Екс-учасник "Азова" став опорою для восьми племінників, взявши на себе роль батьків. Нещодавно в його родині з'явився син. | Стиль життя | Експрес онлайн

Зображення з колекції Володимира Дубровця.

26-річний Володимир Дубровець з села Копище у Житомирській області вже більше двох років піклується про дітей свого брата. У зимовий період 2022 року Петро разом із дружиною Марією трагічно загинули, підірвавшись на міні. Внаслідок цього їхні восьмеро дітей залишилися без батьків. Найстаршому, Юрію, було 13 років, а найменшій, Марійці — всього два місяці.

"Наше село за кілька кілометрів від білоруського кордону. Навкруги ліси, багато грибів та ягід, дуже мальовничий край. Я виріс у багатодітній родині, нас у батьків було одинадцятеро. Жили скромно, але в любові та повазі одне до одного. Я та мій брат Тарас -- із двійнят, ми наймолодші, -- розповідає Володимир Дубровець. -- Після школи, щоб заробити на життя, був за кордоном на заробітках. Повномасштабне вторгнення застало мене в Україні. До Копища окупанти не дійшли, стояли за 70 кілометрів звідти. У перші дні війни поїхав в Олевськ до військкомату. Але в ЗСУ мене не поспішали брати, мовляв, нема бойового досвіду. То було дивним, бо тут рвешся на фронт, а чуєш відмову. Якось знайшов оголошення, що набирають добровольців для деокупації Маріуполя. Подав свою кандидатуру, так опинився в "Азові", воював на Донеччині. Найважче було втрачати побратимів..."

Згідно зі словами співрозмовника, їхня родина пережила справжню трагедію. 7 грудня 2022 року його брат Петро разом з дружиною Марією поверталися додому з сусіднього села на мікроавтобусі, коли їхній автомобіль потрапив на міну. Ніхто не вижив у цьому жахливому інциденті. Вони планували взяти з собою старшого сина Юрія, але через погане самопочуття хлопець залишився вдома, що, зрештою, врятувало йому життя.

Напередодні Юрі приснився дивний сон, у якому він летів у літаку і отримав можливість подивитися в бінокль. Коли він заглянув у нього, то побачив, як їхній бус мчить дорогою, а потім – вибух. Хто знає, може, це дійсно був віщий сон, -- продовжував Володимир. -- Братові Петру на момент його загибелі виповнилося 38 років, а Марії – 32. Вони разом прожили 14 років і виховали вісім дітей. Це була дійсно ідеальна пара. Всі свої сили вони віддавали дітям. Вони збудували затишний дім, засадили великий сад, вирощували полуницю і малину, які продавали. Після похорону ми зібралися на сімейну нараду, щоб обговорити, що робити з малечею. Про інтернат навіть не йшлося. Діти Петра дуже мене любили, і я їх також. Під час своєї служби на війні вони постійно питали про мене і переживали. Коли я повертався у відпустку, завжди навідував племінників. Коли соціальні служби запитали дітей, з ким вони хочуть залишитися, вони вибрали мене. Тож я почав збирати документи. Мені довелося звільнитися з війська, але я досі підтримую зв’язок з побратимами.

Володимир Дубровець проживає разом із племінниками у їхньому домі. Найстаршому із дітей, Юрі, вже 15 років, Петру — 14, Миколі — 13, Анатолію — 12, Соломії — 10, Софії — 9, Максиму — 6, а найменшій, Марії, всього 2 роки. Всі, окрім малечі, відвідують школу.

Спершу потрібно було зрозуміти, що кожна дитина має свої переживання. Наприклад, Софія завжди була досить закритою. Навіть коли її батьки ще були живі, вона рідко відповідала на запитання. Водночас, вона дуже вперта. "Доводилося шукати до неї підхід," — розповідає Володимир. — "Марійка, наприклад, була зовсім маленькою, коли я вперше годував її з пляшечки, купав і одягав. Коли їй виповнилося вісім місяців, вона вперше сказала мені 'тато'. З хлопцями-підлітками справи йдуть трохи складніше — іноді вони не розуміють з першого разу, тому я пояснюю спокійно, без криків. Прагну бути для них авторитетом. На початку племінники часто порівнювали мене з їхніми батьками, мовляв, "тато так не робив", або "мама готувала смачніше". Але я ніколи не ображався на це — служба в армії навчила мене терпінню. Важче стало, коли діти почали хворіти: один захворіє, а потім й інші. Тоді я звертався за медичною допомогою, дізнавався, як правильно збивати температуру у дітей та інші деталі. Тепер я вже маю певний досвід батьківства. Старші діти також допомагають: і приберуть в домі, і про менших попіклуються. Соломійка, наприклад, дуже любить готувати. У неї залишився зошит з рецептами від мами, завдяки чому вона готує смачні пампушки і торти."

На початку минулого року Володимир познайомився з Діаною. Дівчині на той час було 18.

"Побачив її на молодіжному зібранні, відразу запала в душу. Потім розповів свою історію, але кохана не повірила. Тому показав про нас із дітьми сюжет в інтернеті. Діану то не злякало, -- каже співрозмовник. -- Запросив на гостини, через три місяці ми одружились. Діана переїхала до мене у село. Найменша Марійка почала називати її мамою. Кохана відразу знайшла підхід до дітей, вона, до речі, теж з багатодітної родини. Ви б знали, як Діа­на гарно готує, який плов у неї смачнезний. Вдячний Богу, що вона знайшла спільну мову з дітьми".

У березні цього року у Володимира та Діани народився син Кирило. Молода мама зізнається, що зі всім дає раду: "Зовсім не важко. Бо в мене чудовий чоловік і діти, які допомагають. Всі горнуться до маленького, хочуть його поносити, погратись з ним. Це так щемливо. Я щаслива, що маю таку родину".

А Володимир насамкінець додає: "Мрію збудувати власний великий дім. Бо тепер у мене дев'ятеро дітей. Мушу всіх поставити на ноги".