Робота гармати нагадує злагоджену силу одного сталевого кулака.

Наше відправлення призначене на другу годину ночі. За дві години нас чекає зустріч із командиром артилерійської батареї "Тартак". Ми отримаємо інструкції щодо поведінки на позиціях гарматників.

Поки ми чекали, з темряви несподівано з'явилася велика, пухнаста вівчарка. Вона тихо присіла біля нас, витріщившись кудись у небо. Потім, так само безшумно, пішла, немов тінь печалі маленького села на Донеччині, що прилягає до фронту. Вночі тут лише чути безперервний гул канонади з передової та звук двигунів військових автомобілів.

Сідаємо в пікап, оснащений камерою нічного бачення, який в темряві веде нас до позицій артилерійського підрозділу 148 окремої артилерійської бригади Житомира, що входить до складу Десантно-штурмових військ Збройних сил України.

При вході нас зустрічає командир команди, швидко прямуємо до укриття, освітлюючи шлях червоним ліхтарем. Просторий і затишний бліндаж вітає нас теплом і м'яким світлом. Двоярусні ліжка з темними військовими матрацами акуратно розташовані вздовж однієї зі стін підземного укриття.

На одному з ліжок блищить та мерехтить апаратура зв'язківця — 45-річного Тараса, відомого під позивним "Тарік". Він родом із Полтавщини. У цивільному житті його професія була пов'язана зі сферою будівництва, де він спеціалізувався на монтажі газопроводів і систем опалення. До 148 бригади Тарас приєднався в квітні 2023 року. Щодо своїх обов'язків, він говорить лаконічно: його завдання полягає в забезпеченні зв'язку та електропостачання на позиціях, а також у обслуговуванні апаратури, акумуляторів, генераторів і передавачів.

"В роботі завжди є безліч викликів. Чому може виникнути відсутність зв'язку? Причин безліч. Можливо, щось приземлиться, і уламки пошкодять генератор, або ж радіозв'язок зламається. Інколи обладнання просто виходить з ладу. Моя задача полягає в тому, щоб все це функціонувало без збоїв," -- розповідає популярний експерт "Тарік".

Ще один військовий зазначає, що цивільна діяльність практично не відрізняється від армійської. "Все те ж саме, лише трохи більш лякаюче," — з усмішкою ділиться своїми думками зв'язківець.

У домашньому затишку Тараса чекають дружина та двоє його синів, які навчаються в школі. Вони регулярно спілкуються по телефону, і сім'я активно його підтримує. Нещодавно чоловік повернувся з відпустки і зазначив, що вдома все добре, але часу катастрофічно не вистачає, адже йому хотілося б більше насолоджуватися спільними моментами з рідними.

"Найголовніше бажання — це якнайшвидше завершення війни, щоб мати можливість повернутися додому. Мрій чимало, але найважливіша з них — це наша перемога."

До нас підходить товариш Тараса, сідає поруч. У нього сива борода, а червоний ліхтарик яскраво світиться на голові. Веселі очі блищать, в них читається азарт. Антонові 44 роки, його позивний "Пекар". Він старший солдат і виконує обов'язки старшого навідника гаубиці М777А1. Вже більше року він на передовій, виконуючи бойові завдання. Приєднався до ЗСУ в квітні 2023 року, родом з міста Бердичів, що на Житомирщині.

"У 2022 році я не потрапив до військової служби, оскільки маю чотирьох дітей. Проте у 2023-му, коли моєму старшому синові виповнилося 18 років, я відправився до військкомату за першою повісткою. У мене є старший син і донька від першого шлюбу, а також ще двоє синів. На момент мого призову ми з дружиною ще не були офіційно одружені," -- ділиться своїм досвідом артилерист.

Каже, що в артилерії йому служити подобається. А навчання з роботою на цій гарматі "Пекар" проходив у Німеччині.

"Навчальний процес тривав лише десять днів. Чому так швидко? Бо гаубиця M777А1 дуже легка в обслуговуванні. Після завершення курсів я отримав сертифікат артилериста 30-го розряду," -- жартує він.

"Пекар" уперше побував за кордоном. Згадує, що Німеччина дуже сподобалася порядком та охайністю, а також харчуванням для військових. А ще приємно вразила якість доріг.

За професією він є муляром-штукатуром, але протягом тривалого часу здобував досвід у пекарстві, що стало причиною його позивного. "Я випікав хліб, булочки та навіть тортики в ресторані в Бердичеві", — підтверджує коригувальник вогню.

Про гармату А777А1 "Пекар" розповідає з гордістю. За його словами, це дуже потужна точна зброя, проте все залежить від навідника і точності координат.

"На Запоріжжі ми провели продуктивну роботу, в той час як на Донеччині результат був не таким значним. Іноді ситуація складається по-різному: зазвичай ми виконуємо 40-50 пострілів, але трапляється, що їх всього десять. Тут важко передбачити, як розвиватимуться події: коли ворог активізується і починається штурм, ми стріляємо частіше. А в ситуаціях, коли потрібно просто нагадати їм, що ми готові дати відсіч, вистачає й кількох пострілів," – розповідає він.

Антон вважає, що спочатку війна справді лякала його. Проте з часом він адаптувався і тепер за звуком може без зусиль визначити, як і куди летить снаряд.

"Спочатку лякаєшся. А тепер уже обстріли і вибухи -- фронтова буденність. Найважче в нашій роботі -- носити снаряди, а ще переїзди з місця на місце, бо це кілька діб майже без сну", -- зізнається артилерист.

Виходимо із бліндажа на поверхню. Починає трохи світати, крім червоних цяток цигарок, видно силуети бійців. Хлопці тупцюють, бо вранішня прохолода видає перші подихи майбутніх зимових морозів. Тиха розмова, майже пошепки, за кавою та цигаркою в очікуванні наказу командира.

Затим лунає команда: "До бою!" Артилеристи біжать до гармати, злагодженими рухами кожен швидко виконує свою роботу: знімають маскування, отримують координати цілі, наводять, заряджають. І нарешті чути: "Постріл!".

Коли надходить команда про другий постріл, навіть не встигаю поміняти позицію для зйомки, щоб не заважати розрахунку. А ще за хвилину гармата знову замаскована, всі повертаються до бліндажа, щоб поговорити і зробити кілька фотографій. Знову курять, усміхаються, п'ють каву.

Командир артилерійського розрахунку — 42-річний сержант Дмитро, що має позивний "Лев". Він є захисником України, родом із Дніпра. 19 травня 2022 року разом із братом і кумом вирішив піти до військкомату. Вони висловили бажання служити в елітних військах і були зараховані до підрозділу Десантно-штурмових військ.

"Я сподівався, що перемога прийде швидше, хоча спочатку навіть не уявляв, що нас чекає далі. Але все сталося так, як повинно, адже я став командиром гармати. Спочатку після навчання мене призначили стрільцем, потім я служив у 95-й артилерійській бригаді, яка була розформована, і мене перевели до 148-ї. Після цього я пройшов курси на звання сержанта та навчання в Німеччині", – згадує він.

"Лев" не без гордості розповідає, що німецькі й американські інструктори були здивовані, як за такий короткий період українці все швидко освоїли.

"У нас триває війна, вчитися пів року немає часу. Ми ж "рекси" ДШВ", -- підтверджує сержант.

Артилеристи діляться, що це вже третя гармата, з якою вони працюють. Першу вони експлуатували тривалий час, звикли до неї і навіть дали їй ім'я: "Ляля".

"Вона діяла, немов годинниковий механізм. Жодного разу не підводила, але, на жаль, залишилася в іншому підрозділі. А теперішня гармата іноді виявляє характер. Знаю, що раніше вона брала участь у бойових діях в Афганістані. Її ствол був замінений, і взагалі, можна вважати, що вона як нова. Оскільки деякі механізми були модернізовані, то виконуватиме свої функції належним чином", -- впевнений "Лев".

У складі артилерійського підрозділу є шість артилеристів та один зв'язківець. Ця команда веде бойові дії вже протягом року, пройшовши тренування на території Житомирщини.

"До нас приєдналася нова особа: Олег з'явився всього тиждень тому. Найголовніше, що він має великий запал і швидко освоїв усе необхідне. Я підбираю до команди лише тих людей, які дійсно потрібні. Адже немає ні часу, ні сил на суперечки або пояснення тим, хто не має мотивації. У нас війна, кожен повинен чітко усвідомлювати свою роль і мету," — ділиться своїми думками командир.

Він контролює весь процес роботи, записує координати, віддає накази. Навідник Віктор безпосередньо наводить гармату на ціль за координатами, Олег та Андрій заряджають снаряд, Олександр заряджає порох і приводить гармату в бойовий порядок. Антон подає порох, а командир робить постріл.

"Наш розрахунок -- один залізний кулак. Усі знають, що вони тут роблять, і в них немає питань, хто що робить, бо всі працюємо на перемогу. Кожен знає свою роботу. Як тримаємося? Головне -- повага один до одного. Та й загалом ми тут як одна дружна сім'я", -- запевняє командир розрахунку.

Перед початком масштабного вторгнення Дмитро трудився на електростанції. Після завершення війни він мріє повернутися до рідного дому та відновити мирне життя, адже дуже сумує за своєю родиною.

"Про що мрію, крім перемоги? Наприклад, поїхати в Італію, бо дружина дуже хоче там побувати. Вони вдома на мене чекають, діти ходять у школу. Спілкуємося телефоном через відео", -- каже він.

Перед тим, як розлучитися, я роблю знімок хлопців, і ми мчимо до автомобіля. У ранковому тумані покидаємо місце, де артилеристи знову терпляче чекають сигналу: "В бій!"