Олімпійські виступи України: 1994-2006 - емоції Баюл та акцент на біатлоні.

6 лютого в італійських Мілані/Кортіні Д'Ампеццо стартує 25 зимова Олімпіада. Перед стартом нових Ігор Sport.ua згадує, як складалися для українців попередні.

Історія участі незалежної української команди на зимових Олімпійських іграх починається з Ліллегаммера в Норвегії у 1994 році. Ці Олімпійські ігри стали переломними, оскільки Міжнародний олімпійський комітет ухвалив рішення організовувати літні та зимові Олімпіади в різні роки. Раніше, до 1992 року, обидва види Олімпіад проводилися щороку.

Варто зазначити, що в Альбервіллі-1992, коли Україна уже мала статус незалежної держави, претендувати на виступ окремою командою ми ще не могли, оскільки з часу всеукраїнського референдуму, на якому 90,32% учасників підтримали ухвалений Верховною Радою 24 серпня 1991 року Акт проголошення незалежності України, минуло трохи більше двох місяців. Наша держава банально не встигала заявити про свої претензії на незалежний статус у міжнародних змаганнях організаційно, тому логічно, що в Альбервіллі наші атлети ще виступали під олімпійськими знаменами так званої Об'єднаної команди, яка включила до свого складу всіх спортовців, котрі пробилися на Ігри ще як представники СССР.

Серед учасників змагань було 12 спортсменів, які так чи інакше пов'язані з Україною. Серед них киянка Наталія Якушенко, яка зайняла восьме місце у змаганнях санкарок-одиночниць. Також у списку фристайлісти-акробати з Миколаєва Наталія Шерстньова та Сергій Бут, які успішно пробилися до фіналів, здобувши дев'яту та десяту позиції відповідно. Ковзаняр Юрій Шульга з Луганщини фінішував на 16-му місці на дистанції 1500 метрів. Бобслеїст Олександр Бортюк з села Колосівка Полонського району Хмельницької області був частиною команди боба-четвірки, яка зайняла 19-те місце. У цьому списку також слід відзначити гірськолижницю Світлану Гладишеву, яка народилася в Уфі (Росія), але з 1987 року мешкає у Львові. В Альбервіллі вона стала восьмою у швидкісному спуску та 12-ю у гірськолижній комбінації, а через два роки в Ліллегаммері під російським прапором здобула срібло в "давнгіллі". Двоє спортсменів з України також були в складі золотої Об'єднаної хокейної команди: харків'янин Сергій Петренко і киянин Олексій Житник. Якщо перший виїхав з України у молодому віці і не вважає себе українцем, то Житник, маючи спортивне громадянство Росії, виступав в НХЛ як представник і Росії, і України.

Четверо етнічних українців з Одеси брали участь у фігурному катанні на Олімпійських іграх в Альбервіллі. Найвідоміша танцювальна пара, Оксана Грищук та Євген Платов, які вже представляли петербурзьку школу фігурного катання, здобули четверте місце. Тим часом Віктор Петренко та В'ячеслав Загороднюк, які змагалися в чоловічому одиночному катанні, залишилися вірними своїй українській ідентичності. Загороднюк фінішував на восьмому місці, а 22-річний Петренко, який раніше на Олімпіаді 1988 року в Калґарі сенсаційно завоював бронзову медаль, став олімпійським чемпіоном.

Getty Images/Global Images Ukraine. Віктор Петренко (посередині) з золотою медаллю, здобутою на Олімпійських іграх у Альбервіллі у 1992 році.

"В Альбервіллі ми вже ідентифікували себе як українці. Всім українцям наші представники вже видали атрибутику в кольорах національного прапора - значки, прапорці. Ми вже чітко усвідомлювали, що представляємо не СССР, а Україну", - сказав Петренко в інтерв'ю Sport.ua.

