На згадку про полковника Олександра Очеретнюка, відомого під позивним "Чорний".

Хотів, щоб бійці бачили: командир їх ніколи не покине, тому йшов разом із ними на штурм ворожих позицій

"Він ніколи не залишався в штабі і не шукав захисту за спинами інших. Як полковник, він міг управляти своїм підрозділом з відстані, проте завжди був поруч зі своїми бійцями. Часто повторював: 'Найголовніше для мене - зберегти життя своїх хлопців'. І навіть у фінальному бою він залишився вірним цим принципам", - розповідає про нього дружина Світлана.

Олександр з'явився на світ 24 квітня 1987 року в містечку Літин, що на Вінниччині. Він виріс у сім'ї, де обидва батьки були педагогами: мама викладала українську мову та літературу, а батько займався фізичною культурою. З раннього дитинства Олександр проявляв інтерес до спорту, а бажання служити в армії виникло у нього ще в шкільні роки. Після завершення навчання у Селищенській школі він вирішив продовжити освіту в Національній академії Державної прикордонної служби України, яка носить ім'я Богдана Хмельницького.

В 2009 році, після укладення шлюбу, він разом із дружиною Світланою поїхав на службу до Луганської області. Їхня романтична історія почалася ще в першому класі.

Світлана згадує, як вперше побачила його першого вересня: "Він прийшов у картатих штанах на підтяжках, і цей момент залишився в моїй пам'яті. Він здавався мені справжнім 'плюшевим ведмедиком'. Коли ми дійшли до дев'ятого класу, наші стосунки стали серйознішими. А батьки розповідали, що ще в першому класі він повернувся додому і сказав: 'Я знайшов собі дружину'".

Молода пара часто переїзджала з одного місця служби на інше: спочатку вони були в Марківці, потім у Міловому та Нікольському на Луганщині, а згодом оселилися в Свердловську (тепер відомому як Довжанськ). Саме в цей час їхнє життя змінилося у 2014 році. З того моменту Олександр почав свій бойовий шлях, беручи участь у запеклих боях на Донеччині та Луганщині. Протягом 2014-2015 років він виконував завдання на різних фронтах, зокрема в околицях Мар'їнки.

Коли було оголошено набір до підрозділів спеціального призначення ДОЗОР Державної прикордонної служби, він миттєво вирішив подати свою кандидатуру і успішно пройшов складний відбір. У 2017 році став керівником відділу прикордонної служби ДОЗОР у Житомирі. З 2018 року очолював підрозділ, часто особисто ведучи мобільні групи та ризикував своїм життям під час виконання спеціальних завдань. Побратими описують його як досвідченого, зваженого та рішучого бойового офіцера.

Щоб уникнути постійних розлучень через часті переведення, Світлана вирішила стати військовослужбовицею.

Увесь свій вільний час Олександр віддавав дружині та синові Артему. Після їхньої першої спільної подорожі до Туреччини він мріяв познайомити рідних з усіма куточками світу. Олександр планував купити автомобіль, щоб мати можливість комфортно подорожувати разом. Але, на жаль, реалізувати ці плани йому не вдалося.

Близький друг, кум і побратим Анатолій розповідає, що Олександр досконало знався на зброї й мав виняткову майстерність у стрільбі з пістолета. Водночас найбільше дбав про своїх підлеглих.

"Опікувався кожним воїном, а життя кожного для нього було найвищою цінністю. У нього ніколи не було гордині - завжди привітається, поцікавиться, як справи, що турбує. На виїздах разом з усіма заготовляв дрова для багаття. В день своєї загибелі сів у першу бронемашину, яка йшла на штурм. Хотів, щоб бійці бачили: командир їх ніколи не покине, він поруч".

24 лютого 2022 року прикордонники фактично змінили свій статус з правоохоронців на військових. Досвідченому військовослужбовцю, як і його товаришам, знову довелося виконувати завдання в умовах бойових дій. Олександр розпочав повномасштабне вторгнення в Ірпені та Бучі, взяв участь у звільненні Київщини та очолював підрозділ під час битв за столицю. Згодом його шлях проліг через Донецький та Запорізький фронти. У одному з боїв на Донеччині він втратив близького товариша, що стало для нього важким ударом, адже найбільше він прагнув, щоб усі бійці залишилися живими.

На думку Світлани, її чоловіку надавали всього кілька днів на відпочинок, щоб змінити спорядження та трохи відновити сили, після чого він знову повертався до виконання завдань.

Останнім місцем роботи Олександра була Запорізька область. 14 лютого 2023 року, в день святого Валентина, він відправився у нове відрядження.

Це сталося так давно, але я все ще не можу це стерти з пам'яті. У Саші завжди було два годинники: один він носив на руці, а інший тримав про запас. Але перед від'їздом залишив один вдома, сказавши: "Цей залишу Артему на пам'ять". Мені ж він подарував свою улюблену металеву ручку, яку завжди носив із собою: "Це тобі на згадку". І тоді раптом додав: "Я не повернуся з цього відрядження". Я аж розгнівалася, бо вважала, що так говорити не можна. Була впевнена, що він обов'язково повернеться і не має права нас залишати.

14 березня Світлана бачила чоловіка востаннє.

Я, як завжди, прагнула провести його, залишитися поряд ще хоч на кілька хвилин. Підійшла до нього, а він просто обняв мене міцно і сказав: "Іди". У мене на очах з'явилися сльози: "Як можна йти? Я хочу залишитися з тобою". Але він лише повторив: "Іди". Ми завжди були дуже близькі, відчували один одного навіть на відстані... Пізно вночі він написав, що у них були збори та нарада, готуються до наступу. Сказав, що все гаразд, але не знає, коли зможе знову вийти на зв'язок.

15 березня 2023 року, неподалік від Оріхова на Запорізькому фронті, бойова група під керівництвом полковника Очеретнюка отримала наказ атакувати позиції ворога, щоб зупинити їх подальший наступ. Олександр особисто взяв на себе відповідальність за одну з мобільних груп, яка вступила в бій. Ворог, окрім стрілецької зброї, активно використовував протитанкові керовані ракети. Один із ворожих снарядів вдарив у бронетранспортер, де перебував офіцер. Через кілька хвилин стався повторний удар, і машина спалахнула. Бойове завдання було успішно виконано, але Олександр отримав поранення, несумісні з життям. Він не дожив до свого 36-річчя трохи більше ніж на місяць.

20 квітня 2023 року в рідному Літині відбулося поховання Олександра Очеретнюка. Невдовзі до цього він втратив батька. У героя залишилися мама, дружина та син, які глибоко сумують за ним.

Відповідно до указу Голови Державної прикордонної служби України, виданого 20 березня 2023 року, Олександрові Очеретнюку було посмертно присвоєно чергове звання полковника.

За життя офіцер був відзначений іменною вогнепальною зброєю, іменним годинником та церковною нагородою "За жертовність і любов до України". Указом Президента України від 19 червня 2023 року нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).

29 квітня 2026 року, напередодні святкування Дня прикордонника, у Києві було відкрито перший мурал, який вшановує пам'ять бійців прикордонного загону ДОЗОР, що загинули, захищаючи Україну від російських агресорів. На цьому стінопису зображений, зокрема, полковник Олександр Очеретнюк.

Слава і пошана Герою!

Тетяна Тиндик може бути перетворено на "Таня Тиндик".

Зображення: Державна прикордонна служба України та особистий архів сім'ї.

За матеріалами: ДПСУ, 20 хвилин, Літинська селищна рада, Грінченко Інформ

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform