У нас спілкування зависає на рівні «тіпа», «карочє», «вабщє», — Ірина Фаріон

Ірина Фаріон… Спілкувалися із цією прекрасною жінкою під час перерви наукової конференції. Двадцяти хвилин було замало, але навіть за цей короткий час ми встигли поговорити на різні теми. Можна сказати одне – її, як громадського та політичного діяча, багато хто не любить, а може й боїться. А все тому, що Ірина Дмитрівна може поранити словом гірше зброї. Але у неї є й багато прихильників, які захоплюються її мовознавчою діяльністю.

Ірино Дмитрівно, чи вперше Ви приїхали в Житомир?

Ні, не вперше. Не було особливих вражень. Російська дратувала... Вибачте.

Ви часто дуже гостро висловлюєтеся щодо тих людей, які не володіють українською. Чи ніколи не шкодували про сказане?

Я не можу зрозуміти таких людей і ніколи не зрозумію. Саме ті люди є притягувальним магнітом для Путіна. Путін пішов війною на Україну з огляду на те, що у нас є найстрашніший феномен – російськомовний українець. А це наслідок перемоги росіян над українцями. Якщо українцям приємно через мову щоразу демонструвати перемогу росіян над собою, вибачте, це вже не сфера політики, це вже сфера, даруйте, стокгольмського синдрому (Стокгольмський синдром – дружба заручника з викрадачем – психологічний стан, котрий виникає при захопленні заручників, коли заручники починають симпатизувати викрадачам або навіть ототожнювати себе з ними. – ред.), садомазохізму. Як можна дозволяти собі таке? Коли Наполеон пішов війною на Росію, то російське дворянство категорично відмовилося спілкуватися французькою мовою. Тому Росія й виграла війну. А українці ще дуже довго будуть перебувати в гібридному стані, у нас не буде ні перемоги, ні миру, ні війни. Власне через те, що українець ніяк не може усвідомити, що ми цілісні тільки тоді, коли розмовляємо українською мовою. І саме на ньому, на російськомовному українці лежить найстрашніша відповідальність за те, що у нас в країні війна.

Як цю ситуацію змінити?

Якому українцю надіслати словник, щоб вивчити українську мову? Нема проблем. Є п’ять з половиною мільйонів українців, які сказали, що рідна мова для них російська. Це нормальне явище? Ні, це тавра колоніалізму. Ви хочете умов? Так творіть умови самі. Від кого ви будете допомогу отримувати? Від Порошенка, від Яценюка? Ні, адже тільки сильні індивідуальні особистості здатні збудувати сильну державу. Тому у нас і немає сильної держави. Натомість у Польщі є, в Угорщини є, у Чехії є. Ми надто толерантно ставимося до тих, хто на толерантність зовсім не заслуговує. Ми далі генеруємо у хворобу, ми затримуємо стан рабства, не зважаючи на те, що кілька поколінь клало за мову голови, а ми тепер знаходимо виправдання, що вони, мовляв, на фронті. А де вони мають бути? До цього фронту і довело те, що й досі не опанували державної мови. Тому я вважаю, що ще надзвичайно делікатно ставлюся до тих людей, які живуть у країні, що називається Україна, і не знають української мови.

Вчітеся, брати мої… Але не вчаться, люди не працюють над собою, люди абсолютно не читають. Вони не переказують текстів. Я це бачу зі своїх студентів, це катастрофа. Я на кожне заняття студентам даю тепер якусь знакову працю (на зразок “Малоросійства” Євгенія Маланюка, “Єдине, що є на потребу” Дмитра Донцова) і просто вимагаю від студентів переказувати абзаци. Вони навіть з тим не дають ради. Тобто у нас немає культури інтелектуального спілкування. У нас спілкування зависає на рівні “тіпа”, “карочє”, “вабщє”. А щоб не допускати такого, треба від людини цього вимагати та кожне вивчення української мови у ВНЗ – це, в першу чергу, інтелектуальне спілкування.

Чи важко Вам, як депутату, відстоювати українську мову і вплив на її розвиток у Верховній раді?

Якби не було у Верховній Раді Ірини Фаріон, то 49 стаття у законі “Про вищу освіту” звучала би так: “Мова викладання у вишах відповідно до закону Ківалова-Колесніченка”. У мене був шок, коли я це побачила. Я зрозуміла, що це незнищенна країна рабів, і якщо в Комітеті з питань освіти дев’ять людей, то лише одна Фаріон проти того, щоб у вищій школі було посилання на закон Ківалова-Колесніченка. Я, чесно кажучи, виступала взагалі проти того, щоб цей закон ухвалювати, якщо 49 стаття буде у такому варіанті. Проте ми  знайшли підступний хід – з ворогом треба бути лукавим, підступним, несподіваним, треба бути левом, лисицею, тільки щоб домогтися своїх інтересів. Ми і так маємо наплив студентів зі східних теренів України, які дозволяють собі говорити на перервах російського мовою. Sorry, but I don’t understand you. Я вас не розумію і не буду розуміти в жодному випадку.

Якщо говорити про теперішню важку ситуацію на Сході, яким ви бачите розвиток подій?

Тепер ця війна буде повзти цілою країною, у першу чергу через знищення основної духовної опори, якою є мова. І я бачу, що інтелектуальне суспільство цього не розуміє. Тому як ми були загроженими, так ми загроженими й залишилися. На превеликий жаль – це страшна хвороба, яку Євген Маланюк назвав “ментальним раком”.

Я думаю, що стан хвороби триватиме, триватимуть маленькі внутрішні війни. Триватиме зовнішня війна. “Мова – перший і останній бастіон захисту держави”. Суспільство цього не усвідомлює. Влада, суспільство принесло мову в жертву, а небо таких жертв не приймає, тому що це не правильно, це тупо. Не випадково Тарас Шевченко казав: “Я на сторожі коло їх поставлю Слово”. Суспільство відмовляється від сприйняття мови як сторожі. Суспільство і далі трактує слово як засіб спілкування.

Яка остання вистава Вам сподобалась і досі не дає спокою?

Я зридалася від вистави “Симфонія сльози”. Це вистава, яку робив мій рідний театр ім. М. Заньковецької, головний режисер – Григорій Шумейко. Вистава зроблена за п’єсою унікального автора – небожа Лесі Українки – Георгія Косача. Це п’єса, яку вони нещодавно знайшли, здається, у 2011 році в Канаді чи Америці. Ця вистава – трагедія музиканта, особи в умовах абсолютно колонізованого й поневоленого суспільства. Трагедія музиканта, який спійманий у золоту клітку Російської імперії, і завдяки мистецтву Григорія Шумейка ми можемо збагнути страшну трагедію Бортнянського, яку він перелив у свою дивовижну барокову романтичну музику. Я навіть розумію, чому нічого українцям не зосталося наприкінці ХVІІІ століття, крім як виспівати свої болі. Українці не втримали ні держави, ні мови. Українці одні одворянилися, інші – ошляхетнілися. Тобто все, що ми маємо сьогодні – це наслідок зради наших з вами попередників. Наше покоління цю зраду лише генерує, ще й знаходить виправдання для цієї зради. Я дякую Шумейку.

А як  Ви можете оцінити стан сучасної кінематографії?

Я тішуся, що державне кіно очолив геніальний син геніального композитора, режисер Іллєнко. Нещодавно на прес-конференції Пилип Іллєнко заявив, що ми фактично кожного тижня можемо презентувати якийсь український фільм. Це означає, що зараз створюються умови й український кінематограф максимально конкурентноздатний. І один з останніх фільмів, які я дивилася, – це фільм “Брати”. У цьому фільмі мені найперше імпонує те, що сюжет переносять у наші Карпати. Хоч що ми робимо в українському кінематографі, ми максимально маємо в цьому показати україноцентричну вертикаль – це найважливіше. І довести абсолютну спроможність українця творити в найрізноманітніших жанрах і масово впливати на суспільну свідомість. Я вважаю, що сучасний кінематограф має величезну перспективу. І кожен український фільм є подією, починаючи від “Поводиря”.

Чи підтримуєте Ви думку Григорія Півторака про те, що мова не може поєднуватися з політикою?

Їх роз’єднати не можна. Тому що мова за своєю природою абсолютно політична, тому що мова творить державу. Нам потрібно вчитися у наших ворогів бути агресивними, наступальними, робити велику політику на нашій мові, а не навпаки. Інакше будемо завжди відступати. Ми завжди намагаємося відділити ці речі і завжди програємо. Ми маємо наступати своєю мовою і політично, і ідеологічно, і науково. Використовувати найрізноманітніший інструментарій, щоб себе утвердити. Усе більша і більша частина нашої території стає окупованою, а все тому, що там не спілкуються українською.

З якою книжкою можна побачити Вас ввечері, якби була така можливість?

Зовсім не розслабляєшся, якась катастрофа. Останнім часом читаю в основному наукову літературу, зараз я планую підступитися до грубезної монографії Сергія Плохія про Михайла Грушевського. Серед художньої літератури щось неймовірне – це “Століття Якова” Володимир Лиса, “Соло для Соломії”, блискучі тексти його дружини Надії Гуменюк, зокрема, її текст “Енна”. Ну і книжка, яка завжди зі мною, – з дуже промовистою назвою “Листя землі” геніального Володимира Дрозда. Я весь час думаю про цю книжку, коли бачу листя під ногами. Ось бувають такі книжки, які ходять за тобою, і в мене такою є “Листя землі”. Колись у моєму житті була любов нереалізована, і ця любов вирішила виїхати до Америки. Я йому сказала: “Щоби тебе завжди мучила українська мова, українська культура, українська земля, щоб ти там ніколи не мав спокою. Я тобі віддаю свою найдорожчу книжку, і коли ти будеш її розгортати – це буде свідчити про те, що ти ще живий, а як тебе вона вже не буде проймати, то я взагалі тебе знати не хочу (сміється, – ред.). А зараз ми з ним “фейсбучимо”, діти у нього говорять винятково українською мовою, возить їх до недільної української школи, одягає у вишиванки і сам десь у роздвоєному астралі.