Серце "Дока" зупинялося тричі.

Від побаченого на війні в бойового медика стався інфаркт і клінічна смерть

Володимир Паламарчук із Житомирщини на другий день повномасштабної війни пішов у ТЦК. У нього дві медичні освіти, за одною з яких він військовий фельдшер, тож розумів, що мусить бути там, де точиться боротьба за життя.

Його військова кар'єра розпочалася в роті охорони в Любарі, після чого він добровільно приєднався до 30 окремої механізованої бригади імені князя Костянтина Острозького, де отримав позивний "Док" і став бойовим медиком.

На рахунку Володимира багато врятованих життів, хоча він скромно каже, що нічого героїчного в цьому немає: робив те, що міг і вмів.

Володимир пережив інфаркт внаслідок воєнних подій. Його товариші понад годину безперервно виконували непрямий масаж серця, що дозволило йому залишитися живим. Лікарі вважають цей випадок вельми рідкісним щасливим випадком.

На Донбас вирушили на "свиневозі".

О дев'ятій ранку на Алеї слави загиблих Героїв в центрі Любара зібралися люди, щоб вшанувати пам'ять своїх полеглих земляків.

Коли всі розходяться, Володимир Паламарчук неспішно прогулюється повз портрети своїх товаришів та знайомих.

Ось Яша Сідлецький, про якого я говорив: "Моє сонечко", - каже Володимир. - Він був мені, як рідний син. Пам'ятаю, як він забіг до мене і розповів, що їде на завдання. Тоді стояла неймовірна холоднеча, тому я дав йому дві кофти, які нам передали волонтери. Але Яша відповів: "Я візьму поки що одну, а як повернуся - заберу другу". Невдовзі ми почули по рації: "Яша - двісті"... Ось і Ванька Розгон, Олексій Скоропадський, Коля Самикін і його син Богдан Кулік. Ця алея сповнена знайомих облич. Знаєте, що найгірше на війні? Це те, що йдуть з життя найкращі. Увечері ти ще п'єш каву з людиною, а вже вранці її немає.

Поряд із Володимиром знаходилася його дружина Тетяна. До початку війни він завжди тримав її за руку, коли вони переходили вулицю. А тепер, у лікарняних палатах, ця ніжна жінка так само міцно стиснула його долоню, намагаючись повернути коханого до життя.

Подружжя живе в селі Березівка Любарської громади. До війни Володимир працював лікарем-стоматологом у Житомирі - на заводі огороджувальних конструкцій та в пересувній механізованій колоні №6. Тетяна - вчитель та заступник директора з виховної роботи у Мотовилівському ліцеї. Разом виховали доньку і сина та вже мають онука.

У середу увечері я повернувся додому на вихідні, а вже в четвер почалася війна. О п'ятій ранку я вже був у Житомирі, звідки забрав сина і племінника, а наступного дня вирушив до ТЦК, - розповідає Володимир.

За словами дружини, 25 лютого чоловік прокинувся від гулу літаків і сказав, що не може сидіти вдома із дипломом військового фельдшера. Коли повернувся із ТЦК, повідомив, що записався в роту охорони, де були такі ж добровольці з Любарської громади, як і він.

Пізніше в роті оголосили про набір добровольців до 30-ї бригади. Володимир став одним з перших 25 осіб, які відгукнулися на цю пропозицію, готовий підтримати підрозділ.

Він пройшов підготовку в навчальному центрі, а 2 червня 2022 року одягнув вишиванку і зібрався йти на останній дзвінок до доньки. Того ж дня йому зателефонували з бригади та повідомили, що пора їхати на Донеччину. Сім'я ще встигла зробити спільну фотографію, а донька з дружиною - обійняти тата і чоловіка.

Нам потрібно вирушати, але транспорту немає. Ми помістили все наше майно у "свиновоз", переобладнаний напіввантажний автомобіль, призначений для перевезення свиней, що належить нашому товаришеві Мирону Сушицькому, і на ньому відправилися до Донбасу.

"У МЕНЕ НІКОЛИ НЕ БУЛО ВИПАДКІВ, ЩО ПОРАНЕНІ ВИМИРАЛИ."

Спочатку Володимир перебував на посаді номера обслуги кулеметника, а невдовзі став бойовим медиком роти, після чого санінструктором у медичному пункті й медичною сестрою медичної роти. За ним ще з роти охорони закріпився позивний "Док".

Він згадує, як став старшим бойовим медиком у стрілецькій роті, де його командиром був 21-річний "Ураган" з Хмельниччини, який міг би бути йому сином, але на фронті став одним із найвірніших друзів. На волонтерському автомобілі, який литовські волонтери передали підрозділу "Дока", командир відправився на своє весілля, а потім знову повернувся до боїв.

Паламарчук здійснював свої обов'язки в Донецькій області, на Київщині, а також у Херсоні в період визволення цього міста.

- Найбільше часу ми провели на Донеччині, - згадує Володимир. - Те, що я робив, було звичним для війни: ти сам, поранений і поруч немає нікого іншого. Я врятував усіх, кого міг — як з легкими, так і з важкими травмами. Не було жодного випадку, щоб поранені померли в мене на руках. Коли ти на фронті, для тебе там немає чужих людей. Це щось більше, ніж просто братерство, і воно залишається з тобою назавжди. Тоді ситуація була іншою: менше дронів, більше можливостей виїхати та забрати поранених. Найскладніше морально — це вивозити загиблих.