Цікаво, що саме фігурист Віктор Петренко та хокеїсти Олексій Житник і Сергій Петренко стали першими українцями, які здобули золото на зимових Олімпійських іграх в Альбервіллі. Раніше, як представник УССР, золото вигравав біатлоніст Іван Бяков, який став чемпіоном у складі естафетної команди на Олімпіадах в Саппоро-1972 і Інсбруку-1976. Однак варто зазначити, що Бяков походив із села Ісаковці в Кірово-Чепецькому районі Кіровської області (РФ) і переїхав до Києва вже після того, як здобув титул олімпійського чемпіона. Після нього шанси стати першим українським олімпійським чемпіоном у Сараєво-1984 мав лижник з Чернігова Олександр Батюк. Він завершив перший етап естафети 4х10 км на другій позиції, а Алєксандр Зав'ялов і Владімір Нікітін на наступних етапах вивели радянську команду в лідери. Проте Ніколай Зімятов на заключному відрізку поступився видатному шведському лижникові Ґунде Свану, що призвело до здобуття срібної медалі для команди.

Основные предложения FAVBET на Олимпийских играх в Пекине-2022.

Взагалі, представники України вперше з'явилися в збірній СССР на зимових Олімпіадах лише в 1976-му. Золото Бякова, хокеїстів Житника і Петренка, золото і бронза фігуриста Петренка і срібло лижника Батюка - то весь наш медальний доробок зимових Ігор у совкову епоху. Ширші обрії перед нашою командою розкрилися починаючи з Ліллегаммера-1994, коли Україна вперше виступила на Іграх незалежною командою.

Ліллегаммер-1994: перемога Баюл, суперечка з національним гімном та драма Дольного.

Україна: 2 нагороди (одна золота та одна бронзова) — 13 позиція в медальному рейтингу.

На своїй дебютній Олімпіаді Україна була представлена 37 спортсменами. Сказати, що у той час наш спорт страждав від нестачі фінансування, означало б не сказати нічого нового. У щойно утвореній державі, м'яко кажучи, питання спорту не були в пріоритеті. Тому можна впевнено стверджувати, що наші атлети в Норвегії виступали, в першу чергу, завдяки власному ентузіазму, підтримці небагатьох спонсорів та фінансовій допомозі, наданій представниками канадської і американської діаспори.

При цьому залишений з радянських часів потенціал був досить значним. Крім двох завойованих медалей, українські спортсмени ще шість разів потрапляли до десятки найкращих: фігурист Віктор Петренко фінішував поруч із п'єдесталом, зайнявши четверте місце, у фристайлі Наталія Шерстньова, виступаючи на своїх другий Олімпіаді, стала п'ятою. Також п'ятими завершили свою гонку жіночі біатлоністки Валентина Цербе-Несіна, Марина Сколота, Олена Петрова та Олена Огурцова (в майбутньому - Зубрилова). У фігурному катанні танцювальна пара Ірина Романова та Ігор Ярошенко зайняли сьоме місце, тоді як Наталія Якушенко та дует Ігор Урбанський з Андрієм Мухіним стали восьмими в санному спорті.

Першої нагороди Ігор в Ліллегаммері Україна очікувала 11 днів. Хоча могла отримати раніше. 34-річний біатлоніст з Тернополя Тарас Дольний мав всі підстави жалітися на упередженість російських тренерів у часи СССР. Результати, які демонстрував Тарас, дозволяли йому потрапити ще на Ігри-1984 в Сараєво. "Щоб пробитися в збірну СССР, якщо ти з західної України, треба бути на дві голови бути вищим за росіян, особливо, коли йшлося про участь на Олімпіаді, - каже Дольний. - У 1984-му на Кубку СССР, який був відбірним на Ігри в Сараєво, в спринті я посів четверте місце і, принаймні, як запасний на Олімпіаду мав їхати. До того ж тоді існувала шкала результатів, згідно з якою підсумовувався загальний рейтинг. За цією таблицею я теж заслужив місце на Олімпіаді, але чиновники проігнорували ці показники".

Врешті, свій шанс Тарас отримав лише в часи незалежності. І ледь не скористався ним сповна. У Ліллегаммері Дольний ледь не став творцем сенсації. Перед заключною стрільбою чоловічих індивідуальних перегонів на 20 км українець посідав друге місце. Медальні надії поховали два промахи у "стійці". Втім, телекамери зафіксували зворотне - Дольний відстрілявся чисто, але дві мішені відмовилися закритися.

