"Цього року конфлікт завершиться" - військовослужбовець "Крим" поділився досвідом служби в поліції, операціями з очищення території та власним бізнесом.

З початку повномасштабної війни у Збройні сили України мобілізувалися чимало підприємців. Частина залишили свої бізнеси на близьких, інші - вимушені були їх закрити.

Gazeta.ua висвітлює українські бізнеси, які або активно захищали, або продовжують захищати нашу державу на фронті. У одному з наших попередніх матеріалів ми ділилися історією великої ягідної ферми, розташованої в селі Нові Озеряни на Житомирщині.

У цьому матеріалі ми розповімо про меблевий цех, відкритий колишнім бійцем полку поліції особливого призначення. Із 34-річним Денисом ми поговорили не тільки про його бізнес, а й про війну, мобілізацію та бачення того, як нинішній конфлікт спровокований РФ може завершитися.

- Хтось може сказати, що війна - це героїзм. Але для мене це про біль і втрати. Більше восьми років я служив. Був у Авдіївці - у полку поліції особливого призначення. Ми займалися зачистками, патрулюванням, забезпечували порядок там, де інші боялися навіть показатися. Коли почалася повномасштабна війна, я думав, що все це не про мене, що я вже своє відслужив. Але як залишитися осторонь, коли твоя країна у вогні? - спираючись на робочий стіл розказує 34-річний ветеран Денис із позивним "Крим". Прийшов на роботу в куртці й хутряній шапці.

Виробничий цех компанії "Den Wood" знаходиться в Ірпіні, в межах промислової зони. У просторій майстерні відчувається приємний аромат дерева. Сьогодні в приміщенні панує спокій. На робочому столі організовано розкладені креслення та зразки матеріалів для демонстрації. У металевому кейсі зберігаються палітри кольорів і важливі документи. На цегляній стіні прикріплено рекламний банер з контактною інформацією виробництва.

Денис — житель Криму та колишній військовий. У 2023 році він заснував цей цех. В приміщенні підтримується прохолодна температура, проте в одному з кутків розташована піч, яку розпалюють за необхідності. Основну частину простору займають верстати, на яких трудяться майстри.

Попід стінами - заготовлені пласти майбутніх кухонних поверхонь та інших виробів для замовників. Денис розповідає, що ще з юності хотів займатися деревом. Справу з меблями мав задовго до запуску своєї майстерні. За освітою Денис столяр, як і його батько. Зараз вони працюють разом.

З 14 років я займаюся обробкою дерева. Саме так я заробив на свій перший мопед. Тоді я виготовив триста балясин на токарному станку для драбини. Це дало мені зрозуміти, що варто продовжувати працювати в цьому напрямку, адже коли щось виходить, потрібно це використовувати на повну.

Цех колись виглядав зовсім інакше. Це була безлюдна територія без вікон, але Денис спільно з командою вирішив перетворити його. Вони придбали нові верстати, створили вихід на другий поверх, де облаштували офіс та кілька додаткових кімнат для комфорту.

- Знизу в нас кухонька там, - вказує праворуч "Крим", - Там ще кімнатка для конструктора, або проєктувати щось можна.

Зараз спеціалісти зосереджують свою увагу на виготовленні виробів із ДСП та МДФ, таких як сходи, ліжка, столи та меблі. У майбутньому Денис має намір розширити свій бізнес та взятися за більш масштабні проєкти.

Власник здебільшого набуває матеріали вітчизняного виробництва. Наразі діяльність обмежена територією Бучанського району, хоча інколи фахівці виїжджають до Києва.

Чоловік з'явився на світ у Криму, де вирішив здобути професію столяра, вступивши до професійно-технічного училища. Саме під час навчання він зустрів свою теперішню дружину. Нині це подружжя виховує двох дітей – сина і доньку.

У 2014 році, коли розпочалася анексія, я ще перебував у Криму. Чітко пам’ятаю, як навколо все змінювалося: на ринках вже з’явилися ціни в гривнях та рублях, а людей змушували терміново обмінювати гривні, запевняючи, що все переходить на рублі. Я став свідком референдуму, але зрозумів, що не можу залишатися там.

Коли до його рідного міста прийшла окупаційна влада, вирішив піти на фронт. Вступив у добровольчий батальйон полку поліції особливого призначення. Займалися преважно "зачистками". Виявляли зрадників і колаборантів.

