Укробуддист і двоє його супутників. Як український стратегічний наратив витримує випробування у жорстокій боротьбі за виживання.

Хід історії формується через оповідання, які ділять між собою люди. Ці історії можуть приносити націям як тріумфи, так і невдачі. Іноді вони стають могутніми і здатні впливати на людські долі, визначаючи вибір за інших. Але завжди є можливість, що люди знайдуть в собі сили змінити цей сценарій і почати розповідати нову історію.

Однак це можна представити й по-іншому. Історії, в які ми віримо, нагадують паразитичні (або симбіотичні?) види в контексті дарвінівської боротьби за існування. Деякі з них наділяють своїх носіїв силою, завдяки чому вони здобувають перевагу. Інші стають максимально популярними, щоб завоювати симпатії всіх. А є й такі, які примушують своїх "господарів" знищувати носіїв альтернативних історій, прагнучи до абсолютного підкорення.

На початку варто згадати про "попередні епізоди".

Кожна нація має своє унікальне бачення історії та її вплив на майбутнє. Для росіян, Трампа та консервативної Польщі це часто є прагненням повернутися до минулих "золотих часів". Натомість, ліберальні жителі США та Євросоюзу зосереджені на формуванні майбутнього. А для України, особливо в умовах війни, як слушно зазначив Дмитро Золотухін, історія набуває особливого значення: вона залишається в контексті сучасності. Це можна підсумувати словами Валерія Залужного: "Незважаючи на труднощі, ми не відчуватимемо сорому".

Яка саме історія має на увазі? Йдеться про той стратегічний наратив, який останнім часом активно обговорюється владою. Це оповідь українців, що розпочалася в перші миті повномасштабного вторгнення. Оскільки громадська організація CAT-UA почала досліджувати військову комунікацію з самого початку, в нашому архіві збереглися перші повідомлення людей, які прокинулися вночі 24 лютого 2024 року. Невідома Настя з Києва тоді написала у Твіттері:

Бабуся: Настя, збирай тривожну валізу і тікай в Житомир

Настя: О, бабусю, *збирає свої речі та вирушає на фотосесію, щоб приєднатися до територіальної оборони.*

Так, саме в соціальних мережах, під час телефонних розмов і навіть в ефірах українського радіо, яке звучало в автомобілях, що курсували по всій країні в різних напрямках, і розпочалася ця історія. Врешті-решт, ми підрахували, що протягом першого місяця вторгнення стратегічний наратив, який справді надихав людей на боротьбу, лише на 30% формувався владою, тоді як на 70% його створювали українці в соцмережах.

Але чому люди зрештою почали розповідати ту історію, яка на початку була дійсно єдиною?

Насправді, вона не повинна була існувати в такому вигляді.

Щонайменше, повинно було сформуватися три різні стратегічні наративи.

Три національних та один стратегічний.

Суть полягає в тому, що стратегічний наратив, який розкриває суть війни та пропонує шлях до здобуття перемоги, завжди грунтується на національному наративі, що фокусується на коренях та амбіціях нації.

Ми вже згадували, що різні наші співгромадяни презентують три окремі наративи про те, хто є українцями та які у них бажання. Як і будь-які інші наративи, ці три національні історії вступають у жорстку конкуренцію, прагнучи утвердитися та отримати визнання.

Деякі громадяни сприймають Україну як жертву імперій, яка прагне відплати за вікові страждання. Це наратив, зосереджений на минулому. Його прихильники вважають внутрішнім ворогом всіх, хто не бажає відмовитися від імперських впливів, насамперед російських. Цей погляд ми позначаємо як "Боротьба за українську культуру".

Друга частина українців теж обернена в минуле: вона розповідає історію про "золоті часи" мультикультурного козацтва, коли, мовляв, на Січі не мало значення, хто ти за походженням, та й взагалі, ще з княжих часів у нашому дикому краї співіснували різні культури. А отже, ті золоті часи треба повернути. У них теж є внутрішній ворог: "вузьколобі націоналісти", які розділяють державу. Цю історію ми називаємо "Мультикультурним" наративом.

Таким чином, прихильники обох історій, що орієнтуються на минуле, сприймають одне одного як внутрішніх супротивників.

І лише третій наратив зосереджений на сучасності. Його носії теж люблять українську історію, але найбільше фокусуються на історії нинішнього відродження українства. Починаючи з 2004, а особливо з 2013 року, ми відновлюємо свою гідність. На їхню думку, внутрішніх ворогів немає, є лише зовнішній - Росія. Тому неважливо, якою мовою говорить людина, якщо вона в окопі, але дітей своїх їй варто вчити українською. Ми це називаємо наративом "Громадянського єднання".

