Інтерв'ю: Степан Пасічник, режисер, розповідає про пам'ятник Путіну та незламний дух театру Харкова.

Днями харківська театральна спільнота відзначила професійне свято. Не лише День театру, а й день народження двох харківських осередків цього мистецтва - Харківського театру ім. Шевченка "Березіль" та театру "P.S.".

Керівником обох театральних установ є Степан Пасічник, який є режисером театру "Березіль", а також виконує ролі режисера, актора і художнього керівника в театрі "P.S.".

На четвертому році конфлікту Харків виявив здатність зберегти один із головних символів свого культурного життя — театральне мистецтво. Це стало можливим, незважаючи на надзвичайно складні умови існування в умовах прифронтового міста, які значно ускладнювали ситуацію в порівнянні з іншими великими містами. Причини цього полягають не лише в російській агресії, а й у штучно створених перешкодах.

Ось деякі хронологічні деталі для кращого розуміння ситуації: навесні 2023 року, внаслідок обстрілів і нестачі укриттів, Харківська обласна військова адміністрація ухвалила рішення заборонити проведення масових заходів у театрах, концертних залах, філармоніях, клубах, музеях, бібліотеках та на відкритих майданчиках, якщо кількість учасників перевищує 50 осіб. Ця заборона буде діяти до завершення воєнного стану.

На той момент лише 16 об'єктів в регіоні були включені до списку локацій із укриттями. Театри Харкова масово почали скасовувати та переносити свої постановки. Проте деякі з них все ж намагалися проводити вистави на дозволених майданчиках.

У листопаді 2023 року обласна рада висунула ідею перейти на новий формат діяльності обласних театрів, запровадивши онлайн-вистави. Ця ініціатива викликала обурення серед театральної спільноти. У грудні 2023 року голова ХОВА Олег Синєгубов повідомив про можливість відновлення функціонування комунальних культурних установ, проте за умови зменшення бюджету вдвічі.

Початок повномасштабки

Відбулось блокування театральної культури Харкова

- Яким для Вас особисто і для театру був початок повномасштабного вторгнення?

У 2022-23 році я вважав, що Харківська обласна адміністрація очевидно служить інтересам країни, яка на нас напала. Тому що відбулось блокування театральної культури Харкова як такої, як культури комунікаційної, як живого слова.

Тоді на вулицях панувала пустка – жодної живої душі не було видно. Це був справжній шок для всіх сфер життя в нашому місті, коли люди, які раніше навіть не уявляли собі, що таке агресія, і звикли говорити зі сцени про любов, почали ховатися в метрополітені. А влада, на мою думку, замість того, щоб розробити ефективні механізми реагування… Я розумію, що грати в тих приміщеннях було небезпечно, але на той момент ракети ще не прилітали. Відтоді і до сьогодні вся прифронтова Україна, зокрема Одеса, Чернігів, Суми та Дніпро, не зупинила театральну діяльність ні на мить. Не можу сказати, чому так – це, безумовно, пов’язано з тими людьми, які ухвалюють рішення під час війни.

Щодо життєздатності театрів.

Харківський театр - це незламний театр

Який настрій панує в театрах Харкова сьогодні?

На сьогоднішній день театри Харкова, зокрема "Березіль", продовжують виступати в орендованих приміщеннях, які вміщують лише обмежену кількість глядачів, а витрати на оренду залишаються значними. Протягом останніх трьох років фінансове становище не лише театру "Березіль", а й багатьох інших закладів культури стало вкрай складним: актори працюють на дві третини ставки, а деякі з них виїхали за кордон або покинули Харків. Ми вимушені боротися за виживання, незважаючи на мізерні кошти. На жаль, фінансування, яке мало бути виділене, знову ж таки, пішло на інші потреби, залишивши культуру на периферії уваги, як це було за радянських часів. Можливо, в цьому є і позитивний момент: культура почала сама себе підтримувати і знаходити нові шляхи розвитку.

Коли мова заходить про непохитний Харків, наші банери з написом "ми разом - ми харків'яни" стають символом єдності. Харківський театр, у порівнянні з іншими театрами України, такими як Львів, Київ, Чернівці, Житомир та Рівне, безумовно заслуговує на звання незламного театру. І це не стільки завдяки підтримці влади. Харківський театр ляльок, "Березіль", "Нафта", P.S. — ці колективи пережили складні часи, виконуючи одну-дві вистави, а згодом створили третю, яку демонстрували на звільнених територіях та навіть на передовій...

Про пам'ятник путіну і "ненароджене дитя"

Багато хто з харків'ян досі тримають квитки на цю виставу.

- Ви відчуваєте, що змінилось у Харкові протягом цих трьох років?

Чи помітив я, що щось змінилося протягом кількох етапів у 2022-2023 роках, а потім, коли настав період відновлення? Так, я дійсно став свідком певного об’єднання, внутрішнього єднання мешканців міст. Незалежно від культурних чи мовних відмінностей, на обличчях людей на вулицях було видно усвідомлення, хто є справжнім ворогом. Але з часом, зокрема у 2024 та 2025 роках, з'явилася втома, а разом із нею і відоме висловлювання "яка різниця". Наче все повернулося до звичного, тилового способу життя, і це стало нормою. Потім я задумався: суспільство, в принципі, залишилося таким самим, яким було раніше – як у 2014 році, так і зараз. Стрес відчули лише ті, хто проводив час у кав'ярнях, і вони продовжують це робити.

Моя особиста ейфорія - коли я казав, що Україна обов'язково в кожному місті має поставити памятник путіну за те, що він зміг об'єднати країну - ми поставимо миршавий такий, маленький пласмасовий з траурними вінками. Це моя перша емоція була у 2022 році, коли все об'єдналось. Може це нормально, а може ні - сьогодні маємо результат тих новин які читаємо з Європи та США. А коли стрес пройшов, з'ясовується що ті, хто електорально рухає суспільство - вони гинуть, вмирають на фронтах, а по-друге, цей відсоток завжди в кожні часи мінімальний. Але ми сприймаємо не відсотками наше життя, сприймаємо інформацію про тих хто загинув, як близьких і рідних - що вони найкращі. Тому в мене немає зараз ейфорії.

У мене залишилася особиста травма. 25 лютого 2022 року в театрі "Березіль" була запланована прем'єра, а 24-го відбулася остання генеральна репетиція. І ось о 8 ранку 24 лютого 2022 року актори телефонували мені, запитуючи, чи варто їхати на репетицію, адже виставу, до якої ми так довго готувалися, не вдалося реалізувати.

"Маклена Ґраса" - остання п'єса Миколи Куліша, остання вистава Леся Курбаса, засновника "Березоля", якого потім розстріляли у Сандармосі. Ми готувались до урочистостей 100-літнього ювілею театру. Що таке це для режисера - вагітність, яка не завершилась народженням, я носив це все в собі, мої актори. Але вже хтось помер за ці три роки, які репетирували у цій виставі.

Чимало харків'ян все ще зберігають квитки на цю постановку. І, безсумнівно, ця вистава більше не відбудеться в тому форматі, як була запланована. Ані в оригінальному, ані в будь-якому іншому варіанті.

Тому до сьогоднішнього дня ми не знімаємо цей банер з афіші, адже він став символом і свідченням того, що атаки торкнулися не лише інфраструктури, житлових приміщень та забрали життя людей, але й намагалися вразити саме ту суть, яка формує націю. Це культура і мова, театр і музика, поезія і мелодія.

Щодо перспектив театрального мистецтва в Харкові.

"Без надії таки сподіваюсь"

Яким Ви уявляєте майбутнє Харкова, міста, що перебуває на передовій, або міста-укріплення? Чи знайдеться тут простір для театрального мистецтва?

Я дуже емоційна особа, і моя професія тісно пов'язана з почуттями, а не завжди з раціональним мисленням. Не впевнена, що чекає мене далі. Має сенс використати те, що вигукували харківські фанати, тільки тепер з іменем Трамп: путін - х...ло, а тепер ще й Трамп. Тож, за моїм особистим бажанням, скажу: путін - х..ло.

Якщо ми зможемо встояти перед усіма труднощами, які нам ставить життя... Проте, на жаль, я не спостерігаю за останні три десятиліття, щоб ті, хто відповідає за театр, усвідомлювали нашу роботу та її мету. Цього я не бачив протягом тридцяти років у театральній сфері, і ситуація не змінилася за останні три роки. Проте, як сказала Леся Українка: "Без надії таки сподіваюсь". Я можу займатися лише тим, чим вмію. На жаль, не здатен на щось інше, а нові ініціативи — це вже справа молодших поколінь.

Це моє рідне місто, яке я люблю, яке я не проміняю ні на що. Тому усвідомлюю своє майбутнє саме в Харкові, в українському Харкові і для українського Харкова. Але для мене нічого не поміняється, я все робив це протягом всього життя - починаючи ще з 1985 року, коли під вікнами стояли співробітники кгб. Але то вже історія мого батька...