У 2018 році родина переїхала до Ірпеня. До цього мешкали у Василькові та навіть у Межигірʼї.

- Ми з дружиною та сином провели там два роки в гостьовому будинку, куди нас поселили волонтери, - пригадує чоловік. - Мій син виріс у цих садах. З часом батьки підтримали нас, і ми змогли придбати квартиру в Ірпені.

Згодом чоловік, як держслужбовець - взяв відпустку по догляду за дитиною. У 2020-му звільнився зі служби і вирішив розвивати власну справу.

- Спочатку я провів півроку, працюючи на виробництві дверей у Бучі після завершення служби, - розповідає Денис. - Я усвідомив, що можу досягти більшого. Якщо все складеться вдало, залишуся працювати, а якщо ні – повернуся на службу.

Лише через рік Денис став студентом бізнес-школи, заснованої місцевою благодійною організацією. У цьому навчальному закладі він здобував знання з фінансування, таргетування та інших аспектів, які можуть сприяти успішному започаткуванню власної справи. Завдяки отриманим знанням, Денис зумів створити свій бізнес-проєкт.

Тоді я отримав грант на суму 1000 доларів. Цього виявилося достатньо, щоб придбати необхідні ручні інструменти — шуруповерт, дрель, лобзик, болгарку — усе, що було потрібно. Я продав автомобіль і купив комп'ютер, щоб мати можливість проектувати. І справи пішли вгору. Раніше в мене був маленький гараж у Бучі, де я створив свою першу кухню, а потім шафу. Згодом зрозумів, що простору замало, і настав час для змін.

Згодом Денис відкрив новий цех площею 70 м кв - неподалік від теперішньої майстерні.

- Він був холодний, металевий. Але для початку, напевно, таке має бути. Найняв одного хлопця, щоб спробувати працювати вдвох, бо одному важко. Ставити кухню, наприклад, помічник у будь-якому випадку треба. Дірки свердлити, піднімати шафи і все інше.

За тиждень до повномасштабного вторгнення з Криму приїхав батько Дениса. Назад він так і не повернувся. У 2023 році з тимчасово окупованої території вдалося виїхати й матері. Зараз сімʼя живе в Ірпені.

Батьки відчувають радість від того, що покинули рідний край, але все ж прагнуть повернутися додому. Вони прожили там багато років, мають власний дім і столярний цех. Наше життя в тому провінційному селищі було спокійним і розміреним. Коли розпочалася окупація, ми намагалися залишитися осторонь цих подій. Наша патріотична позиція змусила нас розірвати зв'язки з усіма знайомими, які мали проросійські погляди. Рідних у нас більше немає – вони перейшли на бік ворога. Щоб уникнути небезпеки, ми намагалися жити тихо і нікому не показувати своїх справжніх поглядів.

Ірпінь став новим притулком для ветерана. Денис більше не має наміру повертатися до Криму, адже там не залишилося жодної близької людини.

- Так, хіба що на море. Багато друзів і знайомих, з якими виріс, стали зрадниками. Вони переприсягнули новій владі, і з ними мені немає про що говорити. Якби повернувся, то лише разом із СБУ, щоб показати, хто винен.

Чоловік підтримує себе на верстаті. Перед ним розташований інший, старий, але надійний італійський апарат. Теплі світлові промені ламп освітлюють його темну шкіру та пишну чорну бороду.

У лютому 2022 року ветеран залишив бізнес і пішов на фронт. Звʼязався зі своїми побратимами, відправив у безпечне місце дружину, дітей і батька.

- Я вже втратив надію. Мав на думці, що війни більше не буде, - з іронічною усмішкою говорить "Крим". - Поглинутий своїм стартапом, я розмірковував над його розвитком і тим, як знайти людей, адже робота не клеїлася. Але раптом усе змінилося. Вранці дізнаюся, що Гостомель під обстрілом, прокидаюся і телефоную друзям. Вони відповідають: "Ми вже в військкоматі".

Наступного дня Денис пішов у центр комплектування. Зброї, одягу й амуніції не було. Усе дали побратими, згадує.

- Хлопці все дали. І по Ірпеню були, і на Бучу ходили, - розповідає ветеран. - Не хочу даже казать, що було... Чудом вижили. Але як зараз памʼятаю, як саме двіжуха, бомбардування було, а морожені креветки їв з коробки великої. Вони вже підтанули, а я тоді дуже їсти хотів.

