Що висловив Мотика? - відповідь професора Богдана Гудя щодо Волинської трагедії.

26 жовтня в етері Українського радіо прозвучало інтерв'ю журналістки Світлани Мялик з відомим польським істориком, головним фахівцем із проблем Волині'43 професором Ґжеґожем Мотикою. Позаяк один із фрагментів цієї майже годинної розмови стосується моєї скромної особи, що гірше - містить низку інсинуацій і неправдивої інформації, прокоментую його для, насамперед, українських слухачів/читачів.

Матеріал з'явився на ресурсі Західний інформаційний фронт.

26 жовтня цього року в ефірі Українського радіо відбулося інтерв'ю журналістки Світлани Мялик із знаним польським істориком, експертом з питань Волині'43, професором Ґжеґожем Мотикою. Через півтора тижня, 5 листопада, текстова версія цієї розмови була опублікована на сайті Західного інформаційного фронту (ЗІФ). Оскільки один з фрагментів цієї довгої, майже годинної бесіди стосується моєї особи і містить кілька неточностей та insinuations, я вважаю за необхідне прокоментувати цю частину, особливо для українських слухачів та читачів.

Від самого початку, замість відповідати на конкретні запитання журналістки щодо моїх підходів до генези і причин волинських масакр, Метр із незрозумілих причин перейшов на argumentum ad personam, стверджуючи, що хтось (в тому числі я) подає справу так, ніби мова про якусь особисту суперечку між Мотикою та Гудем, що, на його переконання, є неправдою. І вже тут він лукавить.

Ось чому це важливо. Наша перша відкрита дискусія на тему Волині'43 відбулася у Королівському замку у Варшаві в рамках засідання Українсько-польського Форуму Партнерства в лютому 2013 року. Потім, у червні 2016 року, ми зустрілися на науковій конференції в Луцьку. Також відбулася інтенсивна вербальна суперечка під час українсько-польських зустрічей у Яремчі, де проф. Мотика виявив схильність спотворювати висловлювання свого опонента. Якщо після перших двох дискусій мій співрозмовник виглядав дещо "приниженим", то в Яремчі, за принципом "ворон воронові ока не виклює", його підтримали не лише більшість польської делегації, а й присутні польські дипломати. На жаль, така реальність була і залишається!

Отже, після двох "незгод" професор Мотика вирішив змінити свою стратегію у "дискусіях" зі мною. У кількох статтях, інтерв'ю та в книзі "Волинь 43" він несподівано почав називати мене "політологом зі Львова", хоча, з нашої зустрічі в 1997 році, йому добре відомо, що я є істориком. Я залишався в недоумінні аж до чергової бесіди професора Мотики з відомим польським журналістом та історичним публіцистом Пйотром Зиховічем. Зиховіч, зокрема, запитав Мотику: "Ось політолог зі Львова Б. Гудь стверджує таке і таке". На що професор традиційно відповів, що йому вже важко продовжувати суперечку зі мною, і далі за текстом. І тоді прозвучала фраза Зиховіча, яка пролила світло на метод, який застосовував професор Мотика: "Добре! Залишимо політологію і повернімося до історії!"

Отже, я є доктором історичних наук і доктором габілітованим у сфері гуманітарних наук, і раптово опинився в ролі "політолога", що, здавалося б, не має місця у дискусіях істориків! Таким чином, відповідь професора Мотики може бути однозначно розцінена як спроба підриву кваліфікації суперника та зменшення цінності його наукових досягнень. Це все, що стосується "особистих" аспектів у наших стосунках.

Щодо зауважень професора Мотики про те, що я нібито ігнорую його наукові погляди, пов’язані з наказами УПА/Шухевича щодо поляків у Східній Галичині, хочу зазначити, що він не відповідає на запитання журналістки, яке, хоча й формулюється не зовсім професійно, стосується впливів на виникнення волинських масакр з боку Російської православної церкви, радянської пропаганди, німецьких провокацій часів війни тощо. Цей ухилення з боку Мотики мені зрозумілий, оскільки в такому разі йому довелося б пояснити, чому у вступі до своєї об’ємної популярно-наукової праці "Від волинської різанини до акції Вісла" він майже не згадує про ключову проблему ІІ Речі Посполитої у Волинському воєводстві — комуністичний рух.

Також варто звернути увагу на неефективність так званої "волинської політики" воєводи Генрика Юзевського. Про першу проблему детально писали Т. Снайдер, В. Менджецький, а також комуністичний дисидент Д. Шумук. Що стосується політики Юзевського, то її детально проаналізував Міхал Лубенський, який був шефом кабінету Юзефа Бека, міністра закордонних справ II Речі Посполитої у 1935-1939 роках. На його думку, Юзевський "прагнув створити національний (український) рух на Волині", аби "через волинян здійснити польські впливи на Велику Україну в рамках масштабних імперських планів польської східної політики". Цей рух був задуманий на користь майбутньої української держави на Наддніпрянщині і не сприяв вирішенню питань, пов'язаних з меншинами в Польщі.

Відносно ж закидів про відсутність моєї реакції на ситуацію у Східній Галичині, наказів Р. Шухевича тощо, то я ніколи не позиціонував себе, як фахівець з цих проблем, а тому уникаю некомпетентних коментарів. Тож ці питання радше до Володимира Вятровича чи Івана Патриляка. Натомість у питанні існував чи не існував наказ Клима Савура "номер один" про цілковите знищення поляків на Волині, то я виходжу з того, що свідченням про цей наказ скатованого енкаведистами Юрія Стельмащука (Рудого) не можна стовідсотково довіряти.

Натомість Мотика ігнорує те, що у своїх працях я наводжу думку українського еміграційного історика Івана Лисяка-Рудницького, що "є підстави думати, що з українського боку (УПА) мали місце не льокальні, стихійні ексцеси, але що проводилася свідома кампанія "очищування терену" від польського населення". Водночас він зауважує, що це лише гіпотеза, яка потребує підтвердження. Додам також, що відомий польський фахівець у цій царині Ришард Тожецький вважав, що "акти такого роду (масові вбивства поляків) часто були стихійним відрухом мас і місцевих командирів, у багатьох випадках акція вимикалася з-під контролю УПА". І підсумовує, що для відомих військових діячів підпільної Польської держави, таких як Ян Жепецький, Антон Санойца, Генрик Подгорський, УПА була "партизанською армією, створеною для боротьби за незалежну українську державу".

Натомість для Мотики не існує жодних сумнівів щодо беззастережної вини ОУН в антипольських злочинах. Тож у 2019 р. без жодних посилань на нові дослідження він написав, що "в 1943 р. командування ОУН і УПА видало вирок смерті на близько 1,5 млн поляків, що мешкали на Волині і в Східній Галичині".

Наступним кроком, здавалося б, авторитетний науковець звинувачує мене у вириванні з контексту "окремих польських документів", в яких командири Армії Крайової помилялися (sic!) у визначенні "того, хто виконував ті чи інші напади" на польські громади та домівки. Він сам впевнений, що "в усіх випадках, де вдалося встановити виконавців вбивств, це завжди були представники ОУН та Української повстанської армії".

Зверну увагу, що у цьому випадку Мотика не вжив сакрального слова - "бандерівці", тож можна припустити, що від відносить до згаданих категорій і мельниківців, і бульбівців, тобто первісну УПА Тараса Бульби-Боровця. Однак це не так. В інших своїх виступах він відносить всі волинські злочини на рахунок бандерівської ОУН і УПА. Що більше, не гребує "вириванням з контексту" свідчень безпосередніх очевидців цих подій, зокрема В. Колодинського й З. Ґжесякової. Зацікавлених відсилаю до своєї польськомовної книжки "Od unii lubelskiej do rzezi wołyńskich" (Варшава, 2024), яка незабаром вийде й українською мовою. В ній я детально аналізую casus зі свідченнями З. Ґжесякової, яка декілька місяців жила неподалік Парослі та як ніхто знала тамтешню ситуацію, про те, що злочин у Парослі (09.02.1943 р.) вчинили члени бульбівської сільської самооборони - "парубки з навколишніх сіл Білятич, Бутейок, Ромейок".

У книзі "Dokumentach zbrodni wołyńskiej" (Варшава, 2023), на сторінках 97 і 151, зазначається, що злочини в Паросляні були вчинені руками "місцевих українців... сусідів". Ці дані ставлять під сумнів твердження Мотики про "всеприсутність" бандерівців та їхньої УПА, які були згадані раніше.

Далі Мотика стверджує, що Гудь звинувачує у вбивствах поляків "все українське селянське населення" Волині, "кількамільйонну українську громаду". І тут він знову, делікатно кажучи, не має рації. По-перше, умовно кажучи, "українська громада" колишнього Волинського воєводства налічувала не кілька, а 1,5 млн. осіб. А "умовно кажучи" тому, що її величезна частина не ідентифікувала себе з українством, а радше з місцевою локальною спільнотою, доволі часто - т. зв. "тутейшими".

По-перше, варто зазначити, що понад тисяча випадків підтримки поляків з боку православних людей — це, на жаль, досить скромна цифра, навіть для спільноти чисельністю півтора мільйона. По-друге, мені цікаво, звідки професор Мотика взяв інформацію про те, що я нібито розробив концепцію "загального селянського бунту" на Волині в період з 1942 по 1944 роки (в своєму останньому інтерв'ю він, до речі, про це "обачно" не згадав). Також він стверджує, що я звинувачую "все" селянство у вбивствах поляків. Хочу підкреслити, що, з зрозумілих причин, я не міг бути свідком тих подій і, отже, не маю права звинувачувати когось.

У своїх дослідженнях я спираюся виключно на факти, що містяться в рапортах польського підпілля та свідченнях очевидців-поляків. На відміну від популярно-наукових робіт Ґ. Мотики, в моїх текстах кожен факт супроводжується посиланнями на два-три документи або спогади, авторами яких є ПОЛЯКИ! Проте чомусь Мотика не використовує ці джерела, а "вириває з контексту" уривок з інтерв'ю Василя Кука, останнього головного командира УПА, 2005 року, стосовно масового антипольського руху серед волинського селянства. Цей прийом, ймовірно, має на меті створити у польського читача враження, що висловлювання колишнього упівського командира є ненадійними або тенденційними.

Водночас професор не враховує, що у 1985 році Єжи Ґедройць у своїх "Zeszytach Historychnych" опублікував звіт польського підпілля під назвою "Українська справа", що містить дані про масовий антипольський рух серед волинських селян. Про масштаби цього руху у середині 90-х років XX століття також висловлювався польський журналіст Богдан Скарадзінський. Що важливо, у 1990 році вийшла у світ відома книга "Kainowe dni" Вінцентого Романовського, кавалера ордену Віртуті Мілітарі, який, спираючись на свій багаторічний досвід, звинуватив сотні тисяч осіб у "завданні шкоди полякам і насолоді їхніми стражданнями". Таким чином, мова йде не про все волинське селянство, а про його значну частину, про що свідчать не лише польські, а й німецькі архівні матеріали.

Тож твердження Мотики про те, що згідно з його підрахунками (було би добре розкрити методику цих підрахунків) в антипольських акціях на Волині взяли участь приблизно 35-45 тис. осіб зі середовища православного селянства є непереконливими. Виразно суперечать їм описи нападів на польські поселення, в яких читаємо про величезні гурти нападників, що одну польську хату оточували не менше ніж 30-50 осіб, озброєних типовою селянською "зброєю" - сокирами, вилами, лопатами тощо. Серед них були літні люди, жінки та навіть (8-ми річні!) діти. Мотика пояснює це мобілізаційними заходами УПА. Але ж на східній Волині (Житомирщині), де діяла група УПА "Тютюнник", націоналістам не вдалося мобілізувати місцевих селян на жодну (sic!) антипольську акцію!

На мою думку, більш точним відображенням дійсності є думка польського історика Гієроніма Ґралі, який стверджує, що "українці застосували проти поляків звичайну герилью — селянську війну з обмеженим набором технічних засобів", маючи на увазі вогнепальну зброю. Інший відомий дослідник, професор Даріуш Столя, вважає, що масові вбивства українців і поляків під час Другої світової війни мали характер одночасно громадянської та селянської війни, проявляючи виняткову жорстокість. Як підсумовує цю ситуацію В. Романовський, "без всебічної підтримки тисяч жителів сіл" здійснити такі масові злочини ("деполонізаційну акцію" на Волині) "не змогли б навіть найкраще організовані групи терористів".

Цікаво, що ствердження про масову участь селян Волині в деполонізаційних акціях створює враження, що ці люди є варварами, які лише й мріють про насильство над своїми польськими сусідами, щоб заволодіти їхніми землями. Проте варто зазначити, що українська сторона не несе значної відповідальності за моральний стан волинських селян, оскільки перед початком Другої світової війни тут майже не було національних чи націоналістичних впливів. Антипольські настрої, навпаки, підживлювалися з боку "білого" та "червоного" Москви, а також антиукраїнською політикою влади II Речі Посполитої.

Як вважав автор одного з рапортів польського підпілля, "непереорана українською політичною працею" селянська маса Волині завжди "була схильна" до анархії. Тож антипольські інспірації націоналістів впали на ґрунт, підготовлений протягом багатьох десятиліть, а перші вбивства поляків і найкривавіші масові масакри відбувалися на теренах, де перед війною комуністичні впливи були найсильнішими - волинське Полісся.

До відома шановного історика: ще у 1925 році комуністи розробили перший план "очищення" волинських земель від польського населення. Цей так званий план "наступної" пролетарської революції передбачав захоплення державних установ, знищення польських поселень, ліквідацію польського населення та "возз'єднання" Волині з Радянською Росією. Інформація про це міститься у доповіді надкомісара місцевої поліції К. Зьоловського. Проте, може, Боже борони, це також виявилося "вирваним з контексту", або ж пан комісар був неправий?!

Щодо кількості загиблих та їх обліку, варто згадати про відомі 100 тисяч. Мотика зазначив, що ця цифра походить з "багаторічних досліджень польських істориків та документалістів". Він пояснив, що підрахунок проводився як "знизу вгору", село за селом, прізвище за прізвищем, так і "зверху вниз", шляхом аналізу різних переписів — польських, німецьких, радянських, а також післявоєнних, і порівняння цих даних. Як підсумок, він підкреслив, що в наукових працях "ми (польські історики) детально пояснюємо, звідки беруться ці цифри". Проте, ситуація не така проста.

Наприклад, учень професора Мотики та один з провідних експертів з польсько-українського конфлікту в роки Другої світової війни, доктор Маріуш Зайончковський, у своїй праці на одній сторінці наводить три різні статистичні дані щодо кількості поляків, загиблих на Волині, не враховуючи, що вони суперечать один одному. Він зазначає: "З лютого 1943 року до кінця 1943 і початку 1944 років бандерівське підпілля за активної участі значної частини місцевого українського населення вбило... на Волині понад 35 тисяч польських жителів... Втрати польської громади на Волині в 1943-1944 роках оцінюються приблизно в 37 тисяч осіб... Загальні польські втрати на Волині в період з 1939 по 1945 рік можуть сягати навіть 60 тисяч осіб".

Провівши елементарний аналіз достовірності наведених даних, а саме віднявши від 60 тисяч 35 або 37 тисяч, стикаємося із запитанням: де ж на території Волині у 1939-1942 роках та в 1945-му мали місце масові вбивства польського населення, внаслідок яких загинуло від 23 до 25 тисяч осіб? Згідно з документами, на початку війни вбивства поляків мали епізодичний характер (йдеться про сотні, можливо, про кілька тисяч жертв), тоді як з кінця 1943 року до масових розправ над польським населенням практично не доходило, оскільки воно було зосереджене "майже виключно у великих містах", де або діяли "німецькі формування, або ж поляки організували ефективний захист". Як видно, тут не йдеться про жодну детальність чи ретельність.

А причина, мабуть, у тому, що, за твердженням д-ра Адама Бальцера з Варшавського університету, "від 1989 р. в Польщі не було таких досліджень, а багато польських істориків і Інститут національної пам'яті більшою чи меншою мірою покликаються на підрахунки, що їх (разом зі своїм батьком) зробила Єва Сємашко, яка не має історичної освіти". Тож стосовно методології цих підрахунків можна мати поважні сумніви. Насправді, підсумовує Мірослав Чех, польські історики "згори і знизу" не порахували навіть польських жертв, а їхня "канонічна" цифра сто тисяч поляків є значно завищеною.

Найбільш вражаючою виглядає ситуація з уже згадуваною Євою Сємашко, яка сьогодні залишається найвідомішим експертом у справі підрахунку польських жертв волинських масакр. Важливо зазначити, що понад двадцять років тому її батько та вона самі зазначали: "Задокументоване досі число розстріляних поляків на Волині в період з 1939 по 1945 роки становить щонайменше 36 966 осіб, з яких 19 464 відомі за прізвищем. Однак реальні втрати можуть бути значно більшими, і ми оцінюємо їх в межах 50-60 тисяч поляків".

У 2010 році сама пані Єва однозначно підняла цю цифру до 60 тисяч, а кількість осіб, відомих за прізвищем, збільшила на три тисячі - до 22 113. Але на цьому вона не зупинилася і в 2016 році заявила, що в 1942-1947 роках "на всій території злочину" (Волинь, східна Галичина, Підкарпаття і Люблінщина) ОУН-УПА разом зі сільськими українськими боївками вимордували приблизно 130 тисяч поляків. Якщо я правильно зрозумів позицію Ґ. Мотики, то остання цифра, наведена пані Сємашко, автоматично ставить її в один ряд із представниками т.зв. "кресово-націоналістичного наративу", який "не базується на жодних наукових дослідженнях".

Невідомо лише, як слід трактувати посилання на підрахунки, виконані як самим Мотикою, так і його учнями, зокрема М. Зайончковським та іншими польськими істориками. Як я вже зазначав раніше, дослідження Владислава та Єви Сємашків, фінансування якого частково забезпечила канцелярія президента Республіки Польща Олександра Кваснєвського, стало в Польщі чимось на зразок сакрального тексту.

На завершення хочу все ж підкреслити, що згоден з професором Мотикою в певних аспектах. Зокрема, він зазначає, що наше розуміння проблеми Волині'43 часто зводиться до суперечок про факти. Проте! Давним-давно один старший колега мого опонента висловив думку: якщо факти суперечать моїй гіпотезі, я готовий переглянути цю гіпотезу. А ось Мотика, здається, обирає інший шлях — він коригує факти.

Я уже згадував про "висмикування ним з контексту" фрагменту свідчень З. Ґжесякової і достосування їх до тези про "первородний" бандерівський злочин у Парослі. Також не грішить він академічною доброчесністю, перекладаючи в одному зі своїх численних інтерв'ю чи не ключову фразу з "Військової доктрини" Михайла/Міхала Колодзінського. Мовляв, не треба перейматися, що в ході "націоналістичного повстання" будуть знищені 3,5 млн євреїв і понад мільйон поляків.

Безсумнівно, це має підтвердити аргумент Мотики щодо геноцидального характеру антипольських "планів" українських націоналістів. Однак, насправді Колодзінський зазначав, що не варто вважати, що така велика кількість людей буде знищена, оскільки з часом повстання перетвориться на позиційну війну, внаслідок чого жорстокість зменшиться. Всіх, хто зацікавлений, запрошую звернутися до першоджерела.

Так само незрозуміло, де Мотика "віднайшов" дані про намагання провідників ОУН замаскувати "націоналістичне повстання" під "загальний селянський бунт". Колодзінський дійсно писав, що основною рушійною силою повстання має бути селянство, що його слід кинути "з вилами на панцерник", що в повстанні слід висунути на перший план "жорстокість і ненависть", але я, наприклад, не знайшов "вказівок" щодо маскування націоналістичного повстання під селянський бунт. Очевидно, що в реальності тільки селянство могло стати рушійною силою "національної революції" в Україні, бо ж самих же націоналістів була жменька.

Крім цього, Мотика звертає увагу на застереження Юзефа Лободовського, який у 1937 році зазначав, що "поточна політика уряду II РП рухається семимильними кроками до катастрофи, яку Володзімєж Бончковський визначив як нову Хмельниччину (sic!)". Про можливі трагічні наслідки "української політики II РП", що могли бути реалізовані "русинами", також попереджали письменниця Марія Домбровська та батько професора Тадеуша Хшановського. Зацікавлених знову запрошую ознайомитися з моєю останньою книгою.

Отже, не бандерівці "завернули" волинські масакри в "козацькі шати". Реальність вказує на те, що в цих подіях масово брала участь "українська селянська маса" (полковник Бомбінський "Любонь"), яка прагнула будь-що отримати майно та землю своїх сусідів-поляків. Слід зазначити, що земля залишалася головною цінністю для селян з західної Волині, про що свідчать звіти функціонерів ОУН на цьому терені, а також знаменитий "Декрет про землю", підписаний не Леніним, а Климом Савуром у серпні 1943 року.