"На межі змагання я усвідомив, що вразив усі цілі, - згадує Тарас. - Проте дві мішені, якщо я не помиляюся, третя та п'ята, не закрилися. Власне, тарілки трішки зачинилися, а потім знову відкрилися. В результаті я отримав дві хвилини штрафу і фінішував лише на 12-му місці. Проблема полягала в механічних системах, які тоді були в ужитку. Після Олімпіади-94 їх заборонили, замінивши на електронні стенди. Звісно, можна було подати апеляцію та спробувати довести свою правоту. Але апеляція коштувала 500 доларів, а у нас просто не було таких грошей. Тоді наш спорт фінансувався набагато гірше, ніж тепер. Безсумнівно, довести свою правоту було реально. На телебаченні крутили записи, на яких чітко видно, що я вразив усі цілі. Водночас англійці, переглядаючи свої виступи, зізналися, що не влучили в ціль десь на півсантиметра, але їхня установка зафіксувала влучення. Технології були просто жахливими. Я не став єдиним, хто постраждав від цього. На багатьох змаганнях були інші жертви".

Варто сказати, що попри невелике в порівнянні з нинішніми часами фінансування біатлон був одним із пріоритетних українських видів вже тоді, в 1994-му. Місця у перших 20-х на тих Іграх посіли Надія Бєлова, двічі Олена Огурцова, Роман Звонков. П'ятою, як вже згадувалося вище, стала жіноча естафета. А головною героїнею судилося стати 25-річній Валентині Цербе з села Полісся Коростенського району на Житомирщині. То вона 23 лютого принесла Україні першу в історії виступів на Олімпіадах незалежну медаль. Валентина виграла бронзу спринтерської гонки, причому чемпіонці і срібній призеркам програла, поступившись 1,2 секунди Миріам Бедар з Канади і 0,1 секунди білорусці Світлані Парамигіній, мить.

Валентина Цербе (на фото справа) на олімпійському п'єдесталі в Ліллехаммері.

На своїй третій Олімпіаді фігурист Віктор Петренко, який повернувся до аматорського спорту з професіоналів, зупинився всього за крок від п'єдесталу. Досвідчений українець, що вже здобув титули чемпіона світу, Європи та Олімпійських ігор, не зміг досягти успіху у короткій програмі, фінішувавши на дев'ятій позиції.

"Я був готовий ідеально, за кілька тижнів до Олімпіади відкатав ту ж коротку програму на чемпіонаті Європи відмінно, отримав максимальні оцінки, - казав у недавньому інтерв'ю Sport.ua Віктор. - У Ліллегаммері в мене збилася моторика під час підготовки до виходу на лід. Це було пов'язано з тим, що в естонця Маґнуса Генітса, який виступав переді мною, з ковзанів повилітали шурупи. Його зупинили, сказали, що відкатає свою програму пізніше, після того, як усуне технічні проблеми. А в мене ж була своя система підводки до виходу на лід - вийти в зал, подивитися на глядача, виконати свої вправи, поприсідати, пару кіл розкататися, перевірити позицію виїзду. Ці складові в мене були відпрацьовані до автоматизму і розписані ледь не посекундно. На підсвідомому рівні. А тут все збилося. Стою, очікую свого часу, коли біжить тренер: "Іди, ти виступаєш!" Та я й сам чую: "Запрошується Віктор Петренко!" Я нічого не міг збагнути. Добре, бодай ковзани на ту мить встиг взути. Тоді на старт давалося дві хвилини (сьогодні - 30 секунд). Поспіхом вибігаю, тренер навздогін попереджає, щоб звертав увагу на лід і не потрапив ковзаном на розсипані естонцем шурупи. Ця суєта мене збила. Іншого пояснення не знаходжу. Адже наступного дня вийшов і відкатав довільно програму практично безпомилково, чисто виконав усі стрибки. Став у підсумку четвертим, до третього місця, яке посів француз Філіп Канделоро, забракло зовсім небагато".

