Народний досвід вказує на те, чи можуть бути встановлені угоди та добросусідські відносини з москалями.

У листопаді 2023-го минула двохсота річниця від народження українського етнографа, фольклориста й письменника Матвія Симонова, відомого як Матвій Номис. Цю дату виділили в календарі Українського інституту національної пам'яті, проте в гуркоті війни, її втрат і тривог вона пройшла малопомітною. Українське суспільство все ще нечасто звертає увагу на постаті тих, хто доклався до формування базових засад національної культури й історичної пам'яті. Хотілось би, щоб це звернення мало більш виразний, голосний і системний характер

У 2024 році виповниться 160 років з моменту публікації однієї з найзначніших праць у сфері фольклористики, створеної та виданої Матвієм Номисом – "Українські приказки, прислів'я і таке інше. Збірники О. Марковича та інших. Спорудив М. Номис". У цій праці укладач використав вражаючу метафору – "спорудив". І справді, до збору цих перлин українського фольклору, окрім самого Номиса, долучилися також Степан Руданський, Василь Білозерський, Пантелеймон Куліш, Василь Лазаревський, Опанас Маркович та інші дослідники народної творчості. Фольклористичні та лінгвістичні дослідження Матвія Номиса відіграли важливу роль під час створення відомого "Словника української мови", редагованого Борисом Грінченком у 1907-1909 роках.

Видання "Українських приказок і прислів'їв" має виняткову цінність. Воно не лише стало важливим етапом у зборі національної культурної спадщини, але й відобразило багато яскравих аспектів цієї спадщини, які продовжують залишатися актуальними й сьогодні. Ці приказки і прислів'я відкривають характерні риси світосприйняття та психології українського народу. Особливо це стосується того, як у народній свідомості відображається соціальна поведінка, зокрема у взаєминах із сусідами.

Це прямо стосується й того, як у народній свідомості закріпилися визначальні національні риси нашого ворога, визначеного історичною долею стати сусідом українців. Тож у драматичній історичній практиці цього кривавого сусідства і сформувалися народні уявлення про характерні риси поводження москалів та їхнього ставлення до народів, які опинилися під їхньою кормигою. Під царською владою опинилися й переселенці, які прибули в XVII-XVIIІ століттях у верхів'я Сіверського Дінця, Псла, Ворскли, Сули, Дону, заснували міста й села, серед них - Харків, Суми, Ізюм, Острогозьк, сформували свої козацькі полки і створили цілу країну - Слобідську Україну, яку тепер намагається загарбати московський окупант.

Серед нещодавно заснованих міст України виділяється Вовчанськ, який минулого року відзначив своє 350-річчя і наразі переживає запеклі бої з агресорами з Москви. Водночас, відомий український історик Дмитро Багалій у своїй праці "Історія Слобідської України" підкреслює явні свідчення українського походження цього населеного пункту:

У 1674 році в Україні було засноване місто Вовчанськ. Осадчому, якому було надано право на його заснування, дозволили зводити слободу на річці Вовчі Води та запрошувати українців з Правобережної і Лівобережної України, заборонивши прийом інших національностей. Нові поселенці створили невеличке містечко та кілька слобід і сіл уздовж річки Вовчі Води. Вони збудували греблі в ставках, організували млини, заснували пасіки та зайнялися обробкою земель.

Самі московити зазначали разючу відмінність усього трибу життя переселенців із Правобережної та Лівобережної України від їхніх власних уявлень, звичаїв та побуту. Згаданий Багалій пише: "Московські люди побачили, що вони ... дуже од них одріжнялися усім своїм життям і своїми звичаями. І всю цю велику ріжницю вони обізвали у своїх документах "черкасскою, старочер­касскою обыкностию, обычностью", себто їх особливими звичаями.

Мешканці Слобожанщини зберігали ці характерні риси у своїй соціальній діяльності, в заняттях, ремеслах, торгівлі, церковних справах, а також у мовленні, що відображало весь спектр їх національного розвитку, традицій предків і культурних цінностей.

Етнографи, історики, а також московські чиновники й воєводи відмічали, що українці ніколи не обирали сусідства з москвинами і не вступали з ними в шлюб. Їхні села вирізнялися охайними домівками та дворами, розкішними садами та особливо вражаючими, унікальними дерев'яними церквами, які стали справжньою перлиною української національної культури. Так само яскравими і неповторними були традиції та фольклор українського народу.

Культурні та психологічні риси українців знайшли своє відображення в багатьох прислів'ях і приказках, які зібрав Матвій Номис у своєму відомому збірнику, що охоплює всі українські етнічні території — від Галичини до Слобідської України. У цих висловлюваннях московське сприймається як темна, небезпечна сила, що нагадує численність ворожих орд: "Йде москаля так, як трави".

За іронією народної приказки проступає грабіжницька сутність і захланність москальства:

Москалики, сизокрилі, забрали наших худобин;

а як вернетеся здорови, то поїсте й корови.

Або:

Татуювання, татуювання, нечиста сила пробирається в дім. - Головне, щоб не було москаля.

Вижу, що чорт москаля ніс у хижу.

Московська система розбоїв і захоплень народів стала невід'ємною частиною характеру московського агресора та грабіжника.

Можливо, у такому випадку москаль припинить красти.

як диявол клятву Богу дасть.

Коли чорт та москаль що вкрали, то поминай,

Як ви його називали?

На волка призыв, а москаль украл лошадь.

Ти, москалю, справжня хороша людина, але твоя шевелія - справжній шахрай.

Загальне неприйняття москальства асоціюється з уявленням страху та потворності:

Маленький москаль, але жахливий.

