається, чи ні – це вже залежить від людини.