Виявилося, що всі втрати української команди в передостанній день Олімпійських Ігор 1994 року були компенсовані неймовірною перемогою, яка заслуговує на екранізацію. Цю перемогу здобула 16-річна фігуристка з Дніпра Оксана Баюл. Цю історію вже частково відтворили в фільмах, адже змагання одиночниць у Ліллегаммері транслювалися як епічне протистояння між добром і злом — американками Ненсі Керріґан і Тоні Гардінґ. Незадовго до початку Олімпіади бойфренда Гардінґ звинуватили у нападі на її конкурентку — Керріґан. Дивним чином Тоню допустили до змагань, тоді як Ненсі, здається, встигла відновитися після травм, отриманих під час нападу. Світ з нетерпінням чекав на це захопливе протистояння на льодовій арені.

Гардінґ провалилася ще під час виконання короткої програми. Вершиною "тріумфу добра" мала б стати золота нагорода Керріґан, яка після першої половини змагань лідирувала. Шанси Баюл, яка йшла другою, суттєво понизилися після інциденту на розминці за добу до фінальних виступів. Оксана отримала пошкодження після зіткнення з німкенею Танею Шевченко. Говорили, що через травму Баюл може взагалі не вийти на лід. Проте Оксана, яка виконувала поміж фавориток довільну програму першою, виступила настільки ідеально, що шансів суперницям не залишила.

Коли змагання добігли кінця, і Баюл офіційно стали олімпійською чемпіонкою, в Києві вже було за північ. Проте українці не могли заснути, адже в Ліллегаммері розгорталися вже зовсім не спортивні баталії. Перш ніж розпочати церемонію нагородження, організатори виявили, що у них немає запису українського гімну. Сергій Лифар, на жаль, покійний коментатор, навіть зауважив у прямому ефірі, що не виключено, що "Ще не вмерла..." замінять на якусь нейтральну мелодію.

Коли я спустився до технічної зони льодового палацу, щоб привітати Оксану Баюл і її тренера Галину Змієвську з перемогою, я натрапив на високу блондинку, - згадує колишній президент Національного олімпійського комітету Валерій Борзов. - Вона запитала, чи є хтось із України. Коли я назвався, вона сказала: "Оскільки у нас немає запису українського гімну, чи буде це проблемою, якщо на честь Баюл прозвучить гімн... Росії?". "Для вас це незначна деталь? - запитала вона. - Але через цю "незначну деталь" я можу повернутися додому без роботи". Врешті-решт, ситуація вирішилася, коли Галина Змієвська домовилася з поліцією, сіла в їхній автомобіль, поїхала до олімпійського селища, взяла касету з гімном і привезла її назад до залу.

Під акорди "Ще не вмерла..." разом із Баюл тоді плакала вся Україна.

Отже, тривалий час побутувала думка, що Петренко, на відміну від Баюл, яка переїхала до США, є більш близьким до України. Оксану навіть часто охарактеризовували як "ватну". Однак повномасштабна війна внесла свої корективи: під час конфлікту Баюл активно підтримує Україну через участь у акціях в Америці, тоді як Петренко продовжує виступати на льодових шоу в Росії. Це все розставило все на свої місця.

Наґано-1998: срібна Петрова і провал Зубрилової

Україна: 1 нагорода (1 срібна) -- 18-те місце в загальному заліку медалей.

Мабуть, ніхто не міг навіть припустити, що після такого вражаючого старту Україні знадобиться цілих 20 років, щоб знову здобути золото на зимових Олімпійських іграх. Звісно, спадщина, залишена з радянських часів, поступово відходила, але це ще не було катастрофою, про що свідчило й загальне число українських спортсменів на Іграх у Наґано - 56. Лише на одній "білій" Олімпіаді було більше українців. Перед відльотом до Японії здавалося, що медальні перспективи виглядають досить обнадійливо. Проте в результаті вдалося реалізувати лише одну з них.

