Наталя Тарабалка: "Я зверталась до Бога в пошуках розуміння, чому мій син пішов з життя. І отримала відповідь."

Після втрати сина Наталя Тарабалка відчула гіркий розчарування в Бозі. Як Він міг допустити таку трагедію? Вона стільки разів щиро зверталася до Нього, вірячи, що віддала долю свого чада у надійні руки. Спілкування з Господом стало для неї важким, і вона почала шукати розради та відповіді в духовних практиках, психологічній терапії та снах, сподіваючись отримати знак від сина. Водночас вона продовжувала підтримувати інших у їхніх труднощах.

Уже майже три роки як Степан Тарабалка загинув у бою. І лише зараз жінка почувається примиреною з Богом та собою. Вона розповіла hromaske про свій шлях зцілення, пише Репортер.

Скільки себе пам'ятає, Наталя молилася.

У моєї бабусі була сестра-близнючка. Тітка закохалася в бандерівця і стала зв'язковою у їхньому курені. А бабуся, в свою чергу, полюбила молодика, якого радянська влада надіслала для боротьби з бандерівцями, -- розповідає Наталя. -- Незабаром курінь тітки було викрито: знайшли друкарську машинку, листівки, і її відправили до Сибіру. Перед цим поширили чутку, що бабуся її видала! Відтоді вони ненавиділи одна одну протягом всього життя!

Наталя багато років зверталася до Бога в молитвах і дотримувалася посту, сподіваючись на примирення своїх сестер. І ось їм уже по вісімдесят років. Її онука вирішила втрутитися: "Бабусю, це ж ваша рідня, немає ближчих людей за вас, ви ж з однієї матері, чому б не жити в мирі?" І знову Наталя з усією відданістю молилася.

Коли я наступного разу завітала до бабусі, виявилося, що вона доглядає свою хвору сестру, яка залишилася вдома. Вони примирилися, і незабаром, у тиші, пішли з життя одна за одною.

Та несподівано наштовхнулася на осуд: мовляв, не треба нам насаджувати чужого, у нас своя молитва. Жінка засмутилася: це ж храм, де, як не тут, мали вислухати з повагою і дати відповідь з любов'ю?

Чому між церквами та конфесіями відсутнє взаєморозуміння, адже всі вони звертаються до Біблії? Хоча ми всі різні, ми повинні об'єднуватися у вірі в Господа, — зітхала жінка.

Невдовзі Наталя поїхала в Португалію на заробітки, стала відвідувати тамтешню церкву.

Мої погляди зазнали змін. Я перестала звертатися до ікон та святих, а почала спілкуватися безпосередньо з Богом. У нас був дуже енергійний священник, який організовував численні молитви. І однієї молитви я запам'ятала на все життя: "Боже, зроби мене знаряддям твого миру". Ці слова настільки глибоко вразили мене, що я почала щодня просити: "Господи, використай мене на благо іншим".

Перед тим, як заснути, відправляючи думки у минуле, вірянка усвідомила, що сьогодні зустріла саме тих людей, з якими їй було потрібно поговорити.

Я висловлювала не те, що справді думала, а слова, які, здавалося, виникали з нізвідки. І раптом з’ясувалося, що саме ці слова були потрібні цій людині. Ось так і відбувалася моя співпраця з Богом.

13 березня 2022-го її віра дала тріщину. Того дня її 29-річний син загинув у бою над Житомирщиною.

На похоронах Степана Наталія залишалася сильною опорою для всіх. А як інакше могло бути? Чоловік був у розпачі, немов частини його душі розсипалися навколо (згодом він ночуватиме на кладовищі поруч із могилою свого сина), маму вразив третій інсульт, а брат не витримав горя і не зміг устояти на ногах — так сильно він любив свого племінника.

Наталя Тарабалка єдина була скелею: непорушна, неемоційна. А ввечері зайшла сама в кімнату, впала на ліжко й одразу подумала: "Хай мене прямо звідси вже винесуть на цвинтар". За нею друга думка: "Я щось маю робити". Не знала, що і як, але усвідомлювала: Степан здійснив подвиг -- і це дасть сили. Як сказало їй командування сина, першого ж дня великої війни він збив шість ворожих літаків. А побратими додали від себе: "Він не був одним із перших -- він був першим".

