Олександр Вільчинський: Дві "Волині", два Якова та прагнення до Львова

Український автор прозових творів, журналіст, науковий дослідник та доцент факультету журналістики Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка.

Відзначив для себе, що ще з 2022 року, коли через російські обстріли зменшувалося світло, я став більше читати. На щастя, заряд лампи на "USB" вистачає на кілька годин. Іноді я просто перечитую вже знайомі твори, такі як "Волинь", зокрема роботи Самчука та Харчука. Звичайно, Борис Харчук міг би назвати свій роман по-іншому, але, як стверджують, це було частиною задуму або його власного, або ж компартійних начальників, які поставили перед ним мету створити роман з такою ж назвою в відповідь на "націоналістичний" твір Уласа Самчука. Проте, як би там не було, Харчук створив ще одну видатну книгу, наповнену життєвими моментами, що, ймовірно, вже не дуже сподобалося компартійним діячам. Насправді обидва романи, незважаючи на ідеологічні розбіжності, для мене та багатьох інших читачів взаємодоповнюють один одного.

Цього разу я вирішив почати з "Волині" Харчука, хоча насправді першим у хронології мав бути роман Самчука. Проте Харчук описував події, які відбувалися ближче до його часу. Крім того, його оповідь неймовірно переплітається з тим, що я чув від своїх діда й баби, а персонажі, здається, не походять з його Лоз, а з моєї Борщівки. Вже з першого тому, коли в село входять більшовики, а за ними слідує перша кінна, все, що відбувається далі, нагадує історії мого діда по маминій лінії, Лавріна Яковича Гомелюка, який народився в 1900 році. Адже Харчукові Лози розташовані всього за вісім кілометрів від нас. Цього літа я кілька разів проїздив через них, зазвичай прямуючи через Ланівці, а звідти - через Лози й Вишнівець. Пам’ятаю, ще студентом, коли повертався з сільгоспробіт поблизу Бродів, я доїхав до Вишнівця, але, не дочекшись автобуса, вирішив йти пішки. Пройшовши через Лози та Котюжини, минаючи Горинь, я вже за годину з гаком опинився вдома.

Самчукова Тилявка трохи далі, від нас кілометрів десь за тридцять. Приблизно як і Кременець, тільки трохи вбік. І його історія також начеб віддзеркалення нашої родинної, але вже по лінії баби Домки - Домнікії Данилівни у дівоцтві Прус. Бо її тато, а мій прадід Данило також десь тоді ж, коли й Самчукові герої, переселився з родиною на нове місце, тільки не в інше село, а в межах одного і побудував нову хату на власному, як у нас кажуть, "придатку", і баба навіть рік називала, також 1900-й. Ще й частину дороги переорав, долучивши до обійстя смужку у кілька метрів. І ми саме на тій смужці, крайній лівій від межі, коли копали город, то ще навіть у 1970-х знаходили якесь дрібне іржаве залізяччя, а деколи, на дитячу радість, і старі монети. Пам'ятаю одну навіть із XVIII століття, видно, стара була дорога... У тій хаті народилася моя мама і її чотири сестри, мої тітки - Мотря, Федося, Уляна, була і найстарша - Оленка, та померла ще немовлям. Її могилку, як і всі інші, ми із сестрою, як колись баба, а потім мама, доглядаємо і донині.

Іноді мені спадає на думку, чому саме ця, найпівденніша частина волинської землі, що водночас є північним краєм сучасної Тернопільщини, стала батьківщиною для двох видатних постатей нашої літератури - Уласа Самчука і Бориса Харчука. Чому ж основні події їхніх відомих романів розгортаються саме тут? Можливо, точної відповіді на це запитання немає, адже все могло просто збігтися. Але обидва автори, спираючись на волинські реалії, наповнили свої твори значно більшою глибиною, ніж просто один регіон, зображуючи переплетення подій і людських доль, які виходять за межі описаного ними часу і простору. І, як це часто трапляється, їхні герої продовжують жити у нашій уяві. Часом книги сприймаються саме так, можливо, їх і слід читати, пропускаючи через призму власних спогадів і роздумів. Принаймні, в мене інакше не виходить. Більш того, у моїй уяві вони здобувають нове життя в інших творах інших авторів... Наприклад, у "Столітньому Якові" Володимира Лиса, де він вміло втиснув ціле століття в якихось двісті сторінок.

До речі, того ж року - 2010-го, коли й "Столітній Яків", з'явився ще один Яків, не столітній, а просто фотограф у "Деревах на дахах", хоча з моїм давнім приятелем Володимиром Лисом ми і не змовлялися. Але два Якови на один рік - не так вже й багато! Та й герої інших моїх книжок, бодай ненадовго, а у рідний волинський клин також потрапляють, бо ж мамині карчохи (картопля), як у тих же "Деревах на дахах" мусять бути викопаними! А деколи, як-от в "Останньому герої", "Криївці", чи "Інших дверях", то з Борщівки та околиць я майже не виходжу.

Здається, це явище не оминає й інших. Історії, пов'язані з волинським корінням, можна знайти також у багатьох сучасних письменників, які походять із волинських сіл, міст і містечок. Навіть якщо вони самі не усвідомлюють цього і не підкреслюють. В історико-культурному контексті, згідно з сучасним адміністративним поділом, Волинь охоплює не лише Волинську область, але й частини її територій, що розташовані щонайменше в п'яти інших регіонах. У цьому зв'язку актуальними є не лише Лисові Згорани та моя Борщівка, а й Гірники Василя Терещука, Почали Марії Якубовської, Малий Окорськ Ігоря Павлюка, Велике Поле Василя Тибеля, Рівне Олександра Ірванця, Онацьківці Надії Гуменюк, Сіножаття Івана Потія, Шумськ Сергія Синюка, Луцьк Оксани Забужко, Житомир Іллі Стронґовського, Ланівці Юрка Матевощука, Кременець Юрія Камаєва, Житомир Валерія Шевчука, Немимльня Юрка Ґудзя, Верба Алли Рогашко, Ківерці Петра Кралюка, М'якоти Ігоря Римарука, Кодня В'ячеслава Медведя, хоча це вже майже на сході, Разіне Євгена Пашковського, Володимирець Макса Кідрука, Новий Зборишів Василя Слапчука, Озеро Михалка Скаліцького, Смига Ярослава Мельника та Рованці Миколи Рябчука. До речі, хоча Микола вважає себе львів'янином, і це справді так, він нещодавно в одному інтерв'ю ще раз підтвердив, що його коріння все ж походить з Луцького присілку, де бабуся пекла пиріжки з квасолею... Вибачте, якщо я когось забув, серед живих чи тих, хто вже спостерігає за нами з небес, адже цей перелік літературного краєзнавства можна продовжувати безкінечно.

Звичайно, в кожному регіоні є свій власний реєстр і свої "Волині", але з іншими авторами та назвами. Адже так звані "малі батьківщини" кожного з нас становлять той фундамент, на якому формується наша українська ідентичність. А ми, волиняни, навіть ті, хто лише частково пов’язаний з цією землею, можемо лише промовити разом з Уласом Самчуком: "Величне, незбагнуте, незмірне диво! Волинь! Земле моя і моїх предків!.." Хоча далі в його тексті йдеться про Львів, але якщо задуматися, куди ж йому ще йти?..