90-річні Герої війни на Житомирщині: пам’ятаємо усе

#Новини

У селі Михайлівці, що на Коростенщині, на День Перемоги прийшов останній свідок тих подій у селі. Іван Мусійович Боровицький – ветеран, який прийшов на свято завдяки доньці Ганні, внучці Олені та правнучкам. Поклав до обеліску квіти у знак пам'яті подвигу своїх товаришів по зброї та послухав виступи дітей. Проте у очах дідуся виднівся сум, бо в Україні знову воєнні дії.

Іван Мусійович народився в 1925 році. На війну його призвали у червні 1944 року Коростенським РВК Житомирської області у віці 18 років. Згодом він був нагороджений Орденом Червоної Зірки. Як сказано у виписці з архівними даними: “За то, что одним из первых 27.02.1945 года поднял в атаку и увлек за собой весь личный состав и, ворвавшись в расположение противника, гранатой уничтожил пулемет и трех немецких солдат”. (Приказ подразделения №: 28/н от: 28.03.1945). Навесні 1945 року Іван Боровицький отримав поранення. А довгоочікувану перемогу зустрічав в шпиталі міста Горького.

Повернувшись з війни додому, чоловік зустрів майбутню дружину Ольгу. У родини народилося троє доньок. Та, на жаль, дружина померла в 1968 році. Залишившись в 43 роки вдівцем, Іван Мусійович виховував доньок один, так і не знайшовши жінку, схожу на покійну дружину. Після війни ветеран 50 років пропрацював на залізниці черговим на переїзді.

Нині у чоловіка велика родина: 8 онуків та 5 правнуків. 90-річний Іван Мусійович так і проживає в селі Михайлівці. Він інвалід другої групи Великої Вітчизняної війни.

А от у Бердичеві живе чоловік, який пам’ятає свої безстрашні сміливі юнацькі роки в УПА. Володимиру Шевчуку 90 років. Разом із покійною дружиною Антоніною ветеран прожив 65 років, виховавши двох дочок. Зараз у нього велика родина: чотири онучки та п’ять правнуків.

У часи німецької окупації та повстанських рухів на Україні він був воїном УПА. Сьогодні пан Володимир не жалкує, що подався в УПА. Україну любив понад усе, тому у загоні «мельниківців» намагався їй служити. Але через юний вік бердичівлянина із позивним "Шапка" (через кучеряву чуприну) відмовляли від участі у повстанському русі. Тому одного дня забрали зброю і відправили додому вчитися, щоб дух волі не згас у наступних поколіннях.

Після війни Володимир Шевчук почав писати щоденник, де описував усе, що пережив. Його родина дізналася про минуле батька і дідуся тільки в роки незалежної України.

Сьогодні свідків тих подій лишилися одиниці: біль колишніх ран і хвороб забирає їх щороку. Та їхніми подвигами надихаються сучасні військові, які не забувають про славетних ветеранів у дні святкування великої Перемоги.