Співзасновник ОУН народився в Києві.

Перший Конгрес Українських Націоналістів. Відень, 1929 рік. Михайло Антоненко розташований у другому ряду, десятий зліва.

Михайло Антоненко з'явився на світ 8 листопада 1898 року в Києві, а його родина проживала в тодішньому селі Микільська Борщагівка, яке нині є частиною житлового масиву столиці. Батько Омелян виховав своїх дітей з патріотичним духом, прищеплюючи їм любов до України. Серед його дітей був син Андрій, батько трьох дітей, який, на жаль, став жертвою чекістів і був розстріляний у Биківні за створення осередку УАПЦ у своєму рідному селі. Андрію також закидали зв'язки з братом Михайлом, який активно діяли в націоналістичному русі на еміграції.

Михайло Антоненко вчився вдома. "Чоловік домашнього виховання, без середньої освіти, но вповні грамотний", бо "витримав іспит на вольнопридиляючогося 2 порядку при 4-й київській гімназії". Побратими відзначали, "що видно працювавший над своїм розвиненням, серйозний". І додавали: "старшина дисциплінований, енергійний".

Він став добровольцем у військові ряди, зголосившись до 10-го запасного полку в липні 1916 року. "Був направлений до кулеметної сотні при штабі Південно-західного фронту для проходження навчання з кулеметного мистецтва". Після завершення навчання брав участь у боях у складі 44-го Камчатського полку, а в червні 1917 року його відправили до 2-ї Житомирської школи прапорщиків, де він отримав своє перше офіцерське звання. Брав участь у бойових діях на австрійському фронті, де зазнав контузії.

В українському війську з 14 листопада 1917 року -- прапорщик українізованого 622 пішого Сапанівського полку. У полку залишився добровільно, став начальником команди піших розвідинків. Два останні місяці того революційного року провів "в боях та походах проти большевиків". У січні-лютому 1918 року продовжує боротьбу із окупантами, як молодший старшина 1-го Київського партизанського кінного полку. Згодом писав: "Приймав активну участь в українізації російських частин і організації Вільного козацтва на Київщині".

Після визволення рідного міста в березні 1918 року він продовжив свою військову освіту. Він закінчив Інструкторську школу старшин 1 травня. Після цього його направили до IV київського корпусу, де він отримав призначення молодшим старшиною 26-го Радомишльського полку. Там він служив до 30 серпня, а потім залишався в запасі до 1 листопада. Згодом вирішив піти на волю за власним бажанням. У листопаді того ж року його мобілізували до 21-го Сквирського полку, де він брав участь у боях проти московських добровольців у складі повсталих військ Директорії. Потім його перевели до 1-го кінного ударного (штурмового) полку Ударного загону на ім'я отамана Ковенка, у складі якого він знову боровся проти більшовиків.

Із лютого до вересня 1919 року - начальник кулеметної сотні "Запоріжської Січі" під командуванням Юхима Божка. Відтак начальник кулеметної команди панцерника "Вірний син України". В одному із службових документів відзначається, що із липня до грудня 1919 року "в складі 4-го панцерного отряду [брав участь] у боях проти більшовиків". У листопаді-квітні 1920 року - у польському полоні. Відтак знову в Армії УНР був старшиною кулеметної сотні 47-го Стрілецького куреня 6-ї дивізії. І знову "в боях та походах проти більшовиків", із 9 червня до 14 серпня. Разом із куренем в листопаді 1920 року перейшов демаркаційну лінію на річці Збруч та опинився в польських таборах для інтернованих вояків Армії УНР.

Сотник Леонід Головко у січні 1921 року відзначав: "Хор. Антоненко своєю організаційною працею і національною свідомістю вповні заслуговує на підвищення в наступну рангу [поручника]".

