Вшануймо пам'ять. Три роки тому загинули двоє прихильників донецького Металурга.

Віктор Пономаренко та Назар Савицький втратили життя в районі Бахмута.

Щодня о 9 ранку українці вшановують пам'ять тих, чиї життя обірвала російсько-українська війна. Сьогодні редакція Sport.ua згадує 24-річного Віктора Пономаренка та 23-річного Назара Савицького — двох прихильників донецького "Металурга", які загинули, захищаючи Україну, спільно виконуючи бойове завдання в Сіверську Бахмутського району на Донеччині три роки тому, 13 липня 2022 року. Обидва хлопці служили в 81-й аеромобільній бригаді десантно-штурмових військ України, хоча до початку повномасштабного вторгнення та після нього переважно діяли окремо, аж до того моменту, який став фінальним для обох.

Віктор Пономаренко народився 1 червня 1998 року в Селідові на Донеччині. Хлопець навчався у школі №6 рідного міста, місцевій гімназії та школі №2, яку й закінчив. З дитинства Віктор захоплювався боксом, мав певні успіхи та нагороди у спорті. Саме спортивне оточення - футболісти, боксери, реґбісти - були для хлопця другою сім'єю. З ними він проводив більшу частину свого життя. З цими ж людьми він був до останньої хвилини.

Отже, виявилося, що у Донецьку більшість друзів Віктора підтримували "Металург", тому його перші виїзди на матчі були пов’язані саме з цим клубом.

З початком військових дій у 2014 році лише невелика частина мешканців Донецька виступила проти проросійських настроїв. Значну роль у цьому опорі відіграв фанатський рух, де прихильники "Металурга" та "Шахтаря" об'єднали свої зусилля. У той час Пономаренко, відомий у фанатських колах під прізвиськом Вихор, був лише 16-річним підлітком і ще не мав змоги приєднатися до лав Збройних сил України для захисту своєї країни.

Цю справу хлопець розпочав у 2016 році, відразу після досягнення 18-річного віку. З великим прагненням звільнити свою батьківщину від загарбників, Віктор вирішив стати добровольцем у армії. Його направили до Лисичанська на Луганщині, де він служив у бригаді аеророзвідки. У колі досвідчених військових молодий солдат швидко здобував нові знання. Однієї ночі, вийшовши на позицію, щоб покурити, він ледь не став жертвою снайпера. Цей випадок змусив Віктора усвідомити, що військова служба — це надзвичайно важка праця, яка вимагає постійної уваги та зусиль.

У 2019 році Вихор уклав угоду зі Збройними силами України. Одним із перших у своїй спільноті Віктор пережив досвід служби десантником. Після цього багато фанатів з Селидового вирішили приєднатися до 81-ї бригади десантно-штурмових військ. Риття окопів, численні стрибки з парашутом, виснажливі тренування та виїзди на бойові завдання на Схід зміцнювали його дух і дух його побратимів.

Початок повномасштабної війни Вихор зустрів, повертаючись з навчального центру, де проходив підготовку снайперів. Його обрали серед найкращих кандидатів своєї бригади. Пономаренко встиг здобути навички марксмена і отримати сертифікат, але раптовий початок великої війни вніс корективи в його плани.

Майже одразу після початку вторгнення Віктор був направлений разом з побратимами в район Гуляйполя на Запоріжжі, де бойове формування Вихора тримало оборону до початку липня 2022-го.

На початку липня Віктора разом з товаришами перевели на рідні землі, на позиції поблизу Сіверська в Бахмутському районі Донеччини. Хлопців вразили швидкість бойових дій та велика кількість артилерії. Одного разу, разом зі своїм взводом, Вихор був змушений залишатися в укритті понад вісім годин через інтенсивні обстріли.

Неперервні атаки та контратаки неймовірно виснажували особовий склад, але незалежно від обставин Віктор завжди брав участь у боях. Як зазначали його побратими, жоден виїзд на місію не обходився без цього відважного бійця. Віктор брав участь у запеклих боях за Малинівку, Гуляйполе, Затишне, Червоне, Сіверськ, а також обороняв аеродром під Полтавою, де виконував обов'язки командира відділення десантно-штурмового взводу. 11 квітня 2022 року Віктор Пономаренко був удостоєний медалі "За військову службу Україні", а також отримав медаль "Доброволець" за свою відвагу під час бойових дій у 2016-2017 роках.

Назар Савицький з'явився на світ 8 вересня 1998 року в містечку Мирноград, розташованому в Донеччині, в родині трудящих. У 2005 році він розпочав навчання в першому класі місцевої загальноосвітньої школи. У тому ж році батьки хлопця розлучилися, і він разом із матір'ю та молодшою сестрою переїхав до міста Селідове, де продовжив своє навчання. У 2016 році Назар завершив навчання в школі №6.

З юних років Зарік, як його ласкаво кликали друзі, був пристрасним шанувальником спорту, особливо єдиноборств. Він почав займатися косікі-карате ще в початкових класах і продовжував до 2014 року, здобувши зелений пояс. У 2013 році він навіть став чемпіоном України. Проте спорт не був єдиним захопленням Назара; він також цікавився паркуром, малював графіті, колекціонував монети та захоплювався фотографією на старовинні плівкові камери.

Донецький "Металург" Зарік підтримує з дитинства, ще зі шкільних років, і пам'ятає матчі команди в українській вищій лізі. На жаль, через рік після російської агресії на сході України клуб припинив своє існування.

Після того, як російські війська окупували частину Донеччини та Луганщини, Назар з великим запалом почав виступати проти агресорів. Його близькі пам’ятають, як іноді їм було важко зупинити хлопця, який мріяв залишити усе і приєднатися до добровольчих підрозділів для захисту своєї країни. У 2020 році, отримавши диплом бакалавра за спеціальністю "Менеджмент зовнішньоекономічної діяльності" в Запорізькому національному університеті, Савицький уклав контракт із 81-ю окремою аеромобільною бригадою десантно-штурмових військ України, де обійняв посаду гранатометника.

У 2020-2021 роках Савицький активно брав участь у бойових операціях на Донеччині. За свою відданість, ініціативність та відповідальне виконання службових завдань він отримав визнання від командування. У 2021 році, перебуваючи на посаді старшого солдата, Назар був удостоєний нагрудного знака "За зразкову службу". Він також був завзятим читачем, а близькі згадують, що його улюбленими творами були трактат Сунь-цзи "Мистецтво війни" та українська військова поезія "Стилет і стилос".

Початок повномасштабного вторгнення Назар зустрів у Житомирі, де проходив курс лідерства, однак через спалах великої війни так і не отримав свого звання. Після цього він залишався ще десять днів у навчальному центрі, де, маючи статус інструктора з бойовим досвідом, навчав мобілізованих захисників. Невеликий час Зарік захищав свою батьківщину на Запорізькому напрямку, а з червня 2022 року разом із побратимами був переведений до району Лисичанська в Луганській області.

Загинули хлопці одного дня, 13 липня 2022-го, і в локаціях, які знаходилися поряд, але за різних обставин. Віктор Пономаренко висунувся зі своєї позиції, отримавши від побратимів прохання про допомогу. Українські воїни відбивали ворожий штурм поблизу Сіверська і однієї миті москальський танк влучив неподалік від Вихора. Уламкове поранення стало фатальним. Прощання з воїном відбулося у Корсунь-Шевченківському на Черкащині, де нині проживає його родина.

Назар Савицький загинув у той же день, отримавши смертельні поранення, захищаючи відхід українських солдатів під час обстрілу з реактивних систем залпового вогню. Він знайшов вічний спочинок на Степовому кладовищі в Селідовому. Чотири дні тому, 9 липня 2025 року, Президент України посмертно удостоїв Назара ордена "За мужність" III ступеня.