Отаман, який не підкорився: 95 років від розстрілу Юрія Тютюнника більшовицьким режимом.

Сьогодні, 20 жовтня, виповнюється 95 років з того моменту, коли в підземеллях московської в'язниці більшовицький режим стратив Юрія Тютюнника, генерала-хорунжого Армії Української Народної Республіки.

Генерал пішов з життя у 39 років, але його ім'я досі пам'ятають, як одного з найяскравіших вояків і стратегів визвольних змагань. Більше про Тютюнника розповість Еспресо.

Пам'ятний знак на локації будинку, в якому з'явився на світ Тютюнник, світлина: Вікіпедія.

Юрій (Юрко) Йосипович Тютюнник з'явився на світ 20 квітня 1891 року в селі Будище, яке знаходилося в Звенигородському повіті Київської губернії (тепер це Черкаська область). Він виріс у сім'ї звичайних селян, і його дитинство було сповнене труднощів. У їхньому домі росло 14 дітей, але лише п’ятеро з них дожили до повноліття.

Згідно з родинними переказами, по материнській лінії він нібито був онуком Ярини, сестри Тараса Шевченка, хоча цю інформацію не підтверджено документально.

У 1902 році старших братів Юрка, які належали до партії соціалістів-революціонерів і розповсюджували серед селян заборонену літературу, арештували поліцією. Саму сім'ю за це переслідували.

Тютюник отримав освіту в сільській школі, а згодом завершив навчання в аграрному навчальному закладі в Умані.

Коли почалася Перша світова війна, Юрій Тютюнник служив у армії Російської імперії.

Рік раніше, у 1913 році, він успішно складав іспити в Київській приватній гімназії, але через мобілізацію не зміг продовжити освіту. На початку він служив у 6-му Сибірському стрілецькому полку, розташованому поблизу Владивостока, а через рік вже перебував на фронті в Польщі.

Наприкінці 1914-го він отримав поранення, потім ще одне - у складних боях з австро-німецькими військами.

Після отримання поранень і проходження курсу лікування його відправили на навчання до військової школи прапорщиків, розташованої на Кавказі. В результаті, до початку революційних подій у Російській імперії, він обіймав посаду поручника в Сімферополі.

Молодий Тютюнник у цивільному, фото: Вікіпедія

З початку лютого 1917 року, коли імперія почала зазнавати краху після Лютневої революції, Тютюнник став активним учасником українського національного руху.

Одним із значущих досягнень стало заснування ним в Севастополі Українського військового клубу на честь гетьмана Петра Дорошенка, а також Першого Сімферопольського полку, які активно працювали над українізацією збройних сил.

Цікаво, що в середині травня 1917 року на Кримському півострові з'явився Олександр Керенський, голова Тимчасового Уряду Російської Республіки. Він запропонував Тютюннику зайняти високий пост у Штабі Одеського військового округу. Проте, не поділяючи поглядів Тимчасового уряду, Тютюнник вирішив відмовитися від цієї пропозиції.

У червні 1917 року молодого та амбітного Тютюнника обрали до Центральної Ради та Всеукраїнської ради військових депутатів на Другому Всеукраїнському військовому з'їзді. Його активна проукраїнська діяльність не сподобалася меншовикам з Сімферополя, які вирішили поскаржитися Керенському на його дії. У відповідь Керенський віддав наказ перевести Тютюнника до 228-го запасного полку в Катеринославі, але цей план так і не було реалізовано. Замість цього військовий вирушив до Києва, де в той час формувалася нова українська історія.

Тютюнник відстоював ідею, що українська революція має бути самостійною, а не чекати вказівок від росіян. Також він наполягав, що має бути створене регулярне українське військо, а не просто сподіватися на милість чужих держав.

На початку 1918 року, коли більшовики захопили Київ і намагалися нав'язати свою волю, Тютюнник повернувся на рідну Звенигородщину, де створив та очолив кіш "Вільного козацтва" (до 20 тис. осіб). Зі своїми воїнами, вже отаман Тютюнник розбив декілька більшовицьких підрозділів. Зокрема у бою на станції Бобринській розгромив 8-ми тисячну групу Михайла Муравйова і ледь не захопив у полон самого командувача.

Навесні 1918 року Тютюнник займався демобілізацією частин колишньої російської імператорської армії.

Під час гетьманування Павла Скоропадського, значні території Київщини та Херсонщини перебували під його контролем. Проте Тютюнник виступав проти політики Скоропадського, вважаючи, що союз із німцями є хибним рішенням, оскільки вони фактично стали окупантами. В результаті він став одним із лідерів Звенигородсько-Таращанського повстання, що виступало проти Скоропадського та німецьких військ. Отаман був затриманий, але Тютюннику вдалося уникнути страти, хоча наказ про його розстріл вже був підписаний. Його врятувала нова революція в Києві, яка розпочалася в грудні 1919 року, коли почалося повстання проти Скоропадського, що дало Тютюннику можливість втекти з в'язниці.

У січні 1919 року бійці Чорноморської дивізії УНР спрямували на нього стволи своїх рушниць. Однак після емоційної промови Юрка Тютюнника весь батальйон змінив свою позицію і став на його сторону.

В цей час отаман відмовився від співпраці з УНР, бо орієнтувався на боротьбистів, щоб порозумітися з більшовиками. Тому на початку року на чолі партизанського штабу отамана Матвія Григор'єва деякий час разом із Червоною армією воював проти денікінців. Зокрема, вдалося утвердитися в Херсоні та Одесі, де Тютюнника назначили комендантом міста. Але вже весною він зрозумів свою помилку, побачивши на власні очі більшовицьку політику в Україні, тому підтримав антикомуністичне повстання і повернувся на бік УНР. Він здійснив рейд Правобережною Україною тилами Червоної армії в сторону військ Петлюри.