Дні пролітали в основному в активній діяльності: я занурилася у волонтерський рух, купуючи автомобілі та плитоноски для захисників, а також реалізувала свою давню мрію - створила оздоровчий центр для військових на Прикарпатті. Проте були й такі дні, коли мене охоплювала туга, я плакала та записувала свої вірші й думки, слухала проповіді. Хоча я й розчарувалася в Бозі, все ж прагнула зрозуміти: чому загинув Степан?

Місяцями я шукала підтримки в терапіях, ретритах і різних духовних практиках, намагаючись знайти розраду в людях. І ось одного разу я вирушила до храму, де служив владика. Наталя намагалася налаштуватися на сповідь. "У мене загинув син," – зізналася вона. – "Я хотіла б про це поговорити". Священник запитав: "Коли ви востаннє сповідалися?" Вона відповіла: "Я каялася перед хрещенням у іншій церкві". "Це секта. Вам слід відректися від того, що там зробили", – заявив він. "Слухайте, я не маю жодного великого гріха. Я не для цього прийшла. Мій син загинув на війні, і я зараз у такому стані, що ледве тримаюся на ногах", – промовила жінка з важким серцем.

Але владика провадив своє: у тих церквах немає Бога і "кайся, жінко!". Наталя попрощалася: "Певно, я помилилася".

А втім, ця прикра ситуація стала в пригоді, коли на одному з тренінгів, де було багато священників, один зізнався: "Я деколи не знаю, що говорити мамі, яка втратила сина". Наталя встала, розповіла про свій досвід і порадила: "Якщо не знаєте, мовчіть. Вислухайте людину, що в неї діється на серці, і помоліться за неї. Оце і все".

Це її знищить. І ось настала хвилина, коли вона відверто звернулася: "Я капітулюю, візьми мою душу і роби з нею те, що вважаєш за потрібне".

У її житті почали відбуватися надзвичайні знайомства:

"Я не знала твого сина, -- підійшла до неї чужа жінка, -- але він зробив усе, що міг -- для держави, для всіх нас. Ти маєш поважати його вибір. Гідно нести це крізь життя".

Потім кума обняла її і сказала: "Якщо б ти не повернулася з Португалії в перші дні війни, і якби Степан не загинув, ти б не змогла допомогти такій кількості людей. У Бога є свої замисли щодо тебе".

Одного разу Наталя зустріла іншу маму, яка також пережила втрату сина. Жінка невпинно повторювала знайомі слова: "Я ображена на Бога, не можу молитися". Але Наталя вже знайшла в собі сили для молитви за цю незнайомку. В її свідомості виникла яскрава картина: промінь світла падає з небес на цю жінку, а вона намагається вберегтися від нього, немов щитом. Весь промінь, здавалося, виривався з темряви.

Я розповіла їй, що це може бути світло, яке посилає син, або ж, можливо, це Божий знак. "Незалежно від того, які обставини, він завжди поруч із вами. Просто відкрийтеся цьому," — пояснила Наталя своє бачення.

І раптом, несподівано, їй стало зрозуміло: вона прагне допомагати людям, як і раніше, до втрати сина, але тепер це бажання стало ще більш глибоким.

Це ще раз знайшло підтвердження. Одного разу вона проходила психологічну реабілітацію разом з жінками, які мали схожі переживання.

Ті, хто вже пройшов через втрату, сиділи елегантні, з макіяжем і яскравим вбранням, і це дивувало нас, новачків, які лише нещодавно зіткнулися з болем. Але ці матері, дивлячись на нас зі слізьми на очах, наповнювали моє серце розумінням. Я раптом усвідомила, що вони втратили своїх синів давно, а я не змогла їм нічим допомогти. У той момент, коли я переживала свою трагедію, вони були поруч. Я відчула глибоке бажання стати підтримкою для таких матерів і дружин. І я промовила: "Боже, розмісти мене так близько до свого серця, щоб я могла відчувати страждання інших так, як це робиш Ти", -- щиро ділиться своїми думками жінка.