В іншій службовій характеристиці відзначено: "кулеметне діло знає добре, до служби ставиться при всіх обставинах більше, як вимагає довг (обов'язок. - Ред.) та сумління; вміє навчить стрільця й підтримати дисципліну серед підлеглих, не обурючи їх проти себе і не теряючи поваги". І до того "в боях визначувався особливо вмілим та хоробрим вихованням". З того часу збереглись характеристика про геройський чин здійснений разом із сотником Володимиром Стефанишиним на підставі якої Антоненку надано ступінь підпоручника:

У бою під селом Перга (тепер у Житомирській області) 5 липня 1920 року хорунжий Антоненко, власноруч керуючи кулеметом, зумів відбити два ворожі атаки на позиції 47-го куреня. Після того, як наші підрозділи змушені були відступити під натиском переважаючих сил противника на правому фланзі, він опинився в оточенні. Незважаючи на інтенсивний вогонь з боку ворога, що унеможливлював будь-які рухи, хорунжий не злякався, навіть коли большевики підійшли впритул до його кулеметників. Виявивши неймовірну відвагу і готовність пожертвувати власним життям, він почав тягнути свій кулемет у ліс, захищаючи себе лише револьвером.

Витримавши неймовірний натиск ворогів, що атакували з обох флангів, він зумів прорватися через ворожі лінії, які вже відступали далеко за нашими позиціями. Йому вдалося врятувати свій кулемет і повернутися до своєї частини, яку він наздогнав уже на відстані п'яти верст від залишених позицій. Піднявши вогонь по ворогові, що проривався, він дещо зменшив їхню силу, що дало можливість нашим відступаючим підрозділам відійти від контакту з противником і упорядкуватися. Таким чином, він не лише врятував свій кулемет, який уже можна було вважати втраченим, але й допоміг своїм товаришам.

Давній представник самостійницького руху. Ще під час перебування в таборах Армії УНР він наголошував, що може покластися на Клим Дмитровича Павлюка, одного з соратників Миколи Міхновського. Після таборів у Ланцуті та Олександрові деякий час жив у Гданську, де Павлюк продовжував успішно виконувати свої обов'язки консула УНР. У 1924 році Михайло переїжджає до Франції, ставши одним із основоположників українського націоналістичного руху в цій країні. На загальних зборах Української Громади в Парижі, що проходили на Бульварі Ля-Тур-Мобур, Михайла Антоненка обирають головою правління.

У лютому 1929 року Антоненко стає учасником першого Конгресу українських націоналістів на якому створено ОУН. Представляв на конгресі Легію українських націоналістів у Франції, де був заступником голови - генерала Миколи Капустянського. Входив до організаційної комісії, формував майбутню структуру ОУН. Під час дискусій виступав, наприклад, за те, щоб не обмежувати у майбутній державі робочий час до 7 годин, а залишити це питання на розгляд приватного сектору. "Допустити вільно договорюватись про скількість год. праці, бо є можливість робітникам працювати, в періоди певні лише виключають".

Саме Атоненко ознайомив Миколу Сціборського зі справами, коли Провід націоналістів направив його до Парижа для постійної роботи. У 1932 році Антоненко разом із генералом Капустянським, будучи ключовими діячами Української Громади у Франції (у той період їхні зусилля мали значний вплив), заснували Український Народний Союз у Франції. Д певний час він обіймав посаду заступника голови цього об'єднання.

Антоненко активно займався українськими питаннями, незважаючи на те, що його перебування в Парижі обмежувалося професійними зобов'язаннями. Як згадував один із його товаришів, "Антоненко працював хіміком у французькій компанії, і тому не мав можливості проводити багато часу з друзями, проте завжди брав участь у важливих обговореннях". Крім того, він також був активним учасником українського громадського життя в Парижі, виконуючи обов'язки фінансового референта громади та беручи участь у роботі контрольної комісії.

Після другої світової війни Антоненко очолив товариства "Просвіта" в у містечку Фрівіль (Friville), що на Півночі Франції. Колись у 1920-х роках свою працю у цій країні теж починав із "Просвіти" до якої належав в осередку Гаянж. Помер 27 серпня 1993 року у Ранвіль (Ranville) у Нормандії. Побратими поховали його на цвинтарі Сен-Женев'єв-де-Буа під Парижем.

Антоненко протягом усього свого життя відстоював свободу своєї країни і зрештою досяг успіху. Він залишив цей світ у час, коли Україна вже два роки насолоджувалася своєю незалежністю. Лише двоє учасників конгресу у Відні 1929 року дожили до цього історичного моменту.