"Мати майбутніх десантників"

Капітан Ульяна Довбиш: "Якщо хтось із курсантів хоче одружитися, я везу до РАЦСу"

Вона почала свою військову кар'єру в морській піхоті, а згодом вирішила приєднатися до Десантно-штурмових військ.

Про особливості роботи з мобілізованими, поєднання материнства з армією заступниця командира навчальної роти з психологічної підтримки персоналу 199 навчального центру Десантно-штурмових військ ЗСУ капітан Ульяна Довбиш розповіла кореспондентці Укрінформу.

Як дівчина потрапила до ДШВ

Коли Ульяна отримала свій диплом фельдшерки, в країні все ще тривала АТО/ООС. Вона вирішила негайно приєднатися до лав армії. На це рішення вплинув також приклад її батька, якого мобілізували на службу.

Ульяна ділиться своїм досвідом: "Я натрапила на оголошення, що 36-а окрема бригада морської піхоти ім. контрадмірала Михайла Білинського шукає нових членів команди. Пройшла співбесіду, і не відчула жодного страху. У лютому 2016 року ми вирушили на ротацію до Маріуполя. Спочатку я працювала медсестрою в медичному пункті бригади, а згодом перевелася до реактивно-артилерійського дивізіону на позицію фельдшера-радіотелефоніста."

Довбиш здійснювала свої обов'язки в таких місцях, як Водяне, Широкине, Токмак, Пологи та на острові Зміїний.

Вона зізнається, що мріяла отримати право носити берет морських піхотинців, але для цього їй довелося подолати складну смугу перешкод.

- Це дуже важко. Ми йшли річкою, а в ній - мулу по коліна, й одному з наших побратимів стало зле. Вийти з водойми не могли, бо всюди очерет. Тож із командиром дивізіону взяли того військового під руки і так вели 100 метрів. Усі в касках, бронежилетах, із автоматами. Мені тоді було 19 років. Я дуже пишалася, що здобула право носити берет, - пригадує вона.

У 2017 році дівчині випала нагода вступити до Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, де вона здобувала освіту в галузі психологічної підтримки військовослужбовців. Саме в стінах академії Ульяна вперше стала матір'ю.

- Я народила сина, коли навчалася на третьому курсі, і не брала академічну відпустку. Моя мама допомагала мені з дитиною. Пів року я відвідувала заняття вранці, а в обід поверталася додому, щоб бути з сином. Наступні шість місяців ми провели на полігоні, і я могла навідуватися додому лише раз на тиждень, - ділиться своїм досвідом військова.

Після завершення академії, де Ульяна займала провідні позиції в навчальному рейтингу, разом із своїм чоловіком вони вирішили служити в 95 окремій десантно-штурмовій бригаді, відомій як Поліська. Проте за два тижні до випуску стало відомо, що в цій частині проходять скорочення, і їм запропонували перейти до 199 навчального центру ДШВ. Подружжя погодилося на цю нову пропозицію.

- Я з Миколаєва, і до 2019 року розмовляла виключно російською. Під час навчання у Львові все змінилося. В академії робили зауваження, вимагали, аби на парах розмовляла українською, і я це змогла, - додає співрозмовниця.

ТАТО ПОБАЧИВ ДОНЬКУ ЧЕРЕЗ ТРИ МІСЯЦІ ПІСЛЯ НАРОДЖЕННЯ

Коли сину був рік, військова розпочала службу в 199 навчальному центрі на посаді заступника командира роти матеріального забезпечення.

Незадовго до початку війни жінка вирушила у декрет. 24 лютого 2022 року її чоловік відправився на фронт, а Ульяна разом із сином переїхали до свекрухи.

Донька з'явилася на світ 3 березня 2022 року. Дорога з села до Житомира була надзвичайно важкою через обстріли міста та численні блокпости. Коли я разом із свекрухою прибула в одну з лікарень, нам повідомили, що їх не можуть приймати вагітних через руйнування від атак. Ми вирушили в іншу лікарню, де моя малеча й народилася. Протягом трьох днів ми перебували в укритті лікарні з новонародженими. Мій чоловік уперше побачив нашу доньку, коли їй виповнилося три місяці, - згадує Ульяна.

Через рік і сім місяців мама повернулася на службу, а діти пішли в садочок.

У 199 навчальному центрі Ульяна обійняла посаду заступниці командира навчальної роти, відповідальної за психологічну підтримку особового складу. Крім організації занять для курсантів, вона активно допомагає їм справлятися з різними труднощами.

"ОЛЕКСІЇВНО, МРІЮ ПРО ШЛЮБ!"

