"Мені більше до вподоби бути тут, аніж кимось іншим, навіть якщо це дитина." Це розповідь про Айру – дронарку з "Хартії".

Тобі слід висловитися так: "Я вирушу на полювання, а не дозволю, щоб вбили мене."

34-річна Айра вже більше року виконує обов’язки на бойовій позиції, займаючись аеророзвідкою на Харківському напрямку у складі 13-ї бригади Національної гвардії "Хартія". Вона стверджує, що якщо б жінок приймали на службу в піхоту, то сміливо пішла б і туди. Своїм прикладом Айра руйнує стереотипи не лише про жінок загалом, а й про їхню роль у військовій сфері.

LIGA.net поспілкувалася з Айрою у її базовій локації на північ від Харкова, куди вона нещодавно повернулася після ротації. У ході розмови Айра поділилася своїми причинами вступу до військових сил, розповіла про життя та службу серед чоловіків, а також про те, як дистанціювалася від подруг із цивільного життя. Вона також згадала про чоловіків, які уникають призову, та свої плани на період після демобілізації.

Айрі 34 роки, вона з Житомира. До 24 лютого 2022 року в'язала шкарпетки на підприємстві та жила звичайним життям разом із чоловіком та улюбленою собакою. Коли почалась повномасштабна війна, відмовилась виїздити та одразу стала думати про мобілізацію, але "тоді була сім'я, свої нюанси". З чоловіком, цивільним, про це не говорила, бо знала його ставлення: "як і будь-який чоловік, він боїться за свою жінку". Проте врешті розлучилася і влітку 2024-го вийшла заміж вдруге - за військового, який на той час служив вже десять років.

"У 18 років він срочку відслужив, а потім "зелені чоловічки" прийшли в Крим, - розповідає Айра. - Їх закрили на території військової частини. А як випустили, він одразу підписав контракт. Пройшов Донецький аеропорт, Дебальцеве, багато гарячих точок. 16 серпня 2025-го мала бути перша річниця нашого весілля. Але 16 липня він загинув".

Айра мобілізувалася в листопаді 2024 року. За два місяці до цього вона лежала у лікарні, і туди привезли військових на реабілітацію.

"Їх було десь 15 - певно, добровольців, зовсім дітей, 22-25 років. Вони ще занадто малі для війни. Й такі побиті: у когось ноги немає, у когось - ока, у когось зашито все. У мене серце кров'ю обливалось. Це вже була крайня точка, божий знак для мене. Я подумала: краще я буду на цьому місці, ніж ще чиєсь дитя піде".

Айра вирішила зв’язатися з різними підрозділами, щоб отримати можливість мобілізації. В усіх місцях їй відмовляли через її стать та зріст (158 сантиметрів), але в "Хартії" все обернулося на краще. Тому вона вирушила до ТЦК у Дніпрі, а звідти — на базову загальну військову підготовку (БЗВП). Після цього на неї чекав хартійський вишкіл або курс молодого бійця (КМБ). Незважаючи на те, що Айра була в хорошій фізичній формі завдяки заняттям танцями на пілоні, її все ще мучили сумніви щодо своїх фізичних можливостей.

"На БЗВП нас трохи навантажили фізично, - згадує вона. - Спочатку було таке ставлення: 'Ну ви ж дівчата, ви ж жінки'. Я постійно намагалася довести, що можу впоратися. І з БЗВП, і з половиною КМБ. А вже в останні дні я психологічно зламалася. У мене тоді дуже сильно заболіла спина. Пам’ятаю марш-кидок на КМБ — сиджу в лісі з рюкзаком, повним води, роблю собі укол знеболювального і просто починаю плакати."

Проте Айра не скорилася. Коли її призвали на службу, все в її житті різко змінилося: наче вона з одного світу перенеслася в інший. Але в кінці кінців ці зміни їй сподобались.