З того часу війн постійно був у боях. Командував Київською групою та був заступником командувача Армії УНР. Тютюнник виступив ініціатор Першого зимового походу, пройшов його від початку до кінця, нагороджений "Залізним хрестом" №2.

У жовтні 1920 року Тютюнник був підвищений до генеральського звання (генерал-хорунжий).

Після інтернування українських військових формувань у Польщі (роззброєння) Юрій Тютюнник не поклав зброю. Як і чимало інших командирів армії УНР, він не вважав поразку завершенням боротьби. 16 лютого 1921 року його обрали до складу Вищої військової ради УНР, наділивши правом вирішального голосу. А вже 23 лютого Симон Петлюра доручив йому організувати Партизансько-повстанський штаб, що мав координувати дії підпільних формувань на українських землях, які опинилися під контролем більшовиків.

У червні того ж року штаб перемістився до Львова, оселившись у колишньому санаторії "Кисельки". Туди ж прибула і сім'я Тютюнника. Саме в цій місцині, влітку та восени 1921 року, сформувався план Другого зимового походу — останньої значної спроби ініціювати всеукраїнське повстання проти більшовицького режиму.

23 жовтня 1921 року за розпорядженням Головного отамана Симона Петлюри генерал Тютюнник став на чолі Повстанської армії Української Народної Республіки.

Операція розпочалася з відваги, але закінчилася сумно: у листопаді червоні війська під керівництвом Котовського знищили Волинську групу біля села Малі Міньки. Сотні українських козаків, які потрапили в полон, були розстріляні більшовиками на Житомирщині.

Сам Тютюнник разом із невеликою групою зумів повернутися до Польщі. Згодом його участь у невдачі рейду викликала суперечки: одні вважали його сміливим лідером, тоді як інші покладали на нього частину відповідальності за поразку. Проте, незважаючи на невдачу, Тютюнник не втратив надію.

22 грудня 1921 року під псевдонімом Крижанівський він разом із побратимами заснував у Польщі кооперативне товариство "Схід" - організацію взаємопідтримки для ветеранів Другого зимового походу.

під час затримання у 1929 році, зображення: Вікіпедія

Після втрати незалежності Української Народної Республіки та закінчення активних бойових дій Тютюнник опинився в непростій ситуації. Він оселився в селі Саджавка, яке нині знаходиться в Надвірнянському районі Івано-Франківської області, в будинку місцевого священика. У той період Прикарпаття перейшло під контроль Польської держави.

Про цей етап життя Тютюнника згадує Клавдія Бобикевич, донька священика, у своїй повісті "У тіні героїв".

Та у 1923 році радянські спецслужби провели операцію "Синдикат-4" - під приводом фіктивної "Вищої військової ради" Тютюнника виманили в УРСР, нібито щоб очолити повстання. Там його схопили та заарештували.

Москва наполягала на виконанні смертельного вироку, тоді як українське керівництво прагнуло зберегти впливового генерала для своїх політичних інтересів.

Спочатку він не бажав співпрацювати і чекав на свою долю, але після зустрічі з дружиною та донькою в камері, яким погрожували вбивством, змушений був написати лист покаяння "До всіх українських солдатів, що перебувають за межами країни". Після цього було оголошено, що він самостійно вирішив підтримати радянську владу...

Після звільнення Тютюнник оселився у Харкові, де читав лекції для військових і навіть встиг попрацювати сценаристом у Всеукраїнському фотокіноуправлінні. У цей період він співпрацював із Довженком та Йогансеном над сценарієм фільму "Звенигора". Відзначався спілкуванням із представниками митців ВАПЛІТЕ та Юрієм Яновським, який, під впливом його розповідей, створив роман "Чотири шаблі". Крім того, Тютюнник знявся в пропагандистському фільмі "П. К. П." ("Пілсудський купив Петлюру"), де виконав роль самого себе.

Юрко Тютюнник у фільмі "П. К. П." ("Пілсудський купив Петлюру")., фото: Кадр із фільму

Незважаючи на укладене "перемир'я" з владою, через кілька років ситуація знову загострилася. 12 лютого 1929 року в Харкові його вдруге затримали, звинувативши у "пропаганді українського фашизму та приховуванні контрреволюційних елементів". Для подальшого "розслідування" його перевели до Москви.

Його дружина просила про помилування, однак 20 жовтня 1930 року Юрія Тютюнника без належного суду або публічного розгляду вироку розстріляли в Москві. Дружині про це повідомили через два роки.

Лише після здобуття Україною незалежності, у 1997 році Юрій Тютюнник був офіційно реабілітований постановою Генеральної прокуратури України.

Незважаючи на те, що життя Юрія Тютюнника тривало всього 39 років, його вплив на українську історію є значним. Він втілює виклики епохи, коли український народ прагнув здобути незалежність від імперського гноблення, сформувати свою державність, армію та історичну ідентичність.

У наш час, коли Україна знову бореться за свою свободу, ім'я Тютюнника стає ще одним нагадуванням про тривалу історію цих змагань. Сьогодні чимало вулицю по всій Україні мають ім'я отамана, а 38 зенітному ракетному полку Сухопутних військ ЗСУ присвоєно почесне найменування "імені генерал-хорунжого Юрія Тютюнника".