Історія Валентина Манкіна: тричі став олімпійським чемпіоном, представляючи СРСР, і заснував італійську школу вітрильного спорту.

Валентин Манкін - видатний яхтсмен, який здобув три золоті олімпійські медалі в різних класах: "Фін", "Темпест" та "Зоряний". Цей унікальний майстер, під час розпаду Радянського Союзу, опинився в Італії, де виховав безліч чемпіонів.

Траса від Шенбрейта до Манкіна

Валентин Григорович Манкін народився 19 серпня 1938 року в селі Білокоровичі Олевського району Житомирської області. У ті місця біля білоруського кордону його батьки-кияни потрапили після закінчення інститутів: батько-будівельник будував аеродром, а мати-лікар працювала завідуючою пологовим будинком.

Від народження Валентин носив прізвище свого єврейського батька - Шенбрейт. Згодом, коли його спортивна кар'єра пішла вгору, він змінив прізвище на материне і став Манкіним, щоб мати можливість виїжджати з СРСР на міжнародні старти.

Родина повернулася до Києва в 1944 році. Батько займався відновленням зруйнованих районів, тоді як мати керувала поліклінікою в Залізничному районі. Вони проживали у комунальній квартирі на перехресті вулиць Саксаганського та Толстого. Одним із найбільш яскравих спогадів дитинства Валентина стало те, як у початку 1950-х років він цілу ніч простояв у черзі біля гастроному, що розташовувався в їхньому будинку, аби отримати три кілограми борошна...

Манкін навчався у 136-й чоловічій школі, де його найбільшою пристрастю стала фізична культура. У віці семи років його записали в секцію плавання, що діяла у басейні Інституту фізкультури на Червоноармійській вулиці. Валентин спочатку освоював брас, а згодом перейшов до водного поло. Одночасно він також займався гімнастикою та акробатикою, проте його з тих занять виключили через його високий зріст.

Якось, коли влітку басейн був на ремонті, плавці тренувались на Трухановому острові на Дніпрі. Валентин побачив на водній станції хлопців, які ремонтували човен. Він спитав дозволу займатись з ними веслуванням, але виявилось, що вони - вітрильники. Так у 1954 році Валентин Шенбрейт почав займатися вітрильним спортом у ДСТ "Водник" у тренера Сергія Машовця.

Він розпочав свої тренування порівняно пізно, у 15 років. Але на той момент юнак уже усвідомлював, наскільки важливі регулярні фізичні вправи, а також необхідність ставити конкретні цілі та завдання, дотримуючись при цьому спортивного режиму. Додатково, завдяки своєму попередньому різноманітному спортивному досвіду, Валентин володів відмінною координацією, силою та витривалістю. Під керівництвом досвідченого тренера ці якості стали запорукою його успіхів.

Валентин Манкін ділився спогадами про те, як щоранку, споглядаючи з вікна своєї квартири на труби теплоелектростанції, він ухвалював рішення: якщо вітер дме проти течії Дніпра, вирушав до школи, а якщо вітри були в інших напрямках – відправлявся на річку, щоб тренуватися.

"Він завжди виділявся бездоганною інтуїцією та практичним мисленням. Крім того, мій учень - талановитий математик, який вміє знаходити оригінальні рішення. Він закінчив Київський інженерно-будівельний інститут з відзнакою," - згадував Сергій Аркадійович Машовець.

До КІБІ Валентин вступив за наполяганням батька, щоб отримати серйозну спеціальність. І таки став фахівцем із залізобетонних конструкцій (закінчив виш у 1962 році). Проте його головні мрії були пов'язані зі спортом.

У 1956 році в Запоріжжі Валентин Шенбрейт виграв чемпіонат Української РСР. А у 1958-му в Горькому став бронзовим призером чемпіонату СРСР та здобув звання майстра спорту. Після перемоги на першості Союзу 1959 року його включили до складу збірної СРСР у класі "Фін". Він виграв відбір на Олімпіаду-1960 у Римі, але до Італії не поїхав, не дали виїзну візу.

Деякі вважають, що Валентину не допустили до Риму через жорстку спортивну конкуренцію. Адже представник СРСР Олександр Чучелов з Таллінну здобув срібну медаль на Іграх, поступившись лише легендарному данцю Паулю Ельвстрему, якого Манкін вважає своїм кумиром.

Проте лише після того, як за рекомендацією свого тренера Валентин Шенбрейт змінив своє прізвище на Манкіна, він у 1963 році вперше вирушив за межі країни – на міжнародну регату в Варнемюнде (НДР). Кажуть, що йому в цьому допоміг тодішній інструктор спортивного відділу ЦК ВЛКСМ Микола Русак, який згодом став останнім головою Держкомспорту СРСР. Саме до нього Манкін зміг потрапити на прийом.

Олімпійські регати

У 1964 році Валентин Манкін був запасним на Олімпійських іграх у Токіо. І вже у 30 років він дебютував на Олімпіаді-1968 у Мехіко, виборовши найдорожчу для себе золоту олімпійську медаль у класі "Фін". На той час він вже був срібним призером чемпіонату світу 1967 року, а також - членом КПРС (також з 1967-го). На водах заливу Акапулько Манкін був набагато кращим за 35 суперників, фінішувавши першим або другим у п'яти із семи гонок.