"Бусифіковані", які прибувають до нас, часто відчувають страх і плутанину після спілкування з ТЦК. Найперше, що потрібно зробити – це встановити взаємну довіру. Я відразу ж кажу: "Хлопці, я не представляю ТЦК. Готова допомогти вам у всьому, чим можу". У них накопичилося багато питань, які потребують вирішення. Іноді вони підходять і заявляють: "Олексіївно, хочу одружитися!" Тоді я везу їх до РАЦСу, і ми реєструємо шлюб, - ділиться своїм досвідом Ульяна.

Вона зазначила, що існує безліч причин, чому люди вирішують укласти шлюб під час перебування в навчальному центрі: деякі з них мали такі плани ще до початку мобілізації, тоді як інші просто нещодавно стали чоловіком і дружиною.

Заступниця командира роти згадує парочку, для якої відбулася вражаюча церемонія. Чоловік і дружина - майстри ювелірної справи, тому обручки вони створили власноруч. Один із курсантів звернувся до неї з проханням придбати букет: він планував зробити пропозицію своїй коханій під час її візиту.

Нещодавно у нас був випадок з батьком п'яти малолітніх дітей, який не перебуває в шлюбі зі своєю партнеркою. Ми відвідали РАЦС, де їх офіційно зареєстрували, а всіх дітей записали на його ім'я. Він отримав відстрочку, хоча й не був обізнаний про своє право на це, - зазначила заступниця командира роти.

Колеги жартують, що Ульяна є свахою, а курсанти з ніжністю називають її мамкою.

Людей навчають, що зброя необхідна для власного захисту.

Тим, хто приєднується до нас, я завжди підкреслюю, що ми - невелика школа, де навчимо їх всього необхідного, - ділиться військова. - Зрозуміло, що страх за своє життя та здоров'я присутній у всіх. Я пояснюю, що боятися смерті — це цілком природно. Тільки нерозумна людина не відчуває страху перед смертю. Коли я спілкуюся з курсантами, я наводжу приклад молодих хлопців, які добровільно вступили до ЗСУ на початку повномасштабної війни і вже загинули. У них навіть не було дітей. Багато зрілих чоловіків усвідомлюють цю ситуацію і висловлюють думку, що на фронт мали йти вони, а не юні 18-20-річні хлопці.

На її думку, в умовах бойових дій люди зазнають змін: вони стають більш мужніми і фізично витривалими.

Серед основних питань, з якими курсанти зазвичай звертаються, виділяються проблеми з заблокованими банківськими картками та висновками військово-лікарняної комісії. У навчальному центрі надають необхідну підтримку в цих ситуаціях. Довбиш зазначає, що якщо у особи є документи, які підтверджують її медичні проблеми та попереднє лікування, їх слід надати. Це дозволить направити курсанта до відповідного спеціаліста, який визначить, чи потрібно подальше лікування. Особи з інвалідністю, у яких не було вчасно продовжено документи або є інші серйозні медичні проблеми, не утримуються в навчальному центрі примусово.

Існують люди, які відчувають великий страх перед використанням зброї. Це не пов'язано з релігійними поглядами, а скоріше з побоюванням завдати комусь шкоди. У таких ситуаціях ми підкреслюємо важливість зброї для самозахисту. Примусити їх не можна, необхідно пояснити, і цю роботу виконують командири та інструктори. Ми починаємо працювати з такими людьми, немов з дітьми, запрошуємо їх взяти до рук зброю, розглянути її та вивчити разом. Завдяки цьому страх вдається подолати, - розповідає військовослужбовиця.

"У ЗСУ кожен зможе знайти свою справу."

Ульяна відкриває, що її служба є досить складною. Військова постійно взаємодіє з численними людьми, кожен з яких має свої власні труднощі, які необхідно вирішити.

- Якщо я не допоможу, мене замучить совість. Поки ці люди в нас, хочеться зробити для них максимум. Звісно, втомлююся, але черпаю сили в своїх дітях. Приходжу додому, а вони хочуть зі мною малювати, гратися, і я одразу переключаюся. Донька та син пишаються, що в них мама - військова, - розповідає жінка.

У неї один вихідний - у суботу, а відпустку бере раз на рік тривалістю 15 днів, хоча може двічі. Більше собі не дозволяє, оскільки в навчальному центрі - великий потік людей, з якими треба працювати.

У червні в Ульяни завершується термін дії контракту, і вона має намір його продовжити.

- Зараз я не бачу себе поза армією. Влітку піду у відпустку, з'їжджу з дітьми на море - і можна буде з чистою душею знову починати, - каже з усмішкою.

Крім Ульяни, в армії також служать її батько, брат та чоловік.

Капітан наголошує, що в армії потрібні люди з різними професіями, і робота зайдеться кожному.

Ірина Чириця з Житомира.