Єдину нашу медаль виграла 25-річна біатлоністка Олена Петрова, яка народилася в селі Шаркан (Удмуртська автономія, РФ), але 19-річною пристала на пропозицію тренера Романа Бондарука і переїхала до українських Сум. Олена в Наґано здобула срібло індивідуальної гонки. Припустившись одного промаху, вона програла на фініші 18 секунд несподіваній чемпіонці - болгарці Єкатерині Дафовській.

Getty Images/Global Images Ukraine. Олена Петрова

За успіхом Петрової можна було порадіти, але в цілому виступ українських біатлоністів на Олімпіаді-1998 залишив гіркий осад. Особливо це стосується Олени Зубрилової, яка перед поїздкою до Наґано мала статус однієї з найсильніших біатлоністок світу та була тричі срібною призеркою чемпіонату світу 1997 року. Проте в Японії її очікував невдалий виступ: після 28-го місця в індивідуальній гонці вона не з’явилася на старті спринту через незадовільну фізичну підготовку. Причинами цього провалу стали недоліки в підготовці, яку Олена проходила за індивідуальною схемою під керівництвом свого чоловіка та тренера Романа Зубрилова.

Не найкращим чином підготувалися до цих Ігор й інші українські біатлоністки. Зокрема Тетяна Водоп'янова, яка в 1996-му, продемонструвавши шалену влучність у поєднанні зі швидкострільністю, виграла спринт на етапі Кубка світу в Поклюці. Для українського біатлону то була перша в історії кубкова перемога. А ще через рік Тетяна разом із Петровою, Цербе-Несіною та Ніною Лемеш вперше перемогли в естафеті і зробили це, що теж прикметно, на олімпійській трасі в Нозаві-Онсені. Без лідера команди Зубрилової. Звісно, що враховуючи ці деталі, українська естафетна команда вважалася фавориткою й на Іграх-1998. Проте там Цербе-Несіна, Петрова, Водоп'янова і Зубрилова вище п'ятого місця піднятися не змогли.

Коли Петренко остаточно став професіоналом, а слідом за ним на цей шлях вирушила Оксана Баюл, українське фігурне катання почало стрімко втрачати свої позиції. Проте ситуація ще не була безнадійною: одесит В'ячеслав Загороднюк, маючи в активі бронзову медаль чемпіонату світу 1994 року та титул чемпіона Європи 1996 року, відправився на свою другу Олімпіаду. Київський фігурист Дмитро Дмитренко також мав звання чемпіона Європи 1993 року, а його колега Олена Ляшенко посіла третє місце на Євро-1995 і була в числі найкращих на трьох наступних континентальних першостях. До того ж, танцювальний дует Романова/Ярошенко здобув бронзу на чемпіонаті Європи 1996 року. У разі сприятливих обставин усі ці спортсмени мали шанс потрапити на олімпійський п'єдестал. Проте дива не сталося: Ляшенко зайняла дев'яте місце у жіночому одиночному катанні, Юлія Лавренчук фінішувала 11-ю, а Романова з Ярошенком також стали дев'ятими. Загороднюк у чоловічих змаганнях посів десяту сходинку, Дмитренко - 14-ту, а Євгенія Філаненко з Ігорем Марченком завершили виступи на 11-му місці в спортивних парах. Сьогодні результати, які колись здавалися невдачею, стали б для українського фігурного катання предметом мрій.

Підсумки фіналу змагань лижниць-акробаток у фристайлі виглядали невтішно. Усі чотири українські спортсменки потрапили до топ-12, але жодній з них не вдалося піднятися на п'єдестал. Тетяна Козаченко фінішувала на четвертій позиції, Алла Цупер зайняла п'яте місце, Юлія Клюкова стала восьмою, а Олена Юнчик - десятою. Хоча медалей не було, дівчата продемонстрували свій великий потенціал. Але вдома їхній виступ не отримав належної оцінки, і вже через чотири роки Алла Цупер, найобдарованіша з цього квартету, виступала на Олімпіаді-2002 за Білорусь. На своїй п'ятій Олімпіаді, у Сочі-2014, Алла здобула золоту медаль для білоруської команди. Натомість Україна досі не має олімпійських медалей у жіночому фристайлі, хоча в 1998 році це здавалося лише питанням часу. Тим часом закарпатець Станіслав Кравчук, який став дев'ятим серед акробатів-фристайлістів, також довів, що здатний боротися за високі місця.

Головною невизнаною героїнею українського спорту на Олімпіаді в Наґано стала лижниця з Київщини Ірина Тараненко-Тереля. Вона продемонструвала вражаючі результати, фінішувавши четвертою в обох дистанціях - на 15 км та в гонці переслідування. Також Ірина зайняла восьме місце на 30-кілометровій трасі та 11-е на 5-кілометровій дистанції. Тараненко-Тереля, яка за рік здобуде єдину в своїй кар'єрі бронзову медаль на чемпіонаті світу, на Олімпіаді була в чудовій формі. Проте її суперниці виступили ще сильніше, і українка не змогла потрапити на п'єдестал.

Солт-Лейк-Сіті-2002: революція у світі біатлону

Україна: без медалей

Ніхто не міг уявити такого провалу. На зимових Олімпійських іграх у Солт-Лейк-Сіті Україна представила найбільшу команду за всю свою історію участі - 68 спортсменів. Сподівалися на успіх у фристайлі та лижних гонках, але найбільше покладали надії на біатлон. І ці надії були не безпідставними, адже за чотири роки між Наґано і Солт-Лейк-Сіті Олена Зубрилова перетворилася на не лише талановиту біатлоністку, а й на стабільну світову лідерку. Протягом трьох років вона займала місця у топ-трійці загального заліку Кубка світу, двічі здобуваючи срібло та одного разу бронзу. Чемпіонат світу 1999 року в Голменколлені став для Олени справжнім успіхом - три золоті медалі та одна срібна. Напередодні Ігор 2002 року весь світ з нетерпінням чекав на новий раунд захоплюючої боротьби між шведською спортсменкою Маґдаленою Форсберґ, німкенею Ушею Дізль та українкою Зубриловою. Однак насправді за медалі боролися лише Форсберґ та Дізль. Найкращим досягненням Олени стало 34-те місце в індивідуальних змаганнях, а найвищим результатом серед українок була 24-та позиція Петрової в тій же дисципліні. Естафета для наших дівчат закінчилася провалом - десяте місце. Це був справжній крах.

Організаційні висновки, що чекали на українську команду після повернення додому, виявилися надзвичайно жорсткими. Тодішня голова Державного комітету з фізичної культури і спорту Марія Булатова разом з біатлоністами наклала санкції на інші зимові види спорту. Значне скорочення фінансування призвело до кардинальних змін у українському біатлоні. Відновитися після цих ударів спорт зміг лише через вісім років. Одним з результатів цієї "революції" стало звільнення головного тренера збірної Романа Бондарука, який у подальшому вісім років очолював збірну Польщі та допоміг виграти срібну медаль на Олімпіаді в Турині-2006 Томашеві Сікорі. 28-річна Водоп'янова завершила свою спортивну кар'єру, а Зубрилова змінила українське громадянство на білоруське.

"Ми не вгадали з висотою. Нам не потрібно було підніматися на ті вершини, - розмірковував про причини нашої невдачі через роки Роман Бондарук. - Можливо, варто було залишитися в олімпійському селищі, звідти виїжджати на змагання і повертатися назад. Або ж знайти місце ближче до стрільбища внизу, щоб уникнути зайвих підйомів. Але це вже в минулому. Що сталося, те сталося. Пані Булатова звинуватила у всіх бідах тренерів. Безумовно, ми, тренери, і наукова команда помилилися з вибором висоти. Серед нас був і Василь Карленко. Влітку, за півроку до Олімпіади, він приїжджав із нами на збори в Солт-Лейк-Сіті. Тоді разом із Василем Павловичем ми шукали найкраще житло для команди на період Ігор. Ми об'їздили всі околиці і знайшли один будинок. Але там мала жити вся команда – 16 атлетів в одному приміщенні, чоловіки та жінки. Це не підходило, та й ціна оренди була непосильна. Якщо мені не зраджує пам'ять, власники просили 5000 доларів за добу. Таким чином, лише на житло потрібно було витратити понад $50 тисяч. А це з бюджету української Федерації біатлону чи Національного олімпійського комітету, адже в олімпійському селищі команди проживають безкоштовно. Тому довелося шукати інші варіанти. Зрештою, ми знайшли помешкання в Парк-Сіті. Але ми з Василем Карленком залишалися на зборах. Умови, здавалося, нас влаштовували. Варто зазначити, що Василь Павлович тоді також був науковцем і відповідав за наукове забезпечення збірної команди. Рішення щодо житла ми приймали спільно з Карленком та тренером чоловічої команди Миколою Зоцом."

