Журналісти Бердичева їдуть на цвинтар щоліта у червні (ВІДЕО)

Журналісти Бердичева декілька років поспіль на початку літа їздять на міське кладовище. Не похаяти міську владу за неприбрані могили чи нескошені хащі. Візит присвячений пам’яті померлих колег, яких вшановують з нагоди професійного свята Дня журналіста. Спочатку йдуть до могили Леоніда Козінчука, який працював на радіо, створив міський осередок спілки журналістів, куди багатьох із нинішніх журналістів приймав. Про нього згадують: за життя не жалів себе, допомагав іншим завжди. Але у 61 рік пішов із життя.

«Людина великої душі, щедра юдина, намагався завжди всім допомогти, прийти на допомогу, хоча себе ніколи не жалів. Дуже поважав журналістів, намагався кожному допомогти, особливо молодим», - говорить ветеран журналістики Валентина Мєдвєдєва.

Про Віктора Коржука – фотокореспондента міськрайонної газети «Радянський шлях» - усі згадують із посмішкою. Кажуть, той умів жартом задати тон будь-якому заходу; був справжнім другом і підтримував колег у журналістиці. Окрім роботи фотографа писав статті, книги про історію Бердичева. Багато його видань присвячені єврейському населенню, чимало з них видані вже після смерті чоловіка. Присутні кажуть: він писав так, як було насправді, без надуманого.

«Вмів він з будь-ким знаходити спільну мову. А як слухати його, то він стільки міг розказувати, хотілось слухати і слухати, геть подих всі затамовували, все було настільки цікаво», - розповідає працівниця міськрайонної газети Яна Студзінська.

Місцевий Левітан: так свого часу говорили про покійного Володимира Карташова. Він працював диктором на радіо, певний період - на місцевому телебаченні.

«Людина він був відкрита, сердечна і компанійська. Ми з ним дружили в творчому напрямку, він теж писав поезії, прозу, займався журналістикою. В нього був цікавий тембр був – тільки в нього, ні з ким не спутати», - говорить  композитор, поет, пісняр Олесь Коляда.

Лілію Широких як журналістку міськрайонної газети запам’ятали цілеспрямованою, пробивною для того часу жінкою. Вона, кажуть, була фанатом роботи. Коли щось не подобалось чи дратувало у людині, відкрито про це могла сказати. Але при цьому не ставала нікому ворогом, бо знала грань між повагою і зневагою.

«Робота наша – це її було життя, вона не могла ніяк без роботи. Дуже багато було повчитися в неї чому, ділилася досвідом у журналістській справі. Вона працювала до останнього дня, хоч і важко їй було, але казала, що без роботи себе не уявляла», - розказує Яна Студзінська.

Про Петра Яцюка, який був редактором міськрайонної газети «Радянський шлях», пам’ятають мало. Помер чоловік у далекому 91-му році. Але вшанувати його пам’ять не забувають. Ті, хто починав працювати у той час, кажуть: він був чесною, вірною тогочасному політичному режиму людиною, але водночас мав добре серце і не вредний характер.

«Толкова, розумна людина, він старався молодим допомогти і в навчанні, і підказував багато», - каже Яна Студзінська.

Зі слів голови Бердичівського осередку Спілки журналістів України, традиція провідувати померлих колег-журналістів єдина на Житомирщині. У місті вона існує декілька років і говорить про спільну пам’ять і погляди нинішніх журналістів.

«Кажуть, що людина живе доти, доки живе пам’ять про неї. І ми вважаємо, що це єдиний шлях засвідчити нам своє повагу до колег, людей, які свого часу стояли у витоків бердичівської журналістики, як про них зараз говорять, - це стара школа», - говорить голова Бердичівського осередку Спілки журналістів України Денис Заремський.

Журналісти кажуть: провідали не всіх колег, бо багато хто похований не в місті або ж досі не відомо, де саме на цвинтарі потрібна могила. Можливо через роки майбутні акули пера так само згадуватимуть і про них. Тому традицію обіцяють розвивати.