"Коли тобі вручають АК (автомат Калашникова. - Ред.), ти усвідомлюєш, що твоє життя кардинально змінилося. Повернутися до минулого вже неможливо, - розповідає вона. - Раніше я не мала досвіду стрільби. Я - добра людина, люблю собак і всіх навколишніх. Але стрільба приносить незабутнє задоволення. Я доросла, усвідомлювала, куди йду і що обираю. Не дивилася тіктоки, де всі розповідають, як у нас все чудово. Я розуміла, які наслідки можуть бути, і зараз це усвідомлюю. Тому стріляти не було страшно. Навіть не знаю, чого б я могла боятися".

Під час навчання на хартії Айра, разом із іншими жінками, проживала окремо від чоловіків у кімнатах, розрахованих на чотирьох або шість осіб. Проте правила, що діяли для жінок, були ідентичні тим, які дотримувалися чоловіки: пересування по території лише парами, обов'язкове носіння зброї та виконання фізичних вправ.

"Гендерна рівність присутня скрізь," - усміхається Айра.

Наразі вона вже звикла до життя в чоловічому оточенні цілодобово. Як зазначає бійчиня, її товариші по службі прийняли її, і вона також адаптувалася до їхнього стилю. Проте спочатку хлопці були вражені навіть більше, ніж сама вона.

"Для них це був шок, певно. У мене були критичні дні, я за день тричі ревіла, потім усміхалася, перед цим мені було шкода собачку. І вони ловили якусь error в голові. Звісно, є моменти дискомфорту і для мене, і для них, але це дрібниці. Як пілот я одна жінка в них, їм мене вистачає".

Свій позивний Айра отримала на БЗВП, оскільки дуже тужила за своїм собакою, який залишився вдома:

"Коли я вперше прийшла сюди, єдиною, за ким я сумувала, була моя собака Айра. Вона надзвичайно добра, абсолютно не агресивна — навіть коти її дразнять. Я дуже плакала за нею під час БЗВП, сумувала, тому мене почали називати Айрочкою. Ось уже другий рік тут, а вона все ще на заставці мого телефону," - ділиться Айра, демонструючи зображення свого улюбленця на екрані.

На старті своєї служби Айра використовувала дрон "Мавік", але згодом перейшла на "Матрац" — так військові називають дрон Matrice 4T. Цей новий апарат є більш зручним у використанні та має покращений зум. Використовуючи цей квадрокоптер, вона виявляє та локалізує ворожу піхоту і укриття, щоб надалі їх знищували ударні дрони та артилерія.

"Я взагалі мала йти на медика, але щось пішло не так, - посміхається військова. - Мене хотіли в хартійській учєбці залишити на папірцях. Але в мене там дівчинка була, каже: "Айра не сидітиме на папірцях, вона бойова". Якби дівчат брали в піхоту, я б і на дронах не сиділа, клянуся".

Бойове хрещення - перший вихід на позиції - відбулося в Липцях у лютому 2025-го.

Я усвідомлювала, що слід бути готовою до найгіршого. Але, чорт забирай, підвал виявився досить непоганим! Мій великий плюс — це зріст у 158 сантиметрів. Спостерігаю, як хлопці виходять зігнутими, а я стою і почуваюся цілком комфортно. Приїхала тоді, половину людей не знала, а половину — не розуміла, — усміхається вона. — Треба було вчитися. Весь цей процес пролетів дуже швидко, наче в телевізорі: ось ми вивчаємо одне, робимо інше, туди дивимося, за цим спостерігаємо. Потім знову нові виходи, знову все повторюється.

Дронарі взаємодіють з піхотою, тому Айра часто має нагоду зустрічати солдатів, приходити до них з робочими питаннями або просто для дружньої бесіди.

Одного разу я завітала до них за зарядкою, і на момент мого приходу мікро-USB на полиці не виявилося, але в них він був. Як тільки я зайшла, ми почали розмовляти і сміятися. Тут хлопець, який стояв поруч, каже: "Мені 26 років. Потрібно буде зайти на позицію, але я відчуваю страх". Я відповідаю: "Коли війна закінчиться, які в тебе плани? Я, наприклад, мрію про великого собаку — жовтого, трохи дурнуватого лабрадора, та ще й про здоровенного сірого пухнастика-кіта". На це він відповідає: "А я хочу одружитися". Я ледве не влаштувала йому весілля на позиції.

На уточнююче запитання, чи мова йде про укладення шлюбу з нею, Айра швидко спростовує це.

"Що ж, як бути? Заміж за таких, як я, не візьмуть, - говорить військова. - Кожен чоловік прагне повернутися додому ввечері, щоб відчувати любов, отримувати обійми, насолоджуватися домашньою їжею і так далі. А я проводжу 24 дні на місяць під землею з незнайомими людьми. Вчора ми виходили, і нас практично присипало землею, коли міна вибухнула за 20 метрів. Ось і виходить: одружитися і стати вдівцем – це зовсім не той варіант, на який я сподівалася."

Айра особливо переймається хлопцями-піхотинцями і наводить на це яскравий приклад.

Вчора ми опинилися в непростій ситуації: я сиділа, усвідомлюючи, що до наших солдатів наближаються російські війська, і не могла нічого вдіяти. Залишалася лише в молитвах до Бога, сподіваючись, що з нашими хлопцями все буде гаразд, - говорить вона, її голос тремтить, і сльози невпинно котяться по щоках. - Я не знаю їхніх імен чи облич, але відчуваю з ними глибокий зв'язок. Спостерігаючи за ними, я відчуваю біль у серці. Вони стали мені як рідні.

За понад рік, що минув із її мобілізації, Айра жодного разу не пошкодувала про рішення доєднатися до війська і лише переконалася, що вчинила правильно.

Я завжди відчуваю радість, коли ми знищуємо окупантів. Це справжня втіха для душі. Пробач, Боже, але це приносить мені величезне щастя. Я усвідомлюю, що ця злобна істота могла заподіяти шкоду моєму побратиму. Мені важко зрозуміти їхні мотиви. Але я добре знаю, чому ми воюємо. Моя команда знає, за що бореться, - говорить вона. - У мене немає нічого, окрім себе. Поки моя ідея жива, поки є стимул і бажання - я повинна діяти. Я впевнена, що роблю все можливе. Коли війна закінчиться і якийсь військовий ділитиметься зі мною своїми переживаннями, я не хочу відчувати сором за свої слова. Хочу, щоб, коли я скажу: "Я тебе розумію", це дійсно було щиро. Тож, поки я маю сили і здоров'я, мене винесуть з бліндажа або наприкінці війни, або тільки в труні.

Статистика свідчить, що кількість жінок у війську зростає - зокрема й на бойових посадах. На питання, що б вона порадила дівчатам, які б хотіли долучитися до війська, але поки вагаються, Айра каже, що не варто брати з неї приклад.

"Я б порадила жінкам: 'Залишайтеся вдома, виховуйте дітей, придбайте собі чотирилапого друга і насолоджуйтеся щасливим життям. Тільки не поспішайте сюди', - усміхається вона, чекаючи на нову ротацію."

Замість цього, Айра зазначає, що чоловіки, які уникають військового обліку, не викликають у неї роздратування, проте й бажання спілкуватися з ними у неї немає. Одного разу, після обстрілу, коли вона перебувала вдома під час коротких перерв між ротаціями, їй знадобилася чоловіча допомога для ремонту вікна. Тоді вона особливо відчула відстань між собою та тими, хто не усвідомлює жахи війни.

"У мене сусід є, будівельник, я попросила його допомогти. Він допоміг. Запропонувала каву. Сидимо на кухні, говоримо. Коли ти сидиш на позиціях 24-25 днів, то вже життя там проходить. Про що мені з ним говорити? Зрозуміло, що тільки про позицію. А він мене питає: "А що таке бліндаж?" Мені вже не цікаво з такими людьми".