Хоча ці три наративи постійно конкурують один з одним за своє місце під сонцем, це не заважає їм наближатися до спільного розуміння. Можливо, у майбутньому вони зможуть об'єднатися, і ми отримаємо єдиний, цілісний погляд на історію, сучасність та майбутнє України. Проте наразі вони залишаються досить різними. Стратегічний наратив, що включає фразу "точно не буде соромно", повинен особливо резонувати з третьою, сучасною національною історією. Тим часом носії двох інших наративів повинні виступати з альтернативними гаслами. Тому вражає, що всі три оповіді змогли об'єднати людей у спільному розумінні війни. Як це сталося?

Розділення перетворилося на потужну силу.

У рамках одного з наших досліджень ми зверталися до військовослужбовців, запитуючи, яким чином вони приймали рішення про вступ до оборонних сил у різні роки, а також як формувалося їхнє ставлення до основних тем, що складають цей наратив. Іншими словами, нас цікавила їхня віра у стратегічний наратив України та шлях до становлення героями цього оповідання.

Виявилося, що на це впливали три основні чинники. По-перше, як зазначалося раніше, стратегічний наратив, що формувався в їхніх умах, був наслідком національного наративу, який вони вже сприймали. По-друге, на їхнє сприйняття також істотно впливав медіадискурс — всі ті новини, які вони отримували з різних джерел. А по-третє, важливу роль відігравав особистий досвід: бійці часто згадували випадки, коли їм доводилося стикатися з росіянами, і які висновки вони з цього робили.

Отже, важило те, що на початку повномасштабного вторгнення ми всі перебували в контрольованому, приблизно однаковому інформаційному полі: навіть за межами "Єдиного марафону" новини про все розповідали однаково, спираючись на офіційні джерела. А відтак, бійці згадували, що часто важливу для їхніх рішень інформацію вони отримували з новин.

Також було важливо, що наші громадяни мали спільний досвід життя у відносно демократичній українській державі, а дехто міг порівняти це з життям у Росії. Тож, особистий досвід був хоч і різним, але зі спільними рисами.

Але найцікавіше полягає саме в трьох національних наративах. Як з’ясувалося, вони не стали причиною розбрату серед українців, а, навпаки, всі три сприяли формуванню стратегічного наративу, що виявився максимально ефективним.

Національний наратив "Єднання" став основним джерелом натхнення для нашого стратегічного наративу, зокрема, в аспекті акценту на сучасність, який ми вже згадували.

Від "Боротьби" він отримав у подарунок чітке розуміння ворога, тяглості нашої боротьби з російською імперією. Адже багато бійців-носіїв наративів "Єднання" чи "Мультикультурного" розповідали про певний момент "прозріння" - коли до 2014 року, або рідше - до 2022, вони не вважали росіян ворогами, а потім раптом зрозуміли, що порозумітися з росіянами вже неможливо. А носії наративу "Боротьби" такого осяяння не мали - вони завжди знали, що Росія - то ворог. Більше того, вони мали готову історію про наше тисячолітнє протистояння московській неволі, якою поділилися з іншими українцясм. Отже, добре, що в рамках традиції "Боротьби" ця історія плекалася, розвивалася і передавалася з покоління у покоління навіть у часи репресій.

Нарешті, "мультикультурний" національний наратив став основою для інклюзії українців. На початку повномасштабного вторгнення ми стикнулися з необхідністю прийняти різних людей як "своїх", щоб разом боротися за нашу країну, і саме цей підхід до національної ідентичності дав нам необхідні формулювання. В результаті, російськомовні та україномовні, "західняки" і "східняки", навіть ті, хто раніше підтримував різні партії, але після 2022 року змінили свої погляди — усі вони стали "своїми" завдяки історіям про козацьку інклюзію на Січі.

Таким чином, наша національна роз'єднаність – це результат створення трьох різних наративів про нашу країну, що, в певному сенсі, перетворилося на нашу силу. Адже ці різноманітні історії стали необхідними для формування та осмислення хронік нашого опору.

Загрози знищення стратегічного наративу

Наратив можна змінити лише шляхом впровадження нового наративу. Коли людина носить у собі певну історію, є можливість запропонувати їй більш захоплюючу версію, яка допоможе забути про попередню оповідь. Якщо ж цього не зробити і просто намагатися переконати її в чомусь, вона буде відкидати як неправдиву інформацію, так і факти, що відповідають дійсності — не сприйматиме нічого, що суперечить її улюбленій історії.

Росіяни намагалися піднести нам свою версію про рускій мір. Вони розповідали про силу своєї зброї, яка, мовляв, не залишає жодної альтернативи, крім як капітулювати. Але це виявилося невдалим кроком. Ця історія абсолютно не привернула нашу увагу, а навпаки — викликала протилежні почуття. Створити новий привабливий наратив з нуля виявилося для них значно складнішим завданням.

Чи існують альтернативні оповіді, які можуть поставити під загрозу наш стратегічний наратив?