На фоні невдач біатлоністів, виступи спортсменів з інших дисциплін виглядають значним досягненням. Фристайліст Станіслав Кравчук посів п'яте місце у лижній акробатиці. Санкарка Лілія Лудан завершила свою змагальну програму на шостій позиції. Найкраще серед фігуристів виступив танцювальний дует з Одеси Олена Грушина та Руслан Гончаров. Після 15-го місця в Наґано, на змаганнях у Солт-Лейк-Сіті вони вже зайняли дев'яту сходинку, а свою найвищу нагороду здобудуть через чотири роки в Турині.

Найяскравіше на своїй другій Олімпіаді проявила себе лижниця Валентина Шевченко, яка фінішувала п’ятою в гонці на 30 км. Досвідчена Ірина Тереля, беручи участь у своїй третій Олімпіаді, знову потрапила до числа найкращих, продемонструвавши дві участі в десятці сильніших та ще два фініші в двадцятці. Особливий резонанс викликав виступ 25-річного Романа Лейбюка з Яремче в лижній гонці переслідування на дистанції 10+10 км. Спортсмен, який раніше не мав значних досягнень, тримався у групі лідерів протягом більшої частини забігу і претендував на медалі. Проте на фініші Роман опинився на 11-му місці.

Getty Images/Global Images Ukraine

Олімпіада 2002 року стала знаковою подією в історії українського спорту, оскільки саме тоді вперше і єдиний раз участь у змаганнях взяла національна хокейна команда. Команду, яку очолював Анатолій Богданов, складали 20 гравців з київського "Сокола" та троє представників Харкова. Більшість із них мали досвід виступів у провідних європейських лігах або ж за океаном. Серед команди можна було побачити чотирьох гравців НХЛ: Дмитра Христича з "Вашингтон Кепіталз", Руслана Федотенка з "Філадельфії Флаєрс", Сергія Варламова з "Сент-Луїс Блюз" та Олексія Понікаровського, який на той момент грав за фарм-клуб "Сент-Джонс" у АХЛ. Представниками українських клубів були капітан "Сокола" Василь Бобровников та третій воротар Олександр Федоров з "Беркута".

Яка нація здобуде перше місце в медальному заліку Олімпіади-2022?

Наші хокеїсти чудово виступили в Солт-Лейк-Сіті. Якщо б не початкова поразка 0:1 у кваліфікаційному матчі проти Білорусі, українська команда мала б шанси на вихід до основного раунду. У наступних двох поєдинках вони здобули перемоги: 5:2 над швейцарцями та 4:2 над французами. Однак, через програш у особистій зустрічі, українці поступилися білорусам, незважаючи на те, що набрали однакову кількість очок.

Турин-2006: не завдяки, а всупереч обставинам.

Україна: 2 нагороди (обидві бронзові), 25 позиція у загальному медальному заліку.

Наша країна була представлена на Іграх в Італії 52-ма спортовцями. По суті, тоді ми не мали навіть повноцінної біатлонної збірної. Гнів керівника Держкомспорту Марії Булатової після провалу біатлоністів на Олімпіаді-2002 призвів до скорочення фінансування зимових видів спорту, і біатлон від цього постраждав найбільше. Зіркова за чотири роки до того жіноча біатлонна збірна в Турині була блідою тінню самої себе. У ній ще були досвідчені Олена Петрова і Ніна Лемеш, але їхній зірковий час був позаду. Натомість кар'єрний пік Оксани Хвостенко, яка до того була призеркою чемпіонату світу в естафеті, настане в наступному, післяолімпійському сезоні.

