Житомирянин, який сам жив на вулиці, допомагає безхатченкам

Житомирянин Владислав Паламарчук допомагає безпритульним і в нього це виходить результативно і вдало, бо сам пройшов нелегкий життєвий шлях.

Чоловік в свої 43 роки пройшов неабиякі випробування. Ще дев'ять років тому він зловживав алкоголем і практично жив на вулиці. В своїй квартирі боявся залишитись наодинці, тому знайшов вихід – влаштував «притон», в який завжди могли зайти місцеві «алколюбителі». Або ж ночував на залізничному вокзалі:

«Я не міг в квартирі знаходитися, тому що в мене завжди було відчуття, що саме зараз, в цю хвилину ввірветься міліція. Потім мене сильно-сильно поб'ють. Я помру від цього, і поки я не засмерджусь мене ніхто там не знайде».

Говорить, що не раз намагався кинути цю згубну звичку, але вдалося тільки після спроби самогубства.

«Мені здавалося, що я розмовляю з дияволом. Він розповів про всі мої нездійсненні мрії. Коли я в нього запитав, що мені робити, то він сказав, щоб я кинувся під вантажний потяг. Тоді я закурив сигарету і почув як передають по гучномовцю: "Будьте уважні та обережні – по першій колії пройде вантажний локомотив". Зрозумів, що це доля і пішов кидатися під потяг», – розповідає Владислав.

Та йому вдалося врятуватися – потік повітря з-під потягу відкинув чоловіка вбік. Він отямився вже тоді як знайомий міліцейський бив його по щокам. Той сказав йому бігти, тому що вже їде швидка, яка забере в психіатричну лікарню. Як кажуть, все в нашому життя робиться недарма: «Я побіг до товариша чекати шостої  ранку, тому що він в цей час встає на молитву. Я постукав до нього в двері і сказав: "Або кидаюсь з вікна, або вези в реабілітаційний центр". І десь о 12 годині дня я вже був реабілітаційному центрі».

За словами Владислава Паламарчука, залежність було подолати неважко, важко – побороти самого себе.

«Допомогла Біблія. Наприклад, якщо взяти яйце: ми його розбиваємо (тільки живе, не магазинне, а з якого щось може вилупитися), зовнішня дія приносить смерть. Але якщо зсередини розбивається саме, то воно принесе життя, буде циплятко. І так наша внутрішня людина, якщо вона не переродиться зсередини, то нічого не буде, не буде життя», – ділиться чоловік.

Йому вдалося себе перебороти… Відбувши весь термін реабілітації – півроку, вирішив залишитися ще. Згодом почав вже там працювати волонтером. Їздив по Україні. Та зізнається, що підштовхнув його до теперішньої діяльності хлопець, до якого він за проханням знайомого ходив у лікарню, носив домашню їжу і просто спілкувався:

«Ходив від свого будинку до лікарні сім кілометрів і сім кілометрів назад. Десь через п'ять місяців йому стало значно гірше. Це все. В інших людей рідні оплачували б крапельниці, наполягали щось робити, але тут не було кому. Він сирота. В нього був кістковий туберкульоз, до того ж всі хребці ввійшли один в одного, він не вставав з ліжка. І ніхто не брався за операцію, тому що до цього ж він був ВІЛ-інфікований».

Згадуючи це, Владислав говорить, що дуже здивувався останньому бажанню хлопця – мати паспорт. Той просто не хотів, щоб його похоронили як невідомого. Та чоловік так і не встиг зробити документ. «Але ми потім зробили йому невеличкий пам’ятник з гіпсової крихти. Вже через знайомих забрали цю табличку "Невідомий". Тоді це була така крапля в чаші, щоб почати займатися трохи на іншому рівні», – розповідає чоловік.

Так він і почав працювати в організації «Перспектива», а згодом став головою громадської організації «Милосердя».

