Сестра Франциска Туманевич: протягом усього свого життя я прагнула підтримувати родини - Vatican News

Еммануїл Вішко, ЧСВВ - Ватикан

"Думаю, що якби нас не було, то родинам Житомира щось би бракувало. Точно!", - зазначила в інтерв'ю для Радіо Ватикану - Vatican News сестра Франциска Туманевич, Згромадження Сестер Пресвятої Родини з Назарету, психологиня, доктор канонічного права, церковний юрист, викладачка та ведуча формаційних зустрічей для родин у Житомирі. Вона поділилася досвідом свого служіння та своїх співсестер родинам під час війни.

Сестра Франциска поділилася інформацією про спільноту сестер назаретанок, яка налічує три сестри, що вже більше двадцяти років займаються служінням у Житомирі при парафії святого Вацлава. Вони також активно працюють в осередку Карітас-Спес Київсько-Житомирської дієцезії, у садочку та церковному суді. Найновішою учасницею спільноти стала сестра Ґабріела Душинська, польська назаретанка, яка приєдналася в жовтні 2024 року після п'ятнадцятирічного перебування в США, де надавала психологічні консультації сім'ям. "Це наша особлива знахідка", - підкреслила вона в розмові з представником редакції. На початку повномасштабної війни сестри в Житомирі організували онлайн-молитви для родин, якими опікувалися, і до них приєдналися назаретанки та миряни з усього світу. Сестра Ґабріела з перших днів активно брала участь у молитвах і перекладала з польської на англійську для учасників зустрічей. "У 2024 році вона відчула потребу бути з нами, - розповіла сестра Франциска, - для всіх це стало несподіванкою, як ця людина залишила Америку заради Житомира". Сестра Франциска намагалася відмовити Ґабріелу від переїзду, пояснюючи, що в Україні небезпечно і важко, і радячи їй продовжувати молитися за мир. "Проте в якийсь момент вона зрозуміла, що цього їй недостатньо, і їй хочеться бути ближче до людей", - додала черниця. Сестра Ґабріела отримала можливість служити в Житомирі та стала локальним координатором Центру підтримки родин. Водночас вона почала вивчати українську мову. "І вже через тиждень-два вона могла спілкуватися... іноді їй бракує слів, але все можна вирішити жестами, емоціями або усмішкою", - зазначила сестра Франциска.

Сестра Беата Собчик, яка до початку війни працювала з дітьми в центрі Карітасу "Світлиця" у Житомирі, є полькою, як і її співсестра Ґабріела. Житомирська назаретанка поділилася, що коли розпочалася повномасштабна війна, її родина та друзі з Польщі запитували, чи планує вона повернутися додому, пояснюючи свої заклики тим, що це не її рідна країна і що її служіння стало небезпечним. Проте сестра Беата вирішила залишитися і на всі прохання виїхати відповідала, що, якщо хтось приходить в гості і в господарів виникає пожежа, гість не тікає, а намагається допомогти загасити вогонь. Внаслідок війни її служіння змінилося, і в травні 2022 року сестри відкрили "маленький дитячий садок, який продовжує працювати і сьогодні", де сестра Беата виконує обов’язки виховательки.

Назаретанка з Житомира поділилася з українською редакцією деякими виховними моментами, які застосовує сестра Беата у садочку з дітьми під час війни: "вона вчила їх, що коли сирена виє, треба помолитися, піти в коридор, але там треба молитися". Діти, повертаючись додому, під час повітряних тривог не забувають про цю молитовну практику і діляться нею у своїх родинах.

Натомість сестра Франциска, яка сама родом з Житомира, втретє повернулася у цю спільноту чотирнадцять років тому, на запрошення архиєпископа Петра Мальчука, тодішнього ординарія Києво-Житомирської дієцезії, який потребував черницю для праці в церковному суді. Спочатку це було служіння нотаря, а пізніше з'явилася потреба у вивченні церковно-канонічного права для того, щоб могти працювати суддею. Нові обставини, які принесла війна, як зазначила сестра Франциска, запалили бажання "бути ближче", "щось робити руками" і "допомагати більше". Тому в її життя увійшло служіння в Карітасі: "В робочий час я працюю в церковному суді, а всі свої вікенди чи канікули, чи відпустку, я намагаюся допомогти в Карітасі".