Військова відзначає, що не всі чоловіки готові до війни, і визнає, що багато з них відчувають страх. Однак, на її думку, сприйняття війни у цих чоловіків часто є неповним і спотвореним.

"Чому ви рахуєте, що якщо йдете на війну, вас там вб'ють? Чого ви не рахуєте, що "Я піду і знищу ворога? А не він мене", - розмірковує вона. - Щоб говорити "мене вб'ють", на БЗВП, на КМБ і потім у секторі треба просто сісти кабачком і ніхєра не робити. Коли ти приходиш і працюєш, стараєшся навчитися поводженню зі зброєю, коли в тебе хоч три клепки докупи збираються, ти маєш говорити: "Я піду вб'ю, а не мене вб'ють".

Айра підтримує зв'язок з подругами з повсякденного життя, але водночас відчуває, що їхні світи стали розділеними.

Моя подруга телефонує, у неї дві донечки, і вона ділиться новинами про них. Інша дзвонить, розповідає про приготування консервів та новий салат, який закриває. А в мене немає нічого цікавого, що можна було б їм сказати. Я їх дуже люблю, вони - моя опора. Але наші інтереси змінилися. Вони не завжди мене розуміють, як і я їх.

Новий рік вона зустріла на фронті, так само, як і 8 березня та інші свята. "Дивіться на цю апельсинку, - каже вона, вказуючи на стіл. - Це подарунок від хлопців з піхоти на Новий рік. Коли я прийшла, вони були такі радісні: "Сьогодні ж Новий рік!" Я відповіла: "Так, о 12-й будемо святкувати прихід 2026 року". І вони вручили мені цю апельсинку. Я від щастя була, як кіт, що мріє про смакоту. Радість у простих речах."

Відповідаючи на запитання про те, як служба вплинула на її життя, Айра з самоіронією зауважує, що ці зміни, на її думку, відбулися на гірше. Проте, її подальші розповіді ставлять це під сумнів.

"Раніше я була частиною сім'ї, 15 років провела в щасливому шлюбі, виконуючи роль дружини та домогосподарки. Але потім усе змінилося, - зітхає вона. - Тепер люди вважають мене феміністкою. Але це не так. Я просто навчилася справлятися сама. Коли хлопці запитують: "Можу чимось допомогти?", я відповідаю: "Я впораюся". Навіть коли ми йдемо в магазин, я беру пакет і починаю тягти. Хлопці пропонують: "Давай, ми занесемо". - "Ні, я сама". Зараз мені важко приймати допомогу. Постійне відчуття страху і недовіри. Але я стала більш сильною."

Айра також переглянула своє сприйняття стосунків у зв'язку зі зміною цивільного статусу на військовий. Раніше вона покладалася виключно на свого чоловіка, вважаючи його надійною опорою та захистом. Однак тепер, як у стосунках, так і в спілкуванні з побратимами, вона навчилася самостійно вирішувати свої проблеми.

"Я залишилася сама. І життя привчило мене до цієї думки. Навіть зараз у мене є чоловік, який каже: "Кицю, поки я з тобою, пакети понесу, вікно тобі запіню". Я собі сильно наступаю на горло, щоб він це зробив, - пояснює вона. - Я просто з'їм чоловіка, слабшого за себе. Він не відчуватиме біля мене себе чоловіком. Це не його проблема, це в мене є недовіра, травми, ревнощі. І це впливає на стосунки. Типу: "Якщо ти слабше, я тебе просто поламаю".

Айра не будує планів на майбутнє. Повторює: точно знає лише, що матиме собаку і кота. Аж раптом на секунду замислюється й зізнається в ще одному бажанні, яке не встигла втілити в життя:

Перед тим, як опинитися тут, я довго чекала у черзі на усиновлення. Можливо, візьму хлопчика з притулку. А чим же я буду займатися? Час покаже. Все залежить від обставин у країні. Після війни - найскладніший час. Тож побачимо. Але виїжджати звідси я точно не збираюся. Я борюся за цю землю і не залишу свою країну.