Чоловік був упевнений, що російські війська не зможуть дістатися столиці та не затримаються надовго на територіях, які ще залишалися під окупацією. "Дні пролітали дуже швидко," – згадує Денис.

- Я навіть не пам’ятаю, яке було число, - згадує ветеран. - Спали максимум по одній-дві години на добу, а іноді й зовсім не спали по дві доби. Тоді було дуже холодно. У нас майже нічого не залишалося. Я мав лише три шапки та три пари шкарпеток. Ноги були вологі в ботінках, які я десь просто підібрав. Вода стікала з ніг, а на дворі мороз. Якось ми зайшли в "Жираф" і натрапили на жіночі прокладки. Ми поклали їх у взуття, щоб вони вбирали вологу.

Блокпост "Жираф" в Ірпені став одним із символів спротиву під час оборони міста в 2022 році. Відігравав ключову роль у захисті підходів до Києва, адже контролював одну з головних транспортних артерій, що вели до столиці.

Саме в цьому місці зупинялися ворожі підрозділи, тоді як українські військові та тероборона відстоювали свої позиції незважаючи на постійні обстріли. Серед захисників Ірпеня, які боронили шлях до Києва, перебував і Денис.

- Цивільні виходили під вогнем, снайпери працювали, - стисло розповідає чоловік. - Автомати, гранати - все це було. Мисливці з'явилися зі своїми рушницями, готові йти проти ворога. Старші чоловіки, які, здавалося, не могли воювати, трималися до останнього. Це надихало: дивлячись на них, розумієш, якщо вони стоять, то ти також повинен. Спочатку було важко, всі були трохи шоковані. Ми просто оборонялися, адже ніхто не очікував такого розвитку подій. Обстріли були інтенсивними, під час яких доводилося рити окопи. Бруківка часом летіла в обличчя. Не було ні бронежилетів, ні касок. Хлопці у спортивних штанах і кросівках з автоматами в руках.

Згодом до нас почали надходити нові запаси екіпіровки, а волонтери та місцеві жителі активно підтримували нас. Люди приносили гарячі страви, теплі одяги, медикаменти та допомагали в облаштуванні наших позицій.

У нас на обліку було 200 осіб різного віку. Серед них було чимало мародерів, які грабували магазини. Їжу ми їм надавали, але алкоголь розбивали – запровадили сухий закон.

Попередня майстерня Дениса розташовувалася неподалік блокпоста. У перші дні російського вторгнення туди прилетів ворожий снаряд. Згодом зруйноване приміщення пограбували мародери - викрали дорогі інструменти.

- Чесно, у той момент (під час бойових дій на Київщині. - Gazeta.ua) навіть про це не думав, бо займався обороною. Майно стало неважливим. Перед тим, як росіяни уходили, зміг туди попасти. А там уже місцеві встигли все покрасти. Але шкода не було... Перевіз усе що лишилося цінне до знайомого в гараж.

Наприкінці 2022 року чоловік зміг відновити виробництво на новій локації, здебільшого фінансуючи його власними засобами. Для придбання обладнання Денису довелося звернутися за допомогою до друга і взяти в нього позику. Наразі цех функціонує, і клієнтів не бракує.

- Робота кипить, - радіє чоловік.

Графік роботи - з 8:00 до 18:00. Однак, за словами чоловіка, у випадку термінових замовлень він готовий залишитися на додатковий час. Напередодні Нового року команда працювала без вихідних.

У січні у меблевій галузі панує затишшя. Ситуація на ринку меблів стала досить перенасиченою. Чимало спеціалістів працюють у "гаражному" стилі: замовляють матеріали, швидко збирають все на місці, а якість виконання часто залишає бажати кращого. Іноді вони працюють "на швидку руку", отримавши оплату, просто зникають. В результаті клієнти стикаються з проблемами, як-от нерівності та зазори. Наша ж компанія прагне дотримуватись високих стандартів: симетрії, геометрії та функціональності. Для мене меблі — це не просто предмети, це справжній витвір мистецтва. Кожен майстер має свій унікальний стиль і смак, подібно до кав'ярень, які славляться своїми сортами кави. Виробництво меблів — це складний процес, в якому важливо враховувати ергономіку, комфорт і геометричні пропорції, щоб все було функціонально. Можна створити естетично привабливу кухню, але якщо її компоненти розташовані незручно, це викличе незадоволення. Сьогодні існує безліч рішень, якщо є фінансові можливості.