За здобуту перемогу в Мехіко Манкін отримав орден "Знак пошани", звання "Заслужений майстер спорту" та грошову нагороду, якої, за його власними словами, вистачило б на одне колесо для автомобіля. Чемпіон жив разом із сім'єю (дружиною та донькою) в двокімнатній квартирі на Русанівці і пересувався на "Запорожці".

На Олімпійських іграх 1972 року, що проходили в Мюнхені, Манкін змагався в класі "Темпест" і разом зі шкотом Віталієм Дирдирою здобув золоту медаль. Вражає, що їхній екіпаж переміг лише в одній з семи гонок, але завдяки стабільним результатам вони змогли забезпечити загальну перемогу: в жодній з гонок на водах озера Шількзєє вони не опустилися нижче четвірки.

На Олімпійських іграх 1976 року в Монреалі Манкін виступав також у класі "Темпест", але з іншим шкотовим - Владиславом Акименком. Попри статус фаворитів, вони поступилися шведам та здобули срібло. Змагання відбувались на водах озера Онтаріо.

На Олімпіаді в Москві у 1980 році, у віці 41 року, Манкін перейшов до класу "Зоряний", виступаючи разом із Олександром Музиченком. У запеклій боротьбі, що тривала до останньої гонки, радянська команда здобула перемогу та золоті медалі. Валентин Григорович підкреслював, що ці Олімпійські ігри стали для нього найкомфортнішими: акваторія Таллінна, де проходили змагання, була йому добре знайома завдяки багатьом балтійським регатам; навколо було чимало друзів, які його підтримували; а співпраця зі шкотовим була повною гармонією.

Манкін розробив цілу низку тренажерів, які значно скорочують час, витрачений на вдосконалення технічних навичок: спеціальну лаву для відкренування та поворотний верстат для тренувань на березі. Він також тренував витривалість, годинами просиджуючи в напівприсіді перед телевізором, що є важливим для яхтсмена в умовах слабкого вітру. Окрім цього, Манкін активно займався плаванням і веслуванням, досягаючи вражаючих результатів. Він є автором двох книг: "Білий трикутник" (1976) та "Біліє парус..." (1978).

Манкін змагався у багатьох класах яхт, але найулюбленішим був "Фін": це човен, розрахований на одного, і він вважав, що готуватися до змагань, будучи "одинаком", набагато простіше.

З 1970 року Валентин Манкін проходив військову службу в Чорноморському флоті, був закріплений за Севастопольським яхт-клубом і здобув звання капітана 2-го рангу. Жартуючи, він зазначав, що якби не бойкот Олімпійських ігор 1984 року в Лос-Анджелесі, можливо, досягнув би звання адмірала. Хоча адміралом він так і не став, у тому ж році удостоївся звання "Заслужений тренер СРСР".

На Олімпійських іграх 1988 року в Сеулі Манкін виконував обов'язки головного тренера збірної СРСР у класі "Зоряний". У період з 1989 по 1990 рік він займав посаду начальника Управління водних видів спорту при Держкомспорті СРСР.

Після розпаду Радянського Союзу життя Валентина Манкіна кардинально змінилося. У січні 1991 року він переїхав до Італії, отримавши пропозицію зайнятися тренерською діяльністю. Оселившись у Ліворно, він заснував Олімпійський тренувальний центр і обійняв посаду технічного директора та тренера в Італійській федерації вітрильного спорту.

Манкін фактично створив італійську школу парусного спорту, підготувавши велику кількість яхтсменів світового рівня, які виступали в найпрестижніших регатах світу. Серед його вихованців: олімпійська чемпіонка 2000 (клас "Містраль") Алессандра Сенсіні, віцечемпіон ОІ-2000 (клас "Фін") Лука Девоті, чемпіон світу 1994 (клас "Зоряний") Франческо Бруні.

Валентин Григорович Манкін відійшов у вічність 1 червня 2014 року в тосканському містечку Віареджо. Його останки були розпорошені над водами Тірренського моря, залишивши по собі пам'ять великого чемпіона.

На щорічній конференції Міжнародної федерації парусного спорту (ISAF), яка відбулася в Китаї в листопаді 2015 року, Валентин Манкін посмертно був введений до Зали слави ISAF. Ще раніше, у 1987 році його ввели до Міжнародної єврейської спортивної зали слави.

На честь Валентина Манкіна українська асоціація класу "Фін" започаткувала регату під назвою "Кубок Манкіна", яка щороку відбувається в київському яхт-клубі "Оболонь".

Київський репортер Михайло Френкель ділився зі мною історією про те, як одного разу поцікавився у Манкіна, чи його впізнають на вулицях і просять автограф. На це Манкін лише сумно усміхнувся.

"Ну я ж не гравець резервної команди київського Динамо. Звісно, що ні."