"Ми - захисники нації": Принцип роботи гаубиці FH70

Причіпна саморухома гаубиця FH70 нищить ворога на полі бою з травня 2022 року

Кореспонденти Укрінформу вперше зустріли цю сталеву "красуню" в дії у жовтні 2022 року. Тоді артилерійський підрозділ міг безперешкодно виконувати свої завдання, розташувавшись серед непорушної природи. Сьогодні ж така можливість стала неможливою.

Рано вранці ми вирушили до бійців 44-ї артилерійської бригади, і поки ми прямували до бойових позицій, сонце вже піднялося на небі. Як і два з половиною роки тому, "боги війни" продовжують займати ключові ділянки фронту, зокрема, й Запорізький напрямок. Наш шлях пролягав через степові дороги, минаючи зруйновані населені пункти. Зустрічалися знайомі назви, і на душі ставало важко: здавалося, ніби відвідуєш родичів, але, побачивши їх, не впізнаєш. Адже назви відомі, але "обличчя" сіл і селищ так спотворені, змучені та покриті шрамами, що впізнати їх стає складно. Деякі з цих місць я не бачила майже 11 місяців. За цей час війна змінила кожного з нас.

Фронт, до речі, зазнав значних змін. Зараз більша частина військових дій відбувається в повітрі, тоді як інша частина - під землею. Вміння маскуватися та створювати підземні вогневі позиції освоюють не лише наші солдати, а й окупанти. Стоячи в середмісті степу, можна відчути себе наодинці, але насправді за тобою постійно стежать "очі", які здатні як коригувати вогонь, так і завдавати удари.

Прибувши до розрахунку FH70, намагаємось не привертати зайвої уваги і швидко слідуємо за військовими. Нас супроводжують дві собаки, одну з яких хлопці ласкаво називають Муха Іванівна. Вона невеличка, дуже дружелюбна і постійно шукає ласку. Проте, за словами хлопців, чужих людей помічає миттєво. Разом з ними живе і кішка на прізвисько "Багіра". Чотирилапі друзі потрапили до військових практично з вулиці, адже їхні господарі змушені були покинути свої домівки.

На шляху зустрічаємо бійців, а розмовляємо вже в укритті. По-перше, там більше безпеки, а по-друге, - комфортніше.

4.5.0.

- Я зовсім не відчуваю страху перед камерою. Раніше я був солістом у хорі і виступав на сцені, - з усмішкою ділиться Андрій. У команді він виконує роль обслуги, а його позивний - "Коршун".

- То ви тут концерти даєте, коли є настрій і можливість? - кажу.

- Та тут не до концертів... Робота у нас тяжка сама по собі. Багато хто не розуміє, що в арті треба мати капітальне здоров'я. Спочатку я міг по два снаряди носить. А це, на секундочку, 100 кілограмів, які брав у руки й біг. Зараз уже такого здоров'я немає. Із перших днів на війні, - відповідає.

Андрій ділиться історією, як у лютому 2022 року відправився до військового комісаріату. Він сподівався, що зможе непомітно покинути свій дім і вирушити на фронт, але його плани не здійснилися.

Вийшовши з під'їзду, я натрапив на жінку з дитиною на руках, її очі були сповнені сліз. Я сказав їй: "Мені потрібно йти", і побіг далі. У моєму приписі було зазначено, що я повинен з’явитися до військкомату протягом шести годин. До того ж, я відчував обов’язок захистити нашу землю від ворогів. Зараз мотивація ще більша, адже мій батько та сестра живуть у Запоріжжі, і я хочу не допустити їхнього вторгнення. Я пропонував батькові виїхати, є куди, але він категорично відмовляється. Ми спілкуємося щодня: як є можливість, дзвоню, а якщо ні – пишу смс. Він запитує, як у мене справи, а я відповідаю "4.5.0". Він у відповідь: "+. У нас теж 4.5.0". Часто чую в новинах, що по Запоріжжю завдають ударів, тому я обов'язково телефоную батькові. Він говорить: "Гепнуло добряче, але нас не зачепило". Як колишній військовий, він все розуміє. Коли дізнається про нашу роботу, то відчуває радість, – ділиться Андрій.

Останній раз він відпочивав влітку. Пояснює, що не може дозволити собі частіше їздити у відпустку через нестачу працівників. Зазначає, що лише встиг прибути додому, як 15 днів швидко минули, і знову потрібно повертатися до роботи.

Жінка спокійно реагує на це, але іноді висловлює думку, що війна для мене важливіша, ніж сім'я. Я відповідаю їй, що хлопці – це вже моя друга родина. Коли я у відпустці, а на фронті трапляється щось непередбачене, я відразу беру телефон і телефоную всім. Ми турбуємося один за одного, як за рідних братів. Ніколи не забуваємо про наші зв’язки, - говорить він.

У складі нинішнього розрахунку Андрій уже півроку. До того був інший, з яким були разом 2,5 року. Тодішній командир гармати на позивний "Фідель" став найкращим другом Андрія. Вони спілкуються й досі.

"Огірки", вага яких становить 50 кілограмів.

У мирний час він займався столярною справою та будівництвом. Протягом трьох років війни йому довелося стикатися з радянською гаубицею "Мста", гарматою "Гіацинт" та іноземною FH70.

"Мста" така ж проста, як двері, а "Гіацинт" - теж не складний. Що ж до FH, то це більш вишукана, делікатніша система. За нею потрібен ретельний догляд і регулярне чищення, - пояснює "Коршун". - Кожен член команди знає, як підняти клин та виконати розбирання. Усе залежить від людини. Навіть мавпу можна навчити читати газету. Я маю хорошу пам'ять на номери снарядів та зарядів. Розумію, які підривники підходять до яких снарядів, адже ми все це вивчали. Можу зайняти будь-яку позицію, окрім навідника - тут у мене проблеми із зором. Хоча я вмію наводитися, але через поганий зір виконую це не дуже добре. Проте, у разі відсутності командира, можу зайняти його місце на снарядах і зарядах. Нас навчали, що команда повинна бути взаємозамінною. Якщо хтось іде у відпустку, його місце потрібно зайняти, щоб уникнути затримок і щоб гармата працювала безперебійно. Саме так ми і діємо.

Між моментом, коли команда готується до пострілу, і самим вистрілом проходять всього кілька хвилин. Хлопці діють злагоджено, ніби за звичною схемою. Андрій точно знає, де знаходиться кожен заряд, і поки всі мчать до гармати, він встигає зібрати все необхідне.

- Прибігли, зарядили, стрельнули, - говорить.

- І потім - "хух", видихнули? - питаю.

- От що ти кажеш "хух", - усміхається. - Переходимо до другого пострілу. Все залежить від обсягу роботи. Іноді доводиться чекати, а іноді робота йде на повну потужність. Під час контрнаступу були моменти, коли боєприпаси доставляли двічі за ніч - тоді ми стріляли дуже активно. Це фізично непросто. "Огірочок" важить 50 кілограмів, тож під час інтенсивних обстрілів доводиться з ним постійно бігати.

Він згадав про рекорд їхнього розрахунку, коли за три хвилин випустили шість снарядів. Були дві "швидкі" цілі, відпрацювали по них потужно.

Кажу, що у гаубиці FH70 є власний двигун об'ємом 1,7 кубометра, - гармата ж самохідна.

Андрій знову сміється: "Те, що в неї є мотор, ще нічого не значить. Він їй для того, аби гідравліка працювала. Під горбочок вона не поїде, на низькій швидкості без тягача може до 20 кілометрів переміститися".

НОВИНИ, ПРО ЯКІ КАЖУТЬ "ХАЙ БОГ БОРОНИТЬ"

Обговорюємо найскладніші дні на передовій. Незважаючи на неймовірну втому, всі погоджуються: найтяжче – це втрата товаришів по зброї.

У бункері чи окопі, отримуєш новини про те, що на позиції сталося лихо, і загинуло троє. І в голові крутишь: лиш би не він. А потім чуєш, що на жаль, це справді він. І в цей момент згадуєш, як ще недавно разом пили каву, обговорювали особисті проблеми чи інші речі. На війні ми ж не лише про службу говоримо. Це як з братами. Душу рве від болю, але що вдієш? Це війна. Завдання ніхто не скасовував, ти просто продовжуєш робити свою справу, - ділиться Андрій.

- Коли на снарядах для ворогів "привітання" пишете, це допомагає відпустити біль? - запитую.

- Ті, хто поруч, усвідомлюють, що ми вчинили помсту, і це приносить нам деяке полегшення, - відповідає.

Бійці кажуть, що Україна та українці сьогодні дуже потребують підтримки світу. Якщо нам перестануть допомагати зброєю, то це дуже швидко відчується на фронті. Адже артилерія зараз відіграє дуже велику роль.

Піхота не вирушить у наступ, доки не буде проведено артилерійську підготовку. Наразі ми займаємо оборонні позиції, але якщо помічаємо ворога, то відкриваємо вогонь. Артилерія виконує свою роботу. Як кажуть, кожна краплина поту артилериста рятує життя піхотинцю, - зазначає наш співрозмовник.

Він зазначає: на початку конфлікту артилерія могла вільно вести вогонь з відкритих позицій, але тепер ситуація змінилася.

Для нас безпілотні літальні апарати спочатку здавалися чимось незвичайним, адже ми відчували страх перед авіацією. Проте безпілотники виявилися надзвичайно точними. Я можу не бачити їх, але зможу почути за два кілометри завдяки слуху. Велика вдячність волонтерам за надані засоби РЕБ. Крім того, наші позиції дійсно вигідні. Вони забезпечують захист від осколків. Адже якщо стояти просто неба, то касетні боєприпаси завдають серйозних травм, це на сто відсотків відомо. А КАБів тут насправді багато. Це настільки небезпечна ситуація, що я навіть думав, що можу прощатися з життям, - ділиться своїми враженнями.

Будь ласка, поділіться деталями цього інциденту.

- Ми на позиціях стояли і тут передають, що КАБи летять. А КАБ, коли наближається, то в нього такий звук, ніби бик здихає. Відчуваєш, що він до тебе летить. От сидимо в тій траншейці і я розумію, що КАБ цей - наш. Тупо в нас летить. Я очі замружив і кажу собі: "Прощай, жона, прощайте всі". І тільки чую: "Гуп!". Ми як сурки з траншеї висунулись, дивимось - снаряд не розірвався, і давай тікати. Метрів за 40 від нас упав. Якби розірвався, то рахуйте шість метрів углиб і 30 метрів - у діаметрі. Була би нам "торба". Контузило би всіх. КАБ, якщо близько падає, то може ударною хвилею всі внутрішні органи розірвати - і все, - розповідає "Коршун".

Чи це тепер найжахливіше?

Уся зброя викликає страх. Я, в принципі, не прихильник зброї. Хлопці, наприклад, стріляють по безпілотникам — знищують їх, але я не можу їх побачити, лише чую. Можу навіть розпізнати, який саме дрон пролітає: "Ланцет", FPV або "Орлан". Кожен з них має свій унікальний звук мотора.

Лише через кілька хвилин ми зрозуміли, що Андрій насправді здатний вловлювати звук дронів на великій відстані.

МОТИВАЦІЯ І ЗРУЙНУВАНІ МЕТИ

28-річний командир гармати, на ім'я Зіновій, отримав позивний "Зеник". Він розповідає, що його команда складається повністю з бойових товаришів, які разом із початку повномасштабної війни перебувають на фронті. Всі вони швидко освоїли НАТОвську гаубицю. "Зеник" підкреслює, що вона не лише ефективна у використанні, але й має високу точність.

Він характеризує артилерію як "захисника нації". А для своєї дружини та чотирирічного сина, за якими шалено скучає, він є їхнім "захистом".

Я пропускаю багато моментів у його житті... На щастя, сучасні технології дають можливість спілкуватися через камеру, інакше, напевно, він би навіть не впізнав мене. Коли мені важко, першими в думках завжди постають дружина і син. Якщо немає змоги зателефонувати їм, я відкриваю телефон і переглядаю їхні фотографії, - ділиться він.

Лише ми закінчили наші бесіди, як хлопці отримали нове завдання – знищити ворожий міномет. Команда миттєво вирушила до гармати. Кожен виконує свою частину роботи, не ставлячи зайвих запитань і не заважаючи один одному.

Навідника звуть Богдан, він має позивний "Каспер". Йому всього 22 роки. Він служить на фронті з перших моментів повномасштабного вторгнення. Розповідає, що в 18 років підписав контракт, а вже в 19 розпочалась війна.

Війна була прогнозованою, але те, що в перші дні ми опинилися всього за 18 кілометрів від мого дому на Житомирщині, стало для мене несподіванкою, - зазначає він.

- Навідників є обмаль, і ця система не дуже відома. Я освоїв її всього за один день, - зазначає.

- Ви добре орієнтуєтеся в математиці? - запитую.

- Я маю сильну мотивацію, - говорить він.

Після завершення війни молодий чоловік прагне стати офіцером. Він зауважує, що в його родині немає військових традицій: дідусь займається полюванням, а батько - риболовлею. На даний момент у Богдана немає власної сім'ї. Він висловлює бажання насолодитися життям до 28 років, мріючи про подорожі та нові враження.

- Я вже наситився степами і лісами. Хочеться чогось іншого. Може, поїдемо до моря? Наприклад, в Крим, - висловлює бажання.

Богдан - наймолодший не лише за віком, але й у команді. Він зазначає, що досвід доводить, що знання не завжди пов'язані з роками.

- У війні ми всі однакові. Лише старшим іноді трохи важче фізично, - зауважує.

Коли Богдан зайняв позицію поруч із гарматою і почав налаштовувати приціл, він перетворився на зовсім іншу людину - став серйозним і навіть дещо зрілішим.

- Гармата! Постріл, - командує "Зеник".

Запитую у хлопців, які вони відчуття, коли досягають мети.

- Матюкатися можна? - жартома питає Богдан. - У ціль попали, ціль знищено. Можна відпочивати.

Хлопці втомилися. Хоча про це намагаються і не говорити. Вони знають, що від роботи "богів війни" на фронті багато що залежить. Кожен із них мріє повернутися додому не у відпустку, а назавжди. Але всі бійці впевнені, що навіть після закінчення війни армію не треба скорочувати. Адже в будь-який момент ситуація може повторитися, і країна має бути до того готова.