Уже після власних внутрішніх змін він почав спілкуватися з дочкою, яку втратив через алкоголізм. І навіть нещодавно одружився. З неабияким захопленням розповідає про свою дружину та їхню першу зустріч. В той день він допоміг своїй майбутній дружині у вирішенні проблеми в її волонтерській діяльності.

«Вона зрозуміла, що зірки в небі запалюю тільки я», - сміючись розповідає Владислав. Але водночас зізнається, що вони один одного поважають, і він в свою чергу навіть за  те, що жінка змогла підняти бізнес, залишившись із дитиною на руках.

Пара планує мати дітей. Хоча кожен має вже своїх дорослих.

«Ми вирішили, що рік поживемо, подивимося на стосунки наші. А потім хочемо організувати прийомну сім'ю (дитячий будинок сімейного типу – ред.). Тому що, працюючи з дітьми на вулиці, я зрозумів одне – якщо я хочу щось дітям дати, їх потрібно просто брати до себе і вчити тому, чим займаюся я. Можна розповідати, читати лекції, працювати з психологом, але не працює це. Я категорично проти інтернату, нічого хорошого звідти не росте. Це розсадник майбутніх кримінальних елементів. Тому ми так вирішили і підтримуємо таку ідею. Тому що в нашому віці Бог чи дасть свою дитину – це питання. Мені 41, їй 38 – ми вже достатньо дорослі. Плюс в мене негативне минуле, воно нічого так просто не проходить. Та хімія, яка була в моєму організмі, вона ж ні до чого хорошого не веде. Якщо дасть – буде добре, якщо не дасть – так і буде вже. Ми хочемо як своїх, так і прийомних, тому будемо працювати у цьому напрямку», - ось так відверто розповідає.

Кожному зрозуміло, що зараз без заробітку і на чистому задоволенні від волонтерства не проживеш. На це Владислав говорить, що йому зарплатню в організації невелику платять, великих статків він не має. Але є ще один нюанс:

«Я зараз здаюся таким перспективним хлопцем, бо мене Бог поєднав з чудовою жінкою. Вона підприємець, гарно заробляє і добре відноситься до моєї роботи. Тобто в мене питання з грошима та фінансування не стоїть. Ми, як дві віруючі людини, розуміємо, що чоловік і жінка – це одна плоть і у нас немає розмов «твоє-моє» і вимагання чогось».

Наш герой не любить, коли над ним ставлять ореол любові до безхатченків.

«Я їх не люблю. Я знаю, що більшість, 99 % самі винні і не шукають виходу. Але я турбуюся за житомирян. Тому, ці люди мають бути обстежені на хвороби. Вони повинні чистими ходити. Я не хочу, що говорили, що вони розповсюджують туберкульоз. Я не хочу, щоб їх вважали крадіями. Це величезна робота», – говорить він.

Власне, у цьому напрямку чоловік зараз активно працює. На обліку у організації знаходиться 328 безхатченків, деякі з них відновлюють свої документи, проходять медкомісію. Найближче в планах – відкрити ночівлю для безхатченків у вже орендованому приміщенні. Так, 16 грудня  2014 року він підписав меморандум про співпрацю з житомирським виконкомом, який надає Владиславу право реєструвати тимчасове місце перебування бездомних осіб за адресою пров. Перший Іподромний 15а. Та в цій справі, говорить, що виникає багато важких та суперечливих моментів.

«Я знаю одне – нашому місту треба мер. Буде мер – будуть прийняті рішення, а зараз ніхто не хоче брати на себе відповідальність», - розповідає чоловік.

Також в орендованому приміщенні, а там два поверхи, планує відкрити центр адаптації. В планах – створити учбово-промисловий комбінат, де безхатченки будуть навчатися професіям.

«У нас є жінка, яка хоче навчати інших швацькій справі,  чоловік, який може вчити ремонту взуття, є хлопець, який готовий навчати виготовленню корпусних меблів», – каже Влад.

Планів у Владислава Паламарчука багато. Та головне, каже чоловік, це результат, який його надихає працювати далі...