Не знаю, що там у лаптях, але це точно москаль.

Витримані знущання московських воєвод і царських прислужників демонструють хитрість і зловісну природу московської ідеології як соціально-політичної структури.

Варив чорт з москалем пиво, та й солоду відрікся

Москаль козака як раз огулить, а москаля

Й диявол не зможе обдурити.

Москаль з нечистою силою порадився, та й на біду наважився.

Сучасні українські політики та всі, хто живе ілюзіями щодо можливих "угод" і "переговорів" з москвами, повинні звернути увагу на столітній досвід взаємодії з московськими окупантами. Цей досвід яскраво відображений у мудрих і пронизливих прислів'ях, зібраних у антології Матвія Номиса. Народна мудрість надає чітку відповідь на запитання про реальність угод і добросусідських відносин з москалями:

Казав москаль право, та й збрехав браво.

Москалеві годи, як трясці, а все бісом дивицця.

Москаль за допомогою хитрощів намагається вирватися з ситуації.

Не довіряй, якщо росіянин скаже "сухо", - це, напевно,

буде до вух.

З москалем дружи, а камінь за пазухою держи.

Москаль правду скаже лише тоді, коли чорт почне молитися.

Хоч убий москаля, то він зуби вискаля.

Це випливає з нелюдяності, ворожости до правди, справедливости й милосердя усієї суспільної системи, створеної москвинами, їхньої загарбницької держави, агресивні наміри й війни якої поширюються на цілий світ:

Чи було багато людей у храмі? Ні, мамо, зовсім нікого не було, лише москалі, які прийшли самі по собі.

Від москаля поли вріж, та, урвавши поли - тікай.

Від чорта одхристисся, а від москаля не одмолисся. Москаль не свій брат - не помилує.

Москва сльозам не вірить.

Москаль не розпустить сліз.

У народній мудрості попередніх століть, наче в дзеркалі, відбилися звичні для московської пропаганди прийоми та виплекана нею брехливість москалів:

Бов, бов, по московські брехні.

Звичайно, московська загроза.

Особливо небезпечним є вплив московської пропаганди та священиків, які насаджують ідею про нібито нездоланність москальства.

Москаль козака як раз огулить, а москаля Й диявол не зможе обдурити.

Ця відверта самореклама нині ефективно спростовується українськими захисниками, які майстерно нищать різноманітні прояви "аналогов нет", незважаючи на безцеремонну московську пропаганду.

Вказані характеристики суспільно-політичної культури московської громади формувалися протягом століть безперервної агресії щодо сусідів, жорстокого підкорення різних народів, їхнього грабунку та нав'язування отруйної ідеї манкуртства й національної амнезії. Це й зумовлює суттєву різницю в основних поняттях суспільної культури москвинів і українців:

Москаль лихом чваниться й кожному під ніс з ним

пхається can be expressed in various ways depending on the context. Here are a few alternatives: - намагається пробратися - лізе - просувається - втикається If you have a specific context in mind, I can offer a more tailored version!

Москва зведена на стражданнях, і саме стражданнями вона живиться.

Москаль із в'язаним обличчям, у своїх ликах блукає, і всіх навколо.

У образах води.

Не варто звертати увагу на те, що хтось промовить "як у нас у Росії" (було б чудово, якби так було), просто наберись терпіння та залиш усе при собі.

Культурна спадщина, в якій почесне місце належить і зібраному Матвієм Номисом фольклору, - це не лише набуток минулого, але й наука, нагромаджена народом, а з нею - і спонука до дії.

Псевдонім утворив від частини свого прізвища, прочитаної у зворотному порядку

Фольклорист та письменник Матвій Номис, чиє справжнє ім'я - Матвій Симонов, залишив яскравий слід в історії завдяки своїй праці над одним із найзначніших і найбільш шанованих зібрань українського усного фольклору - антологією "Українські приказки, прислів'я і таке інше". Цей твір вважається важливим культурним, історичним та науковим надбанням. Наразі збереглося всього кілька екземплярів цього видання, що підкреслює його рідкість та цінність.

Матвій Терентійович народився 29 листопада 1823 року в селі Заріг Лубенського повіту Полтавської губернії в заможній чиновницькій родині. Навчався в Полтавській гімназії. 1848-го закінчив філософський факультет Київського університету і здобув ступінь кандидата наук.

Учителював у Ніжинській та Немирівській гімназіях. З 1855 року служив чиновником у Петербурзі, Пскові, ­Катеринославі, Житомирі.

Протягом свого життя він зібрав безцінні матеріали, що стосуються народного побуту, традицій та обрядів, а також зафіксував багато зразків усної народної творчості. Його перші публікації з'явилися в 1858 році. Підписував свої роботи псевдонімом М. Номис, який є анаграмою його прізвища, прочитаного в зворотному напрямку.

У 1869 році Матвій Терентійович повернувся до Лубенського повіту, де й залишався до кінця своїх днів. Він вів скромний спосіб життя: носив простий одяг селян, мешкав у звичайній сільській хатині та самостійно обробляв землю. Матвій жертвував значні кошти на підтримку українських ініціатив, зокрема на діяльність Наукового товариства ім. Тараса Шевченка. Частину своїх заощаджень він поклав у банк, а на відсотки з цих коштів у рідному селі збудував лікарню, яку тривалий час утримував. Цей медичний заклад надавав безкоштовну допомогу мешканцям Зарога та навколишніх сіл, а також забезпечував ліками тих, хто цього потребував.

Помер Матвій Номис 8 січня 1901 року в Лубнах. Його поховали на лубенському старому кладовищі, яке у 1930-х знищили більшовики.