"Док" каже, що медична рота 30-ї бригади - одна з найкращих у ЗСУ, бо там дуже професійні медики і хороше забезпечення.

Тетяна зазначає, що хоча її чоловік був скромним і не любив багато говорити, його товариші високо його цінували.

Один молодий чоловік, що проходив службу разом із Володимиром, розповів мені, як під час виходу на позиції військові зверталися до нього з молитвами: "Док, якщо станеться щось непередбачене, будь ласка, витягни нас, хоч живими, хоч мертвими", - пригадує його дружина.

Вона ділиться спогадами про один з обстрілів, коли ворожий дрон влучив у підвал, де перебував її чоловік разом із колегою-медиком. Обидва отримали травми, але не зупинилися в своїх зусиллях рятувати інших. Вранці вони вирушили на крапельницю для лікування, а вже ввечері були готові до евакуації.

40-хвилинна зустріч на Донеччині

- Мені навіть прийшла в голову ідея переїхати до прифронтового міста, щоб бути ближче до свого чоловіка, - розповідає Тетяна. - Коли твоя рідна людина на війні, перебувати в тилу стає надзвичайно важко. Я щиро молилася за можливість побачити Володимира, коли він приїжджав у відпустку. Першого разу я вирішила відвідати його в Хромовому поблизу Бахмута без попередження. Ми змогли поспілкуватися лише 40 хвилин, але для мене це вже було багато, адже я не бачила його місяцями. Я дивилася на Володимира і відчувала, що він одночасно був моїм чоловіком і чужою людиною. Перший рік повномасштабної війни він взагалі не усміхався.

Тоді разом із волонтерами дружина привезла для підрозділу Володимира квадроцикл, на який за тиждень було зібрано кошти в Любарській громаді. Вона зазначає, що чоловік ніколи не звертався з проханнями для себе, а завжди дбав про своїх побратимів, які ведуть боротьбу з ворогом. Тож у цей раз транспортний засіб був переданий старшині.

Наш командир Григорій Михайленко прокинувся вранці і був приємно здивований, побачивши квадроцикл. Він вигукнув: "Нічого собі! Чий це?" Я ж відповів: "Це ж для тебе, Гриша". Коли він сів на нього, почав доставляти боєприпаси та провізію, але, на жаль, саме на цьому квадроциклі і загинув, - згадує "Док".

ВІДЧУВ ПЕРЕЖИВАННЯ КЛІНІЧНОЇ СМЕРТІ

У травні цього року Володимир пережив інфаркт, перебуваючи в Донеччині. За кілька днів до цього трагічно загинув його товариш Руслан Бойко з Житомира.

Коли побачили, як "Док" почав втрачати свідомість, двоє медиків одразу взялися робити йому непрямий масаж серця, який безперервно тривав 70 хвилин. Поки Володимира везли у Слов'янськ, його серце тричі зупинялося. Тим часом назустріч на реанімобілі виїхав лікар-реаніматолог, який своїми професійними діями повернув "Дока" до життя.

У період цього стану "Док" зазнав клінічної смерті. Пізніше медичні експерти підтвердили, що його випадок є унікальним у медичній практиці. Провівши ряд обстежень, вони встановили, що причинами інфаркту стали перевтома та стрес.

Далі були довгі місяці лікування, упродовж яких біля Володимира була його дружина. Спочатку Тетяна ночувала в лікарняному коридорі, а потім медики, розуміючи, що чоловіка вона не лишить, дали їй місце в палаті.

Коли я прибула до Краматорська, звідки Володимира транспортували в Дніпро, і побачила, як хлопці проводжали його зі сльозами на очах, у мене просто перехопило подих, - ділиться дружина. - Його вкрай важкий стан вимагав термінової допомоги в реанімаційному відділенні кардіологічного центру в Дніпрі. Чула, як одна з медсестер сказала: "Цей військовий в дуже тяжкому стані. Мабуть, до ранку не доживе..." Але він подолав критичний момент, а я завжди була поруч, адже розуміла, як важливо йому моя підтримка. Зараз, згадуючи ті часи, не можу зрозуміти, звідки бралися мої сили.

Володимир проходив лікування в трьох медичних установах у Дніпрі, а згодом продовжив реабілітацію на Житомирщині. Він все ще перебуває в процесі лікування, оскільки відчуває наслідки клінічної смерті, які впливають на його організм. Зараз "Док" є ветераном, має групу інвалідності і не має можливості відновити службу в Збройних Силах України.

Побратими приїздять, щоб висловити вдячність за врятовані життя.

Володимир Паламарчук нагороджений відзнакою Головнокомандувача ЗСУ "Золотий хрест" та нагрудним знаком командира 30-ї бригади "На варті життя та здоров'я".

- У мене була надія повернутися на війну. Дух для цього є, а от здоров'я вже немає, - каже Володимир. - Коли тут перебуваєш, бачиш, що все якесь не таке. Війна стосується тільки тих, хто воює, їхніх рідних і тих, хто допомагає армії, а для більшості її немає.

Тепер щотижня до нього приїздять побратими з різних областей. Хтось уже демобілізувався за станом здоров'я, інші викроюють час у відпустці, але мета у всіх одна - хочуть подякувати "Доку", що врятував їхні життя.

Володимир йде до свого автомобіля, проходячи повз Алею слави загиблих Героїв, знову уважно розглядаючи обличчя своїх товаришів, друзів і знайомих.