Юрій КОНДРАТЮК: «Смішно спостерігати за виставками, на яких представлена «справжня поліська вишивка на китайській канві‟»

Директор Житомирського обласного Центру народної творчості Юрій Кондратюк переконаний, що у сучасному світі «Його величність Мистецтво» підміняють буденними, побутовими речами. А ще каже, що смішно спостерігати за виставками, на яких представлена «справжня поліська вишивка на китайській канві» і дивується: яке відношення до мистецтва мають житомирські «Мистецькі ворота».  Про це та інше у нашій розмові.

Юрій Кондратюк – заслужений працівник культури України, майстер народної творчості України, член Національної Спілки письменників України.

— Юрію, що ви розумієте під терміном «мистецтво»?

— Зараз з'явилася тенденція підміни імен, я маю на увазі те, що деякі речі називають не своїми іменами. Наприклад у Житомирі є «Мистецькі ворота». Яке вони відношення мають до мистецтва? Ніякого! Це вхід на колишню виставку досягнень сільського господарства. «Мистецька алея» на Михайлівській - це звичайно затишне місце, але вона теж ніякого відношення не має до мистецтва...

Мені дуже смішно спостерігати за виставками, на яких представлена «справжня поліська вишивка на китайській канві», акрилових ниток та  за допомогою одноманітних, примітивних схем, які детально вказують яким кольором взяти нитку, де вишити та скільки стібків зробити. То скажіть, будь ласка, що є тут від мистецтва -  нічого. Це рукоділля, тож давайте будемо влаштовувати виставки рукоділля, але не називатимемо його традиційним мистецтвом. Мистецтво - це в першу чергу неповторність!

Часто кажуть, що література має бути доступною… Почитайте класичну літературу. Вона доступна, легка? Ні! Вона складна була, є і залишиться. Ось це справжнє мистецтво.

 

— То чим може бути приваблива Житомирщина для туристів? У нас є на що подивитися?

— Багато залежить від туриста та його вподобань. Є люди, які приїжджають, щоб по кабаках та «генделиках» походити, а інші – побачити визначні місця та поспати під зорями Полісся.

Моя родина дуже активна і ми не любимо сидіти вдома на дивані. Весь час намагаємося подорожувати. Нещодавно побували у Бердичеві - це надзвичайне туристичне містечко. Походивши вулицями, можна багато цікавого побачити, дізнатися і без туристичних груп та екскурсоводів. Ми «обдивилися» Монастир Босих Кармелітів, колоритно-своєрідні будиночки, неповторно-старезні вулиці та провулки. Справжньому, зацікавленому туристу і у Житомирі буде, що подивитися, починаючи з вулиць, храмів, церков та капличок, музеїв.

А ось Водонапірна вежа, яку зараз намагаються зробити символом Житомира, на мою думку - це звичайна технічна споруда. Чомусь модно стало туристів «за вуха притягувати» зовсім не до туристичних осередків… А поряд — філармонія — справжній шедевр і символ!

— А традиції  на Поліссі шанують?

— У нашому краї є колосальні традиції і якщо ми їх не розвиватимемо, то вони загинуть. Скільки за останній місяць у Житомирі відбулося «Днів вишиванки» – чотири чи п’ять? Це використовується лише для втілення чиїхось і якихосьінтересів. Має  бути одне свято,  тоді це влучно і доречно.

Квілінги і танці живота — навряд чи зможуть продовжити українські традиції!

Я переконаний у тому, що українка, яка раптом захопиться джазом, все одно не співатиме  на рівні Елли Фіцджеральд, адже там закладені фізіологічні особливості. Затанцювати «Ха́ва наґі́ла» українці так, як євреї  навряд чи зможуть. А от гопак і польку ніхто не станцює так, як українці, адже у кожного є свої традиції і можливо якісь гени в крові.

Людина, яка навчена традиціям з дитинства – це дерево, яке має коріння. Якщо коріння сильне, то його не зможе звалити ні вітер, ні дощ. Воно нормально ростиме та розвиватиметься, тому що є база, знання, розуміння, відчуття та вміння.Є - «Його величність - Смак»!

У рамках міжнародного свята «Лесині джерела», що у Новоград-Волинському, з’їжджаються люди, які цінують справжню українську автентичну пісню. Це дивовижне та унікальне явище у світі. Туди приїжджає багато дітей, аби побачити, зрозуміти та навчитися українським традиціям. Оце і є справжнє!

— Освітянські заклади Житомирщини сприяють розвитку таланту дітей? Як вважаєте?

— Я часто є членом журі у якихось конкурсах, хоча їх краще називати фестивалями. Адже мистецтво – річ дуже і відносна, і дуже тяжко вибрати когось першого або другого серед кращих. Освітянські заклади називають навчальні роботи (перші кроки) з квілінгу  чи вишивки - мистецтвом, чим дають  дитині  підставу завищити самооцінку і дитина вірить у те, що це справжнє мистецтво. Але життя така річ, що все ставить на своє місце. Проходить час і дитина бачить, що її не оцінюють і не звертають увагу на її роботи, що призводить до моральних травм. Коли я вчився у Червоноармійській школі мистецтв, то у мене був видатний та талановитий вчитель - Ісаак Нібульський. Він ніколи не завищував мені оцінку, а навпаки занижував її. Тому на виставках я співставляю свою оцінку та глядача і бачу, що вони захоплені, а я ні.

 

— Хіба різка та критична оцінка дитячої творчості не може відбити у дитини бажання працювати далі?

— Сухомлинський казав: "Не жалій малого". Можливо якщо вчасно дитині сказати не займатися тим, що їй “не дано”, то було б краще. 

У освітянських установах часто практикується «захист своїх робіт». Видно дітей, які справді самі виготовляють роботи, але через хвилювання перед журі і слова не можуть сказати. Є дитина, яка не знає з якої сторони підійти до тієї роботи, бо то робив дядько-вчитель, але «тараторить» той захист як оратор. До чого тут поняття «мистецтво»?

 

— Чи займаються старовинними ремеслами на Житомирщині, відроджують їх?

— На Поліссі знову відроджується традиційне гончарство, килимарство, лялькарство. Є невеличкий осередок у Ємільчинському районі, який займається істинним поліським килимарством. У Брусилівському районі є старенька бабуся, яка з кукурудзяного листя плете різні сумочки, корзинки. Це традиційна древнюща техніка.

Відтворенням, відновленням та розвитком традиційного лялькарства,на хорошому рівні, займаються справжні майстри у Андрушівському районі, які створюють чудові ляльки-мотанки.

У Чуднові є майстрині, які гідно займаються народним малярством. У Житомирі є одна з кращих майстринь народної творчості України, яка вишиває  сорочки, виконані у техніці традиційної поліської вишивки.

Сім'я, яка займається традиційним гончарством, поселилася у Брусилівському районі саме тому, що їм потрібна була глина – сировина з якою вони будуть працювати. Адже весь інший посуд виготовлений з китайських сумішей шкідливих для здоров'я.

 

— А Ви якими видами мистецтва займаєтесь?

— Займаюсь поезією, прозою, різьбою по дереву, раніше - музикою. Я ще й мисливець, рибалка, грибник … займаюся всім, що підтримує вогонь у душі.

Різьбярством почав займатися з глибокого дитинства. Хотілося із звичайного шматка дерева зробити, щось неординарне.  Можливо, я - наркоман, але коли займаюся різьбою чи пишу, то відчуваю, що я понад землею…. Іноді бувають такі моменти, що пишу вірш і не розумію, де знаходжуся, бо повністю поринаю у поезію, точно так і з різьбою.

Декому здається, що різьба по дереву - це механічний процес. Ні! Іноді буває "що не ріжеться" і півроку, і рік. Є роботи, які можу зробити за дві години, і цьому ніхто не вірить, а є роботи  над якими працював по декілька років.  Зараз на верстаку лежить ікона "Розп’яття  на Голгофі". Робота йде ривками. Дуже й дуже нелегко! Поштовхами. Буває декілька днів постійно працюю над нею, а іноді не можу себе пересилити, щоб зайнятися знову.

 

— Скільки робіт вже створив Юрій Кондратюк?

— Важко сказати, адже я ніколи їх не рахував. Я не знаю скільки віршів та пісень написав. Так і з роботами. Можливо, колись діти порахують, а зараз мене більше цікавить той стан піднесення, а не їх лічба.