Подія, що стала свідченням потужності та зрілості громадянського суспільства. Пам'яті учасника Ланцюга Злуки.

35 років тому, 21 січня 1990 року, відбулася значна подія – Ланцюг Злуки "Українська Хвиля". Цей живий ланцюг з'єднав Львів і Київ, покликаний вшанувати Акта Злуки, що стався 22 січня 1919 року.

В епоху Радянського Союзу ця подія стала найбільшою акцією протесту проти комуністичного режиму, яка продемонструвала єдність українського народу. Ми перейняли досвід жителів Балтійських республік, які 23 серпня 1989 року об’єднали свої три столиці в живий ланцюг.

Сьогодні складно уявити, що таку організацію змогли здійснити активісти, що діяли під егідою Народного Руху України, без жодних сучасних засобів зв'язку. Мобільні телефони тоді ще не були винайдені, а стаціонарні телефони були вкрай рідкісними у приватних домогосподарствах.

Але близько мільйона людей взялися за руки і з'єднали обидві українські столиці.

Ця велична ініціатива надихнула людей на віру у свої можливості, що стало ключовим фактором для здобуття перемоги демократичних сил у Галичині під час виборів у березні того ж року.

Поділюся своїми враженнями як учасник.

Єдність України на той час була дуже чутливим питанням, бо кордони УРСР лише окреслювали територію республіки. А серед населення, що намагалося відродити національну самобутність, нуртувало дуже багато різних, часом протилежних поглядів та ідей. Одні обговорювали карти грандіозної території етнічного розселення українців, включно з Кубанню, Білгородщиною, частинами Воронежської та Курської областей, Берестейщиною, анексованими територіями на теренах Польщі та Словачини і навіть теренами північно-східної Угорщини. Інші кричали, що нам того всього не треба, і навіть сучасної південної та східної України також не треба, бо то все - москалі. А справжня Україна то там, де збереглася мова і українська ідея, тобто лише Галичина, західна Волинь і трохи Поділля.

Не можу стверджувати, що ця тема обговорюється щодня, але різні "міські божевільні", сексоти та приховані сепаратисти постійно підкидають нові приводів для дискусій. Таким чином, виникла необхідність підтвердити як для себе, так і для зовнішнього світу нашу єдність і цілісність.

І для цього дуже пасувала така акція - Ланцюг Злуки.

У процес підготовки та організації залучилися сотні людей з усіх куточків України, проте основну частину роботи виконали громадські організації та окремі активісти з Галичини та Києва. Варто зазначити, що зв'язок здійснювався лише через дротові телефони, які мали в своїх домівках лише незначна частина населення, а також за допомогою кур'єрів.

Дата була призначена на 21 січня 1990 року, оскільки це була неділя.

Вирішили, що людський ланцюг з'єднає Львів і Київ.

Проте Стрий, Тернопіль і Івано-Франківськ також висловили бажання приєднатися до цієї ініціативи, вирішивши організувати ланцюги, що ведуть з їхніх міст до Львова.

З Львова та інших великих міст усіх закликали переїхати в малонаселені регіони, де не вистачало населення для формування безперервного ланцюга вздовж дороги. Також виникали побоювання щодо сильно про-комуністичних, наляканих районів східної Волині, особливо стосовно Житомирської області - чи буде там достатня кількість людей?

У той час приватні автомобілі були рідкістю, тому для перевезень використали більшість доступних пасажирських та службових автобусів, а також вантажівок із закритими кузовами.

В однокласників мого сина декілька батьків мали автомобілі. Ми раненько зустрілися біля школи, запхалися по п'ять осіб в одне авто, дітей посадили собі на коліна і поїхали в бік Києва. Транспорту на дорозі було дуже багато, їхалося повільно і вже багато людей стояло вздовж дороги. Всі махали одні одним, очікуючи початку акції, святково вдягнені люди раділи і співали.

В один момент по рядах мітингувальників пронісся як електричний імпульс — усі почали активно махати руками, блокуючи рух транспорту. Хтось передав інформацію, що вже наближається десята година і настав час організуватися. Ми вийшли з автомобілів, розгорнули саморобні стяги і приєдналися до натовпу на узбіччі. Ми встигли доїхати лише до Бродів, а тут ще було чимало людей, які стояли щільними рядами вздовж дороги.

У встановлений час, о десятій годині ранку, всі учасники вже займали свої позиції. Вони з'єдналися в коло, взявшись за руки, символізуючи єдність двох українських духовних столиць.

Заспівали, поколядували, вигукували патріотичні заклики, але ніхто не поспішав йти - всіх переповнювало безмежне щастя.

Я витягнув з багажника саморобний вертеп, котрий мені позичив художник Орест Скоп, і пішов з дітьми в найближче село колядувати.

Ми перед тим провели всього одну репетицію, бо на звороті кожної дощинки, на якій був намальований певний персонаж "Вертепу", були чітко написані його слова і репліки.

Дітлахи вже мали по 10 років і весело ходили від хати до хати, колядуючи і віншуючи людям. Назбирали дві торби гостинців - за коляду грошей не брали, лише солодощі і трохи закуски для батьків.

Ввечері по телевізору вже могли оглянути весь той ланцюг, на всіх його ділянках.

Він ставав щораз рідшим по мірі віддалення від Львівщини. На прокомуністичній Житомирщині це вже навіть не був ланцюг - поодинокі сміливці стояли 15-20 метрів одні від одних. Всі мешканці придорожніх сіл позачинялися у хатах і боязко визирали з-за фіранок на вулицю. Навіть боялися спілкуватися з журналістами, котрі до них зверталися через зачинені вікна. Чим ближче було до Києва тим ланцюг знову ставав щільніший і люди вже могли взятися за руки. А в самому Києві люди стояли в багато рядів майже так само, як у Львові.

Цей Ланцюг не лише продемонстрував єдність українців, їхнє прагнення до соборності. Така успішна грандіозна акція заперечила монополію Компартії на організаційні та ідеологічні питання і заходи. Можливо, що якась формальна заявка на проведення акції була попередньо подана в урядові установи, я того не знаю. Але подія відбулася цілком незалежно від офіційної влади і компартійного погодження. Ця подія засвідчила силу і зрілість нашого громадянського суспільства, яке було найбільшою загрозою для існування радянської імперії.