В пам'ять про молодшого сержанта Дмитра Щербину, відомого під позивним "Айтішник".

Він виявляв рішучість, допомагав, навчав і мотивував оточуючих.

Дмитро з'явився на світ 2 грудня 1990 року в місті Бердичів, що знаходиться на Житомирщині. Після завершення навчання в школі він вирішив отримати вищу освіту у Вінницькому державному педагогічному університеті, який носить ім'я Михайла Коцюбинського, на факультеті природничих наук та географії. Саме там він зустрів свою майбутню дружину.

"Жили в одному гуртожитку, мали багато спільних зацікавлень, а восени 2008 року почали зустрічатись. Дмитро підкорив своєю турботливістю, ніжністю, він любив жартувати. А згодом став чудовим батьком", - згадує дружина Юлія.

Чоловік ненадовго залишався в освітній сфері, швидко усвідомивши, що його справжнє покликання полягає в IT-індустрії. Самостійно здобувши всі необхідні навички, він став затребуваним професіоналом і працював у провідних компаніях галузі.

"Дмитро віддавав всю свою увагу родині та дітям, будучи найкращим батьком і чоловіком. Він мріяв про перемоги та більше подорожей у гори і на морські береги. Найдорожчою країною для нього завжди була Україна. Тут він найбільше любив відпочивати в маловідомих куточках, де міг усамітнитися і відновити енергію для нових починань", - ділиться жінка.

На початку Великої війни Дмитро відвіз свою дружину та дітей до батьків у Хмільнику, а сам повернувся до Вінниці. Юлія розповідає, що у нього не було військового досвіду. Через проблеми зі здоров'ям він міг уникнути служби на фронті. "Тоді в військкоматі були великі черги, його не прийняли на службу через відсутність досвіду та строкової служби. Він чергував на блокпостах і допомагав хлопцям, возячи вантажі по області. Навіть залишив роботу, адже сподівався, що його призначать до війська," - згадує Юлія.

На фронт Дмитро добровільно пішов 7 грудня 2022 року. Служив у лавах 25-ї окремої повітрянодесантної Січеславської бригади на посаді командира відділення у підрозділі "Аластор", отримав звання молодшого сержанта. На фронті мав позивний "Айтішник", працював з дронами - складав, ремонтував, перепрограмовував. Як оператор БПЛА займався розвідувальною справою. Брав участь у боях на Харківщині та Донеччині.

Дмитро врятував життя багатьом своїм бойовим товаришам, серед них і Володимиру Вовку. "Це сталося на Авдіївському напрямку. Після обстрілу з "Граду" я отримав серйозні уламкові поранення і зумів доповзти до бліндажа, де Дмитро швидко надав мені допомогу - наклав турнікет і перев’язав рани. На жаль, через шість місяців мій рятівник загинув. Дмитро був не лише чудовим оператором дронів, але й відмінним водієм. За кермом бойового пікапа він поводився, як справжній пілот винищувача, завжди встигав у будь-якій ситуації. Разом ми проїхали тисячі кілометрів у темряві, під обстрілами, оминаючи вирви від мін та кратери від авіабомб," - згадує Володимир.

Побратими кажуть, що Дмитро вчив не боятися, діяв рішуче, рятував, навчав і надихав інших.

"Для мене він справжній герой. Разом з іншим цивільним, який ще вчора був звичайною людиною, вони опинилися на позиції. Журналіст і спеціаліст з інформаційних технологій, під час наймасштабнішого механізованого штурму, без зброї зуміли зупинити і вразити дев'ять одиниць ворожої техніки," - розповідає командир взводу 25-ї окремої повітряно-десантної Січеславської бригади, відомий за позивним "Сенсей".

Востаннє Юлія чула голос чоловіка вранці 20 січня 2025 року. Того ж дня молодший сержант Дмитро Щербина загинув у Мирнограді на Донеччині. Він вийшов з укриття, щоб запустити дрон, і в цей момент по позиції вдарила ворожа артилерія. Поранення виявилися несумісними з життям. Воїну було 34 роки...

"Я встиг тільки зайняти місце в кріслі пілота, коли почулися вибухи. ...Вечором прибула евакуаційна машина, і я допоміг завантажити свого друга на останній рейс евакуації," - згадує той день товариш Олександр Сисевич.

Протягом свого життя Дмитро Щербина отримав медаль "Хрест пошани", а після своєї смерті був удостоєний ордена "За мужність" ІІІ ступеня.

Захисника поховали на Алеї Героїв у Сабарівському кладовищі Вінниці. У нього залишилася дружина, троє синів, мати, сестра і племінниця.

"Мій чоловік вважав важливим донести свої погляди на те, чому нашу країну слід оберігати, чому її потрібно захищати, та чому він прагнув, аби наші діти виростали тут", - поділилася Юлія. Вона ініціювала петицію до Президента України з проханням посмертно надати її чоловікові звання Героя України.

Вічна пам'ять та глибока вдячність Герою!

Зображення з колекції Юлії Щербини та Суспільного Вінниці

За матеріалами: Суспільне, 20 хвилин. Вінниця, Експрес, Myhovych, Вінницька міська рада