Підсумовуючи, хочу зазначити, що у висновках до останнього есе моєї найновішої книги я чітко акцентую, що вона не містить категоричних заяв і не пропонує чіткої авторської інтерпретації подій волинських масакр. Моя концепція Волині'43 відображає кредо Юзефа Мацкевича: "Тільки правда є цікавою". Тому я перш за все звертаю увагу на те, що велика наративна традиція польської історії щодо причини та розвитку Волині'43 має істотні недоліки. Крім того, я прагну відтворити максимально об'єктивний образ цих подій, який точно не є чорно-білим - УПА проти беззахисних поляків, оскільки кожна ситуація мала свої нюанси.

І нарешті, моє бачення ґенези й характеру Волині'43 аж ніяк не має на меті релявітизувати дії ОУН(б) і УПА, коли йдеться про вигублювання невинної польської людності, перекидаючи вину на інших. Так само як беззаперечний факт багаторічної антипольської пропаганди (шовіністичної - російської і класової/антипанської - совєтської) не заперечує існування такої ж пропаганди з боку українських націоналістів різних таборів - бульбівців, бандерівців тощо. Тому, на мою думку, позиція українських істориків щодо польсько-українського конфлікту на Волині в роки Другої світової війни має бути максимально критичною.

Основні засади цієї позиції були сформульовані понад три десятиліття тому відомим українським істориком і мислителем Ярославом Дашкевичем. Він зазначав: "Безсумнівно, що український терор у період 1942-1944 років щодо польського населення Західної України, навіть якщо його намагатися виправдати... ідеями помсти за польські образи, провокаціями з боку німців та росіян, співпрацею Армії Крайової з комуністичною Росією... тощо, заслуговує на суворе і безумовне осудження".

Я ж додаю, що нині самого визнання вини замало. Українська сторона повинна зробити практичні кроки до порозуміння з польською стороною щодо вшанування пам'яті жертв Волині' 43. Ідеться насамперед про надання дозволів на ексгумацію останків поляків, убитих під час волинських масакр. Позаяк кожна особа у християнській країні має право на гідний похорон, а родини жертв повинні отримати можливість помолитися на могилах своїх рідних. Амінь!

Постскриптум. Аналіз висловлювань професора Ґ. Мотики в ефірі українського радіо ще раз підтверджує важливість інформаційної безпеки під час війни та воєнного стану. Заяви з української сторони про те, що "ми повинні продемонструвати польській стороні нашу готовність враховувати їхню позицію", є актуальними лише в тому випадку, якщо йдеться про реальну "позицію", а не про "інсинуації", якими займається не лише Мотика. Також варто звернути увагу на присутність у українському медіапейзаже віцедиректора Центру Мєрошевського, доктора Лукаша Адамського. У наступному дописі я розгляну його "інтерпретації" поглядів українських істориків щодо минулого наших відносин із польськими сусідами.

Наголошу теж, що кожна позиція має бути обґрунтованою й опертою на реальні факти, а не зводитися до очорнювання тих чи інших тез українських науковців, погляди яких не збігаються з тією "правдою", яку, за словами М. Чеха, проголошують проф. Мотика, а також його послідовники. Пам'ятаймо також влучну тезу відомого польського медійника й публіциста Броніслава Вільдштайна: "Жодна нація, особливо та, яка бореться за виживання, не є готовою розрахуватися зі своєю історією на основі закликів і умов, які йому ставлять історичні конкуренти". Таким чином, щоби досягнути порозуміння у "важких питаннях" українсько-польської історії, необхідно побороти домінування "історичних монологів", розрахованих на історичну некомпетентність пересічних громадян, і відновити фаховий діалог науковців, опертий на фактах та принципах історичної правди.

Справді, сьогодні досягнення цієї мети здається неможливим. Як зазначає А. Бальцер, будь-яка спроба "нюансування (офіційного) польського наративу" щодо історії Волині-43, де винуватцями масакр вважаються лише ОУН-Б та УПА, стикається з критикою, часто жорсткою, або навіть викликає "хвилю ненависті". Однак, якщо ми прагнемо до конструктивного діалогу, нам потрібно зробити перший крок до порозуміння, спираючись на, можливо, неприємну, але правдиву інформацію.