Житомирський викладач соціальної педагогіки Інна Палько створює вистави про життя

#Новини

Інна Палько почала займатися театром ще в студентські роки. Здобула філологічну освіту та продовжила навчання за фахом соціального педагога. Зараз викладає для студентів соціально-психологічного факультету в ЖДУ ім. І. Франка. Однією із улюблених справ її життя є театральна діяльність, яка яскраво розкривається в соціальному-інтерактивному «Театрі життя».

Насправді з Інною познайомились давно. Ще першокурсницею дивилась на неї і думала, що людям, які грають в театрі, дуже пощастило. І я не помилилась, адже під час нашої розмови вона не втомлюється повторювати, що дуже любить своїх студентів і справу, якою займається.

- Це більше хобі чи основне зайняття?

- «Театр життя» - це волонтерський проект. Разом із студентами ми займаємось тут у вільний час. Тому, це скоріше хобі, але воно займає велику частину життя.

- Як у тендітної жінки вистачає часу та сил на все це? Як Вам вдається, що допомагає?

- Насправді, допомагає щире відношення до своєї справи . «Театр життя» - це те, що було створене силами великої кількості людей. Не скажу, що це легко, бо достатньо багато сил і емоцій віднімає. І моїх сил, і людей, які грають. Я рада, що з’являються нові люди, які приносять багато чого цікавого і нового в театральне життя. Це надихає!

- Ідеї для вистав спонтанно виникають? Чи часом приходиться підлаштовуватися під життєві ситуації?

- Скажемо так, що завжди є плани для того, щоб нам було куди рухатися і глядачам разом з нами. Іноді з’являється можливість взяти участь у якомусь благодійному проекті. Рік тому у нас була вистава, яка називалася «Будинок життя». Це був благодійний проект, збирали кошти для хоспісу Святої Олени.Це була вистава абсолютно цілеспрямована. Писали саме для хоспісу. Для багатьох була шокуюча тема, бо в нас люди не люблять говорити про смерть, особливо в такі важкі часи для країни. Але, разом з тим, це те, що присутнє в нашому житті. Вистава про те, що людина повинна відчувати себе Людиною і жити до останньої хвилини.

- Як взагалі пишуться сценарії: хтось один пише, чи це навала ідей, а потім все фільтрується?

- То велике щастя, що наші студенти “пишучі”. Велике щастя, що актори які є в театрі, не просто хочуть отримати якусь роль і зіграти, а вони хочуть активно долучитися до створення цієї ролі. Шукали історії, які є реальні, кожен намагався внести свою лепту. Можна сказати, що це була колективна робота.

- Ваша вистава “Де живе кохання” була знята для перегляду он-лайн, в хорошій якості та без шуму глядачів. Чи плануєте інші вистави знімати в такому ж форматі, для «домашнього» перегляду ?

- У нас є хороші друзі з Житомирського коледжу культури та мистецтв ім. І. Огієнка («Кіно-, телемистецтво»). Ми спробували такий творчий тандем. Ідея була показати виставу більшій кількості людей. Співпрацювати далі плануємо і розвиватись теж. Можливо робити якісь короткометражні відео…

- А як було зніматися?

- Відкрию великий секрет (сміється) – вистава була знята з єдиного дублю. Камери працювали, а актори грали. Від початку і до кінця.

- Звідки взялась задумка інтерактивного театру?

- Володимир Шинкарук 9 років тому привіз таку ідею з «Артеку». Сказав, що ось, десь там в таборі є інтерактивний театр, давайте спробуємо щось і в нас зробити. Чому б ні?! Ми спробували і з 2007 року почали активно працювати зі своїми текстами, ідеями, акторами. Володимир Федорович надзвичайно допомагав. Ми використовували його тексти, він писав спеціально для нас. Завдяки йому театр став на ноги.

- Ви також були акторкою?

- Ні, акторкою не була. Завжди хотілося щось придумати, організувати, згенерувати якусь ідею. Тому мене надзвичайно манила сторона закулісся.

- Можливо є якась роль, яку б хотілось зіграти, але відкладаєте її в «далекий ящик» ?

- … та ви знаєте, ні. Мені подобається сцена, я її люблю, поважаю. Але якщо є люди, які вміють це якісно, круто робити, то моя роль - це дати їм можливість себе розкрити і пишатися за них.

- Чи бував у вас творчий «застій»?

- Коли раптом щось не пишеться, то є багато різних сфер, де можна себе розкрити. В нас це був соціальний фотопроект, який був присвячений темі протидії мові ворожнечі в Інтернеті. Наші актори стали фотомоделями виставки «Емоції - слова, що творять мову ненависті або любові». Ми маємо можливість розкривати себе не лише на сцені, а взагалі бути соціально активними. А коли колектив налагоджений, то постійно з’являються нові ідеї.

- Які амбіції у вашого театру, до чого хотілося б дійти ?

- Хочеться мати свою місцинку. Щоб театр «Життя» - це була не просто назва, керівник і колектив, а місце, де б могли зустрічатися друзі, глядачі. Тому наший амбіційний план – стати конкретним місцем. І звісно, як для керівника, мені важливий особистісний і творчий ріст наших акторів, тому намагаюся шукати для них цікаві індивідуальні проекти, які вірю, також знайдуть своїх поціновувачів.

- Звідки така назва – «Театр життя»?

- Воно якось так склалось… Театр життя та й театр життя... Бо життя - це такий хороший режисер, який сам все зробить і ти нічого не вдієш.

- Яка головна ідея театру? Що глядачам хочете донести?

- Ми не намагаємося вчити, не намагаємося говорити, що добре, а що погано. Глядач має сам зробити висновок…Вийти із зали та вирішити для себе, що він змінить у житті...

Меседж соціально-інтерактивного «Театру життя», щоб для кожного з нас була можливість створювати і творити найбільше диво – своє власне життя, а в своєму житті залишати місце для мистецтва.