Коли Ромчику в труну вкладали стрічку з написом "Випускник-2025", ніхто не міг стримати сліз: на Житомирщині провели похорон трьох дітей, життя яких обірвала російська ракета.

28 травня у Коростишеві, що на Житомирщині, в останню дорогу провели трьох дітей, які загинули внаслідок ворожого удару. У міському Будинку культури зібралися сотні людей, серед яких були рідні, вчителі, однокласники та земляки. Вони вишукувались у черги, аби покласти до трун квіти та іграшки. Усі не стримували сліз, прощаючись із 17-річним Романом, 12-річною Тамарою та 8-річним Станіславом Мартинюками. В одну мить життя рідних братів та сестри обірвала російська ракета, яка поцілила у їхній дім вночі 25 травня. Батьки дітей дивом залишились живі, але їм потрібне тривале лікування.

Такої трагедії наше місто ще не переживало. Вперше з 2022 року Росія завдала удару по Коростишеву, і наслідки виявилися жахливими. Ми вже неодноразово сумували за нашими героями — синами, чоловіками, батьками, які загинули, захищаючи нашу землю. Але це зовсім інший біль. — зі сльозами на очах говорить "ФАКТАМ" класний керівник загиблого Романа, Юлія Скок. — Це нестерпно. Нелюдськи. Ми попрощалися з невинними дітьми, чиє життя обірвалося в одну мить.

За інформацією нашої співрозмовниці, сім'я Мартинюків відома багатьом. Батько сімейства заробляв на життя охоронцем у дитячому садку, а мати викладала в сусідньому селі.

Їхню родину завжди ставили у приклад, адже це були світлі, добродушні та порядні люди. Вони виховували своїх дітей у тому ж дусі. Діти піклувалися одне про одного і мали міцні дружні стосунки. У подружжя залишилися двоє старших синів — 24 і 26 років. Один із них проживає у Києві, а інший — у Львові, — зазначає вона. — Троє молодших дітей навчалися в ліцеї № 1 імені Густава Олізара. Роман, мій учень, був у 11 класі. Він відзначався розумом, щирістю і спокоєм. Завжди з повагою ставився до вчителів, слухав батьків, ніколи не сперечався і не підвищував голос — просто виконував усе з доброю совістю, внутрішньою гідністю та мудрістю, якою не можуть похвалитися всі підлітки. Він не намагався привертати увагу і не був гучним — його доброта проявлялася тихо, але щиро. Якщо хтось потребував підтримки, Роман завжди знаходив потрібні слова або дії, щоб допомогти. Діти з теплотою згадують про нього.

Завдяки проблемам зі здоров'ям, він часто хворів і пропускав заняття. Проте це не заважало йому проявляти інтерес до улюблених предметів. Особливо його захоплювали фізика та історія України. Фізика надавала йому логічне мислення, точність і відповіді на складні питання, тоді як історія відкривала простір для глибоких роздумів. Після уроків Роман часто залишався на розмову з учителем, залюбки дискутував і ставив запитання, які змушували замислитися навіть дорослих. Іноді здавалося, що він знає більше, ніж написано в підручниках, і здатний аналізувати матеріал на більш глибокому рівні, ніж вимагала навчальна програма. Хлопець ретельно готувався до національного мультипредметного тесту, хоча ще не визначився, до якого навчального закладу планує вступати, зазначаючи, що це залежить від отриманих оцінок.

Станіслав Мартинюк завершив третій клас з відзнакою. Він мав величезну пристрасть до навчання. Хоча часто страждав від хвороб, кожного разу, коли повертався до школи, однокласники тепло вітавали його словами: "Нарешті ти з нами! Скільки можна хворіти? Ми вже за тобою скучили!"

Він був надзвичайно добрим і веселим хлопчиком, який обожнював співати та танцювати, навчаючись у музичній школі. Я завжди питала: "Стасику, коли ж ти зіграєш для нас у класі?" Він лише лагідно усміхався, – згадує Юлія Скок. – Стас навчався легко, на уроці уважно вловлюючи кожне слово вчителя. Він із задоволенням брав участь у шкільних заходах. Для його батьків це був справжній дар долі – мати таку зрілу дитину. Навіть його жарти були несподівано мудрими для його віку. Дуже сумно, що ми не дізнаємося, ким він стане в майбутньому...

12-річна Тамара, за словами вчителів, завжди приводила на уроки свого молодшого брата Станіслава за руку. Обидва навчалися в музичній школі, де опановували гру на домрі. Нещодавно вони успішно провели академічні концерти та готувалися до випуску. Тамарі вже підготували грамоту, яку мали вручити за її видатні досягнення в навчанні.

- У п'ятницю діти були в школі, і нічого не передвістило трагедії, - розповідає пані Юлія. - Вночі ми почули звуки вибухів. Вранці директор ліцею повідомив мені, що загинули наші діти. Коли я запитала, про кого йдеться, він сказав, що це мій учень Роман, його брат і сестра. Їхній дім розташований на околиці Коростишева, в звичайному районі, де живуть прості мирні люди. Ракета вдарила у кімнату, де спали діти. Вижити не було жодного шансу. Батьки були в іншій кімнаті, їх вдалося врятувати. Мамі зробили операцію, у неї перелом хребта. Тато був на похороні під наглядом лікарів.

Романа, Тамару і Станіслава поховали поруч на місцевому цвинтарі. У рідному ліцеї створили пам'ятний куточок, куди люди досі приносять квіти та м'які іграшки.

6 червня у Романа планувався випускний бал, де мали відбутися урочисте вручення атестатів. Ми заздалегідь підготували стрічки "Випускник-2025" для всіх учнів. Роман мав бути одним з тих хлопців, які незабаром стоятимуть на сцені, усміхаючись, дякуючи вчителям, прощаючись зі школою та крокуючи у нове доросле життя, -- розповідає вчителька. -- Але так боляче усвідомлювати, що цього не сталося. Разом з однокласниками Романа ми вирішили, що ця стрічка повинна бути з ним. Тому ми взяли її на прощальну процесію, а згодом поклали у труну. Коли це сталося, ніхто з присутніх не зміг стримати сліз. Випускного вечора вже не буде, і нам дуже боляче... Також для цих дітей востаннє пролунало шкільне дзвінок. Їхні парти залишились пустими, але вони назавжди залишаться у наших серцях.

Раніше "ФАКТИ" ділилися історією Оксани Сергієнко, вчительки з Київської області, яка стала жертвою обстрілу. В перші дні великого конфлікту, коли вона намагалася евакуювати своїх двох молодших дітей на безпечну територію, окупанти вистрілили їй в обличчя.