Ще під час навчання в школі, молода дівчина з католицької родини мріяла стати черницею. Сестра Франциска згадує, що все своє життя прагнула допомагати сім'ям, але її турбувала думка, чи її бажання "увійти до монастиря" не є просто втечею від реальності, страхом перед майбутнім або побоюванням, що вона не зможе вступити до університету. У 1996 році черниця вирішила перевірити своє покликання, спробувавши вступити на факультет права в Польщі. Успішно склавши вступні екзамени, вона стала студенткою юридичного факультету у Вроцлаві, але невдовзі приєдналася до сестер назаретанок і розпочала своє чернече навчання в Білорусі. Сестра поділилася, що перед тим, як зайнятися судовою діяльністю, виконувала різноманітні служіння, від навчання дітей до роботи в монастирському городі. Вона зазначила, що, працюючи в суді, усвідомила важливість проведення формаційних зустрічей для родин. "Я точно знаю, як не повинно бути", - зізналася черниця, і це стало для неї поштовхом до нової місії: організовувати зустрічі для сімей і, спираючись на свій досвід та знання, допомагати їм долати складнощі в повсякденному житті.

Сестра Франциска висловила свої міркування про важливість подружжя: "Людина призначена не для самотності; їй необхідна інша людина... І саме в шлюбі ця потреба може бути найкраще задоволена". Вона підкреслила, що для неї цінність полягає в можливості спільного зростання, взаємної підтримки та піклування про одне одного. "Є необхідність працювати над собою, адже поруч є людина, для якої це має значення", - сказала черниця. Розмірковуючи про вразливість стосунків, вона зазначила, що проблеми виникають, коли "люди забувають, що в шлюбі я віддаю себе, я дарую себе". Важливо, щоб це дарування було повним, а не частковим - "не можна віддавати себе лише частинами", адже справжнє подружнє життя вимагає взаємної віддачі.

В умовах війни подружжя в Україні зіткнулися з новими труднощами, які можуть підривати навіть найміцніші стосунки. Сестра поділилася своєю думкою про те, як можна уникнути руйнівного впливу війни на наші сім'ї: важливо знаходити час і можливість "бути наодинці", присвятивши цей момент не обговоренню побутових питань, проблем чи списків покупок, а саме своїм стосункам. Під час розмови про труднощі в родинах можна було відчути, як її голос наповнюється емоціями: "Це неймовірно важливо... Відновити це потім буде дуже важко, але це дійсно важливо... просто безмежно важливо!".

На питання про те, чи зростає кількість жінок у Церкві, які можуть реалізувати свої таланти в традиційно чоловічих сферах, черниця відповіла: "Я впевнена, що нас, таких як я, зараз багато, і це приносить мені велике задоволення". Вона зазначила, що в різних церковних установах все більше з’являється розумних жінок, здатних виконувати різноманітні служіння. Як підкреслила сестра Франциска, у її житті нові можливості відкривалися завдяки ініціативі тих, хто був готовий до змін. Вона пригадує, як "один сміливий священник" запросив її провести конференцію для всіх священників дієцезії: "Коли я зрозуміла, що мені потрібно вийти до них і виступити, подумала: Господи, хто ж захоче мене слухати?". Її шлях у проведенні реколекцій почався з того, що "отець Іван наважився запросити", і "все якось пішло далі". "Я усвідомила, що навіть сестри можуть вести реколекції", - додала вона.

Досвід роботи в судовій системі став для сестри можливістю кинути виклик усталеним стереотипам. Вона зазначила, що спочатку стикалася з певним проявом зверхності. Як розповіла черниця, знадобився час і терпіння, щоб її визнали як рівноправного церковного юриста. "Коли в Церкві є сміливість впроваджувати нові підходи, це зазвичай приносить вражаючі результати", - підкреслила вона.

На запитання про те, яким би став Житомир без сестер назаретанок і які втрати б зазнало місто, сестра Франциска зазначила, що "гуманітарна сфера" стала б значно біднішою без їх присутності. Діяльність житомирських назаретанок принесла багато світла та підтримки у життя місцевих родин. За словами черниці, завдяки її співсестрам, сім'ї отримали "цінні поради" та "підбадьорливі слова", які допомогли у вихованні дітей і зміцненні сімейних зв'язків. Інтерв'ю зі сестрою Францискою можна підсумувати так: якби назаретанки не були присутніми в місті, "родини Житомира відчували б брак важливої підтримки".