У відремонтованій лікарні, яку Наталя Тарабалка відкрила на честь свого сина після його трагічної загибелі, збираються військові. Ідея полягала в створенні затишного місця для військових у мальовничому селі на Прикарпатті, де панує спокій і комфорт. Захисники висловили побажання, щоб у назві не використовувалися терміни "реабілітація" та "психологія". Так з’явилася назва "Тепло крилатої душі". Наталя прагнула, щоб тут відчувалася не лікарняна атмосфера, а домашня обстановка: риболовля, теніс, шашки, шахи, масажі. Якщо хочеш – йдеш на процедури, не хочеш – залишаєшся. Головне, що тут панує щире спілкування.

Зараз у закладі працюють сертифіковані лікарі, тут приймають військових на лікування і амбулаторно, і стаціонарно. З ними можуть приїздити родини. Недавно з'явилася своя ферма. Наталя вже наповнена ідеями, як викупити приміщення старого клубу і колгоспної контори поруч з її центром. Хоче зробити спортивний комплекс, а неподалік -- бігові доріжки, щоб на колісних кріслах їздити. І проводити не багато не мало, а спортивні змагання!

Щоб отримати психологічну підтримку, жінка звернулася до психотерапевтів. Проте за духовною підтримкою військові та їхні сім'ї приходять до неї. Таким чином, надаючи допомогу іншим, Наталя знаходить зцілення для себе.

Жінка розкрила для себе причину, чому її син втратив життя.

У кожного з нас є свій життєвий шлях, визначена кількість років, і ми самі обираємо, як їх провести. На початку вторгнення Степан вирішив перевестися з Івано-Франківська до 40-ї бригади тактичної авіації Повітряних сил, яка охороняла небо столиці. Це було його особисте рішення, адже він прагнув до бойових дій. Я довго не могла зрозуміти, чому він так прагне цього, адже ще не усвідомлювала всі його мрії. Для пілота найбільша гордість – загинути, виконуючи бойове завдання. І, напевно, він усвідомлював ще до початку війни: якщо прийдеться, він зробить правильний вибір. У ті перші дні його товариші по службі побоювалися літати: приціли були ненадійні, а боєприпасів не вистачало. Але він все ж піднімався в небо. Свідомо, в один бік, – ділиться спогадами Наталя.

Вона намагалася знайти спосіб зустрітися із сином усіма можливими шляхами. Невістка розповіла їй, що Степан висловив думку про те, що знайде спосіб жити вічно. Вона звернулася до нього: "Синку, якщо ти дійсно існуєш у вічності, зроби мені якийсь знак". І ось напередодні свого тридцятиріччя він з'явився їй у сні. Обійняв її міцно. "Ти ж живий, синку! А всі кажуть, що тебе немає," - з слізьми промовила вона.

Потім у сні він зустрівся з батьком: "Тату, я на висоті 4 тисячі метрів. Ти мене помічаєш?" — "Зачекай, я одягну окуляри. О, тепер бачу тебе!" У сні Степан весело помахав рукою.

Зустрілася з ним під час медитації: літав між зірок. Але випадок у Междугор'ї -- містечку в Боснії та Герцеговині, куди їдуть паломники з усього світу й вірять, що понад 40 років тому Діва Марія тут передала своє перше послання людям -- розставив усе нарешті по місцях.

Під час адорації — особливого ритуалу — я відчула, як небо наче спускається до нас. Мене охопила така дивовижна Божа благодать, що я ледь змогла втриматися на ногах. І раптом я побачила Степана, який з’явився в образі янгола і обійняв мене, а навколо літали інші янголи з прекрасними крилами. Він промовив: "Ти є матір'ю для всіх них. Вони завжди будуть поруч, щоб підтримувати тебе". Я запитала: "Чи зможу я спілкуватися з тобою, сину?" — "Так, я завжди буду поряд, за твоїм правим плечем", — відповів він. Потім я спитала: "Що потрібно зробити, щоб встановити мир і щоб люди жили у любові?" — "У житті кожної людини повинна бути присутність Божа", — мовив Степан.

Вона не відчуває тягаря переживань. Наталя усвідомлює, що з кожним новим днем вищі сили знають, що для неї є найкращим.

На завершення підсумовує: