"Коли отримав поранення на передовій, мені спало на думку: якщо виживу, неодмінно шукатиму Бога". Історія військового ДШВ Володимира.

Протягом 2,5 років повномасштабної війни Володимир пройшов через окупацію Херсона, брав участь у запеклих боях у складі бригади ДШВ на Донеччині, зазнав поранення, яке залишило слід не лише на фізичному, а й на психологічному рівні. Врешті-решт, хлопець вирішив залишити армію, але не зміг абстрагуватися від проблем, з якими стикаються військові. Сьогодні він активно займається творчістю, акторською діяльністю та проводить реабілітаційні курси для ветеранів. Володимир підкреслює, наскільки важливо підтримувати людей, які пережили війну. Він поділився своєю історією з OBOZ.UA.

Захоплення Херсона та старт військової кар'єри в Десантно-штурмових військах.

Перед початком повномасштабної агресії я перебував у Херсоні, спокійно готуючи святкування свого дня народження, яке мало відбутися 25 лютого. Я навіть не замислювався про можливість війни. Проте, 24 лютого, приблизно о 4-й ранку, мені зателефонував друг і повідомив, що розпочалася війна, відбуваються бомбардування аеродромів і нам потрібно терміново виїжджати. Я спочатку віднісся до цієї інформації з недовірою, а в результаті провів наступні два місяці в Херсоні під окупацією.

Регулярно ходив на мітинги, щоб прогнати цю нечисть із Херсона. Росіяни поступово дедалі жорсткіше почали їх розганяти, застосовувати зброю і забирати кудись людей. Разом із другом вирішили виїжджати, зібралися і рушили. На одному із блокпостів нас зупинили, почали обшукувати, і в мене в рюкзаку знайшли наш український прапор. Кілька годин нас били, стріляли у наш бік, відібрали гроші, автівку і телефон у мене.

Але, на щастя, ми вціліли й змогли автостопом доїхати до Одеси. На наступний день я офіційно зареєструвався як внутрішньо переміщена особа та відвідав територіальний центр комплектування.

Після шести місяців життя в Одесі мені зателефонували, запитали, чи готовий я служити. Сказав, що готовий, і так потрапив до лав ЗСУ. До того я ніколи не служив.

Після двох місяців тренувань на полігоні в Житомирі, спочатку я проходив загальну підготовку протягом місяця, а потім ще місяць вивчав свою спеціальність і став помічником гранатометника. Моя служба розпочалася в 79-й бригаді ДШВ, і вже незабаром нас направили на Донеччину, в Мар'їнку.

Травми та шлях до Бога

Спочатку ситуація виглядала досить заплутано. У нашій команді, що складалася з чотирьох осіб, лише один мав значний бойовий досвід, а решта, включаючи мене, лише починали свій шлях. Перший вихід "на нуль" виявився довгим — ми провели там цілих сім діб. За цей час я зміг відпочити лише одну годину, і то на шостий день. На сьомий день ворог розпочав наступ на нашу позицію. Нам вдалося вистояти і відбити атаку, відстоявши свої позиції від орків. Я особисто спирався на знання і вміння досвідченого бійця, і, можливо, це допомогло всім нам залишитися живими. Після цього нас забрали на кілька днів для відновлення, але зовсім скоро знову відправили "на нуль".

Ми залишилися на "нулі" ще три дні. Мар'їнка – місто-привид, ми зайняли позиції в майже знищеній будівлі, і знову стали мішенню для атак ворога. Ми ховалися в цій хаті, коли орки підходили, намагалися штурмувати, а потім відступали. Контакт був дуже близьким – всього півтора метра, за стіною стояли окупанти. І так минули три дні, а потім знову повернулися на відпочинок.

Пізніше відбувся ще один вихід, і ворог атакував нас майже одразу. Того дня ми зазнали втрат: мали і "трьохсотих", і "двохсотого". У нашому загоні були двоє новачків та один боєць, який брав участь у бойових діях ще з АТО. Після цієї атаки ми втратили одного новачка, двоє отримали контузії — один з новачків і наш досвідчений товариш, а я сам зазнав легкого поранення. Ми розосередилися по позиціях, а рація була лише у мене. Коли ми відбили атаку, я отримав наказ зібрати всіх разом. Пройшовся по хлопцях, і один з них був у дуже важкому стані, його обстрілювали з РПГ, і він випадково вистрілив у мене. Я намагався привернути його увагу, та він нічого не чув, поки наш побратим не зупинив його. Мене перев'язали, як змогли, і лише потім я доповів про наші втрати — одного "двохсотого" та всіх "трьохсотих". Це сталося десь в обідню пору, і нам повідомили, що зміна зможе прийти тільки після заходу сонця. Ми зайняли позиції і залишалися на них до ночі.

Ми все ж змогли вибратися, і, слава Богу, не втратив жодної краплі крові. Хоча, чесно кажучи, у Бога я не вірю. Коли опинився в тій ситуації, усвідомив, що можу не дожити до виходу, і вирішив, що, якщо вдасться вибратися, спробую знайти Бога. Врешті-решт, я вийшов, відвідав церкву, але поки що не знайшов те, що шукаю. Вірю більше в людей, хоча не всім можна довіряти.

Після поранення я лікувався понад місяць, а потім знову поїхав на "нуль". Повернувся, якраз була ротація - нас із "нуля" на "нуль" перевели, з Мар'їнки в Красногорівку. Там вже були не міські бої, а окопні, було трошки простіше. Там у мене почалися психологічні розлади. Вже потім, коли я спілкувався з психологом, виявилося, що у мене підсвідомо з'явився внутрішній страх, навіть до своїх. Через те поранення. З'явилася нервозність, почав дуже сильно боятися. Пішов з цим до командування, розповів як є.

Мене направили на медичне обстеження, після чого визнали обмежено придатним до служби у війську. Спочатку мене перевели на другу лінію, де я провів кілька місяців. Потім моє місце служби змінилося, і я опинився під Миколаєвом, а згодом у Житомирі, а далі – в Білгород-Дністровському, неподалік Одеси, у складі інженерних військ. Коли я вийшов з "нуля", мені стало трохи легше з психологічної точки зору, але згодом я дуже розчарувався в службі далеко від лінії фронту. Там я зіткнувся з багатьма нюансами, до яких не був готовий. Згодом я звернувся до МСЕК, і мені присвоїли ІІІ групу інвалідності. На даний момент я офіційно списаний через інвалідність.

Вважаю, що мені щастить.

На початку вересня в Києві в мене вкрали всі документи: військовий квиток, паспорт, водійське посвідчення та довідки з МСЕК. Але, незважаючи на це, я вважаю себе щасливчиком. По-перше, я залишився живим. По-друге, процес відновлення документів йде не так швидко, як хотілося б, але стабільно. В Києві я вже знайшов нових творчих друзів. Як ветеран, мені запропонували займатися театром BEAT, і я знайшов у цьому справжню пристрасть. Я взяв участь у проєкті театру драматургів, де нас навчали писати п'єси. Я написав свою історію, і двоє режисерів втілили її на сцені.

Почав організовувати реабілітаційні програми для ветеранів, що включають акторські тренінги. Заняття відбуваються щоп’ятниці і слугують для відпочинку та розслаблення хлопців.

У нас утворився новий музичний колектив під назвою "Ветеранобенд", який організувала волонтерка Дарина Кірілко. У складі гурту – чотири ветерани та вона, і разом ми виконуємо українські та народні пісні. Ми відвідуємо госпіталі та реабілітаційні центри, даруючи людям музику. Пісня має неймовірну силу, вона здатна зробити багато доброго. Завжди згадую, як було важко, і усвідомлюю, наскільки важлива підтримка для тих, хто повернувся з війни і пережив цей досвід. Їм справді потрібна допомога та інколи навіть чітке направлення, адже після повернення все стає інакшим, і сенси змінюються...