Коли наприкінці 2022 року ми знову почали активно дискутувати з приводу політики та цінностей, від чого багато хто утримувався в перший рік великої війни, це виглядало як втрата чогось важливого, що надавало нам сили в боротьбі. Проте виявилося, що політичні розбіжності та критика влади не знищують стратегічний наратив. Хоча вони, безумовно, його ослаблюють, адже виникають різні трактування подій (наприклад, хто винен у втраті Чонгару). Тим не менш, всі розуміють, що справжній ворог залишається в Кремлі, і для досягнення перемоги необхідно працювати разом.

Також слід зазначити, що виражена незадоволеність щодо влади та командування є помірною загрозою, яка часто лунає з уст багатьох військовослужбовців. Це незадоволення має свої об'єктивні причини: недбалість командирів, брак поваги з боку цивільних, що разом створює досить невтішну картину, яка суперечить офіційним повідомленням влади. Проте, масові випадки відмови від виконання наказів (СЗЧ) наразі фіксувалися лише в окремих бригадах. Вояки усвідомлюють, що їхня боротьба не заради влади і не за тих, хто насолоджується лавандовим лате, і це є важливим елементом нашого стратегічного наративу.

Але є в Україні і гірша історія-загроза.

Ухилянти як контрнаратив

На початку багато ухилянтів були охоплені жахом перед можливістю загинути, але з часом вони створили комплексну версію своїх мотивів, чому відмовляються служити в армії, і це питання стало для них значно ширшим.

Я стикався з двома категоріями ухилянтів.

Багато людей в глибині душі усвідомлюють, що їхні дії є неправильними, але страх змушує їх шукати виправдання. Вони бояться визнати певні істини про себе і часто вдаються до аргументів, які їм надають "блогери-адвокати", щоб не виглядати в своїх очах настільки погано. Вони можуть стверджувати, що "ТЦК - це не ЗСУ", так само, як раніше говорили, що "вакцинація від COVID - це порушення прав". Проте, варто зазначити, що ці ж люди, коли отримують повістку, з полегшенням вигукують: "нарешті, вже втомився ховатися". Серед них є прихильники усіх трьох національних наративів.

Існує також інша категорія ухилянтів — це, по суті, не українці. Це ті нещасливі громадяни, які, проживши в Україні, так і не змогли знайти в собі любов до її природи, культури і багатої історії, а також до людей. Вони нагадують особистостей з певною наративною вадою, адже чи може справжня людина не відчувати любові до України, проводячи в ній усвідомлене життя?

Цих осіб легко відрізнити за їхньою неприязню до нашої країни: вони охоче вживають термін "диктатура", висловлюють свої антивоєнні позиції та закликають до "негайних переговорів". При цьому багато з них ще й ідентифікують себе як патріоти.

Величезна проблема - в тому, що Росія помітила другу групу, і допомогла їй сформувати наратив. Можливо, не зовсім цілісний, достатньо суперечливий. Але він все одно тепер входить у дарвінівську боротьбу за виживання з основним українським стратегічним наративом, уже ослабленим нашими сварками. І перетягує до себе нових шанувальників із числа першої групи ухилянтів.

Це вже давно не проста тактична загроза, єдиним наслідком якої є "недобір" до сил оборони. Це загроза, яка ризикує зруйнувати національну ідентичність.

Якщо ми прагнемо, щоб наш стратегічний наратив здобув перемогу у змаганні за виживання, що також забезпечить наше існування, нам необхідно підвищити його конкурентоспроможність.

Потрібно говорити окремо з носіями кожного із трьох національних наративів. Звертатися до них тією мовою, яка саме цим носіям зрозуміла. І залучати до гри. До якої гри? Тієї самої, про яку Дмитро Золотухін написав у цитованій вище статті про Укробуддизм.

Кожен українець повинен усвідомити, що він є частиною гри. Ця гра наповнена азартом. І у нього є свої "карти в руці".

Не слід зосереджуватися лише на історії Зеленського, який самотужки веде перемовини в Стамбулі, наче в "конкурсі капітанів". Важливо продемонструвати, що кожен із нас бере участь у цій грі. На вагу – усе: і тріумф, і добробут кожної сім'ї, і любов – все це можна здобути або вберегти, але також є ризик усе втратити.

Відновлення у українців відчуття власного впливу є ключовим аспектом нашої військової комунікації, якщо ми прагнемо реалізувати її на стратегічному, або ж наративному рівні.

Якщо не вжити необхідних заходів, слід усвідомити, що наративи взаємодіють між собою. Таким чином, стратегічний наратив вносить нові сюжетні лінії в національний наратив, незалежно від його інтерпретацій. У випадку, якщо ми зазнаємо поразки у війні, і наратив ухилянтів набереться сили в описах цієї події, це суттєво трансформує сприйняття того, якою повинна бути Україна.

Артем Захарченко є доктором наук у галузі соціальних комунікацій та керує громадською організацією CAT-UA (Communication Analysis Team - Ukraine). З моменту початку повномасштабного вторгнення він займається аналізом військових комунікацій в Україні. Окрім цього, Артем викладає в Інституті журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка.