Вшанування пам'яті старшого сержанта, морського піхотинця Івана Барзуха, відомого під позивним "Барз".

Романтик, що завжди залишався вірним своїм близьким.

Борець 36-ї окремої бригади морської піхоти Іван Барзух вирішив приєднатися до армії, коли йому виповнилося 18 років. Він відзначався вмінням налагоджувати дружні стосунки та проявляти любов. Іван пройшов через АТО і в травні 2021 року отримав орден "За мужність" III ступеня.

Після повномасштабного вторгнення РФ Іван тримав оборону "Азовсталі" у Маріуполі. Про загибель морпіха родина дізналася 15 березня 2022 року, але тіло повернули більш ніж через два роки.

Іван з'явився на світ 20 вересня 1990 року в Херсонській області. Його мати, пані Світлана, ділиться спогадами про те, як народження сина кардинально змінило її життя. Жінка опинилася наодинці з новонародженим малюком, без жодної допомоги.

- Коли Іван з'явився на світ, розпочалося нове етап у моєму житті - в усіх його проявах. Ми з ним не лише мати і син, а й справжні друзі до самого кінця, - ділиться пані Світлана, яка зараз виконує обов'язки бойової медикині.

Додає, що в школі Іван вирізнявся харизмою. І вчителі не завжди знали, що вдіяти з хлопцем, який завжди був відвертим. Однокласники після загибелі Івана писали у соцмережі про його сонячну усмішку, що полонила дівчачу частину класу.

Іван вступив до армії на свій перший контракт у віці 18 років, ще до початку війни.

Тоді молодь не прагнула йти на службу, але для сина це було природним покликанням. Він мені сказав: "Я не планую вступати до університету, вирушу до армії". Його перший контракт уклав з 95-ю окремою аеромобільною бригадою, що базується в Житомирі. До речі, Іван став першим контрактником у нашій громаді на Білозерщині. Під час АТО він служив у 36-й бригаді, - розповідає жінка.

Під час їхнього проживання у Львові мама регулярно брала маленького Івана із собою на стрибки з парашутом. Це заняття стало її улюбленим хобі, яке, безсумнівно, позначилося на виборі життєвого шляху Івана. Крім того, жінка захоплювалася зброєю. Для сина вона була справжньою жінкою-воїном, і цей образ він навіть втілив у одному з своїх комп'ютерних проектів.

Він зосередився на тому, що мені подобалося, і вдосконалив це, втіливши у життя в найкращому вигляді. Іван вирішив служити в армії, де став десантником і штурмовиком. Його захоплення ножами та мачете призвело до створення власної колекції. В цілому, він завжди залишався романтично налаштованою людиною, - ділиться пані Світлана.

Іван відзначався чудовими комунікативними здібностями і завжди був у центрі уваги. Його кулінарні вміння також вражали: товариші згадували, що він завжди пригощав усіх, хто навідувався до його бліндажу.

- Ніколи не зміг би залишити когось у біді. Ще з малечку я приносила додому безпритульних котиків і собачок, адже кожному з них була потрібна допомога, - ділиться жінка.

Він зазначає, що його син служив у війську, вільно володів англійською мовою та отримав можливість продовжити свою військову кар'єру за межами країни.

Навіть якби він не підписав новий контракт перед початком масштабного вторгнення, він все одно вирушив би до Маріуполя, до своїх бойових товаришів. Останній раз ми спілкувалися 3 березня 2022 року. Чому ж сталося те, що сталося з ним у Маріуполі? Справа в тому, що Іван з одним з побратимів кинувся на допомогу пораненому, який закликав про допомогу. На жаль, всі троє загинули. Їхні тіла згодом витягли, але сина, на жаль, не вдалося знайти, - розповідає пані Світлана.

Вона зазначає, що згодом їй стало відомо про обставини смерті її сина: пораненого Івана захопили російські військові, і він помер у полоні.

Коли вдалося повернути тіло, Івана поховали в селі Лимани на Миколаївщині.

- Це кладовище розташоване в такій місцевості, що звідти відкривається вид на воду. Він завжди мав особливу пристрасть до води, плаваючи, як дельфін. Крім того, він глибоко любив Миколаїв, - підкреслює мати Героя.

Пані Світлана ділиться інформацією про те, що у Івана є донька. Він уже не перебуває в шлюбі зі своєю дружиною.

- Але в 2021 році зустрів у Миколаєві хорошу дівчину Злату, і це була така любов..., - каже вона.

Світлана, її чоловік Василь і двоє синів – Олег та Мар'ян – зараз служать у Збройних силах України.

Для Олега, що виконує обов'язки капелана в 119-й бригаді територіальної оборони, старший на шість з половиною років Іван став взірцем для наслідування.

- Брат усе своє життя присвятив військовій службі. Я дивився на Івана, і було бажання наздогнати і перевершити його, мати такі ж здобутки. Хотів служити, це був обов'язковий пункт у моєму житті "до виконання". Навіть було бажання піти в морську піхоту ще до широкомасштабного вторгнення - тільки тому, що там був брат. Але не склалося, - каже Олег.

Він пригадує, що під час навчання в Київській православній богословській академії виконував обов'язки іподиякона у Володимирському патріаршому кафедральному соборі. Коли він показав Іванові знімок людей, які виходили на клір собору, брат зауважив, що на фотографії зображений "точнісінько офіцер".

Хоча на той момент я навіть не замислювався про це. Потім мій друг запропонував мені приєднатися до навчання на військовій кафедрі, запевняючи, що ми отримамо звання молодших лейтенантів. Я вирішив підтримати його, адже вважав, що Іван - сержант, а я стану лейтенантом, таким чином зможу його перевершити. Коли ж я закінчив вищий навчальний заклад і здобув офіцерське звання, я не раз згадував про це в розмовах з ним, - ділиться спогадами Олег.

Заявляє, що Іван завжди виступав на його захист.

- Ми вже жили у Станіславі на Херсонщині, у школі я був тихенький. Нахабніші однокласники булили мене, як зараз кажуть. Іван приходив і захищав. І старші хлопці знали, що я - брат Івана Барзухи, мене не можна ображати, - розповідає чоловік.

Олег пам'ятає, що в період початку великого вторгнення він звертався до свого брата з листами.

Я відчував, де він може бути. Спочатку Іван відповідав на мої повідомлення, але згодом пройшло кілька днів, і тиша запанувала. Між нами, безумовно, існувала глибока емоційна прив’язаність, оскільки приблизно 15 березня трапився один випадок. Я був на чергуванні в Києві, навколо панувала тиша, і раптом я відчув, як сльози починають текти по щоках. Не міг зрозуміти, чому, але всередині мене щось боліло й щеміло. Про загибель брата стало відомо лише через кілька днів. Тоді я усвідомив, звідки виник цей біль, - ділиться своїми переживаннями.

Ті, хто знав Івана, кажуть, що він був справжній. Якщо любив, то без тями, якщо був вірний, то назавжди.

Слава і пошана Герою!