В таких обставинах на перший план вийшла 28-річна Лілія Єфремова, яка народилася в Чебоксарах (Росія) і виступала за збірну Білорусі. Однак, не знайшовши там свого місця, разом із тренером Костянтином Вайгіним вона переїхала в Україну. Цей перехід став незвичним для українського біатлону. Лілія і Костянтин, які згодом стали подружжям, самі ініціювали переїзд до України. Вони не мали жодних преференцій і під час підготовки до олімпійського сезону, коли вся команда проходила тренувальні збори за кордоном, працювали самостійно на навчально-тренувальній базі в Тисовці Сколівського району Львівської області. Місце Лілії в олімпійській команді залишалося під питанням до самого кінця. Врешті-решт, вона потрапила до складу команди, тоді як Вайгін змушений був спостерігати за виступами своєї дружини та підопічної з дому.

Основною проблемою Єфремової, незважаючи на її відмінні результати в бігу, завжди була стрільба. Однак під час спринтерської гонки в Турині Лілія продемонструвала вражаючу стрільбу на обох вогневих рубежах. В результаті вона виборола бронзову медаль, відставши на 6,6 секунди від французької спортсменки Флоранс Баверель-Робер і на 4,2 секунди від шведки Анни-Карін Олофссон.

У інших олімпійських змаганнях Єфремова зайняла восьме місце в гонці переслідування та 17-е в мас-старті. Інші українські біатлоністи не змогли продемонструвати значних результатів у Турині. Найкращий результат серед чоловіків і жінок показав Руслан Лисенко, який фінішував 18-м в індивідуальних змаганнях. Оксана Хвостенко в цій же категорії серед жінок зайняла 20-те місце.

Ще одну бронзову медаль Україні на Іграх-2006 принесла танцювальна пара фігуристів Олена Грушина/Руслан Гончаров. До цього успіху одесити йшли дуже довго, починаючи з 18-го місця на чемпіонаті світу-1994. Танці на льоду - вельми суб'єктивний вид програми, де для сходження на вершину, як би грубо це не лунало, треба вичекати свою чергу. Час Грушиної і Гончарова, які завжди вирізнялися надзвичайною вишуканістю й чуттєвим катанням, настав якраз в олімпійському циклі-2006, впродовж якого вони стали третіми на чемпіонаті світу-2005, виграли бронзу і два срібла чемпіонатів Європи. Бронза Олімпіади в Турині стала логічним підсумком багаторічної праці. Для нашого фігурного катання це був останній понині гучний успіх. Коли буде наступний, наразі важко навіть загадувати.

Getty Images/Global Images Ukraine. Олена Грушина та Руслан Гончаров (на фото справа) з медалями бронзового ґатунку, отриманими на Олімпійських іграх.

Великі сподівання з туринською Олімпіадою пов'язувала лижниця Валентина Шевченко. Їй тоді виповнилося 30 років, це була її третя Олімпіада. До цих Ігор Валентина підходила, будучи володаркою Малого кришталевого глобусу переможниці загального заліку Кубка світу-2003/2004. У Турині Шевченко була найближчою до мрії в перегонах на 30 км. Проте в підсумку українка фінішувала сьомою.

Санкарка Лілія Лудан вдруге поспіль завершила Олімпійські ігри шостою. Фристайліст Станіслав Кравчук на третій для себе Олімпіаді став 13-м, зупинившись у кроці від фіналу. Нинішній наставник збірної України з лижної акробатики Енвер Аблаєв туди потрапив, але в підсумку замкнув 12-ку. Найкращою серед жінок у фристайлі стала Олена Волкова - 13-те місце. Вартий уваги також результат спортивної пари Тетяна Волосожар/Станіслав Морозов у фігурному катанні. Вони стали 12-ми і начебто показали, що мають потенціал.