Чоловік має намір розширити й вдосконалити свою підприємницьку діяльність. Проте реалізувати це він планує лише після закінчення війни, уточнює він пізніше.

Денис висловлює свої сподівання, що війна завершиться вже цього року, можливо, навіть у першій половині. Хоча не може точно пояснити, чому так вважає, він залишається оптимістом щодо такого розвитку подій. "На мою думку, ми можемо спостерігати переговори та певну заморозку конфлікту. Я б хотів, щоб війна нарешті закінчилася, навіть якщо це буде в форматі замороженого конфлікту. Я вже поховав багатьох своїх друзів, і більше не хочу переживати такі втрати. І мої товариші по службі відчувають те ж саме," - додає він.

Денис зізнається, що найбільше його вражає спостерігати, як люди залишають свої домівки, і в нього виникає питання: коли все це закінчиться? Якщо виникне необхідність, він не проти повернутися до лав армії. Проте на даний момент його пріоритет — це родина.

- Зараз мене не мобілізують, своє з 2014-го відслужив. Здоровʼя трохи віддав. Хлопці гинуть, а дехто в цей час жирує, мовляв: "Нащо воно мені нада". Я категорично не згоден з цим. Мої побратими там, де гаряче. Я знаю, що їм тяжко. Та й легко на війні ніколи не було. Десь більше забезпечення, десь менше. Багато людей, які приходять з війни, не можуть повернутися до нормального життя. Хтось відійде швидше, хтось повільніше, а хтось взагалі не відійде. Мене спершу теж "рвало" - тривожність, погані думки, тригерили звуки. Але час трохи лікує. Цей запах смерті, ти його памʼятаєш - запах поту, крові і г*мна.

Мобілізація зараз - неефективна, бо в людей немає мотивації, обурюється він. Зокрема, через корупцію в державі.

Про тих, хто ухиляється від служби, можна сказати "ухилянти" — і що з цього? Це їхній вибір, і ми не маємо права примушувати чи засуджувати їх. Я сам колись осуджував, але тепер вже всім пробачив, — говорить Денис, знімаючи шапку. — Яка ж може бути мотивація боротися, якщо навколо все пронизане корупцією? Хто захоче мерзнути в холодному окопі та наживати хвороби, коли тут, на поверхні, високопосадовці збагачуються на війні?

Наразі чоловік мріє про те, щоб Україна в майбутньому перетворилася на країну з високим рівнем життя, населену людьми, які прагнуть змін. На попередніх президентських виборах він віддав свій голос Володимиру Зеленському, проте тепер зізнається, що відчуває велике розчарування.

- Особливо це стало помітно, коли розпочалася Велика війна. Він справжній негідник, і його компанія не краща. Я не йду на фронт лише заради виживання – хочу покарати наших ворогів. Знаю хлопців, які мріють про помсту, але все має свій час. А хто буде відповідати за розмінування та підготовку дороги до Чорнобиля? Розумні люди це точно знають. Залужний – здібний лідер, який заслуговує на пост президента. Хоча, можливо, я помиляюся. Він, безумовно, адекватний. І чомусь мені здається, що він міг би піти на вибори. Я трохи відволікся від політики, але якщо настане час голосувати, то цього разу я оберу правильно.

На даний момент Денис рідко відчуває підтримку з боку цивільних. Багатьом людям вже не цікаві ветерани, і, опустивши погляд, він це визнає.

Люди продовжують жити своїм життям, не звертаючи уваги на навколишнє. Проте є й ті, хто вдячний. Зазвичай такі слова можна знайти в соцмережах, де пишуть: "Бажаю вам здоров'я", і на цьому все закінчується. У нашому місті, Ірпені, нещодавно відкрився простір для ветеранів. Там надається підтримка, і ми також є частиною цієї спільноти. Це чудова ініціатива, адже вона ініційована місцевою владою та оборонцями. Щодо державної допомоги, так, військовим іноді виплачують мізерні суми після повернення. Але я нічого не отримую, оскільки більше не служу. Мені це й не потрібно, оскільки я можу заробити на життя сам. Є деякі пільги, але це незначні речі.

З вулиці доноситься рев вантажівок. Денис вимикає компʼютер і каже наостанок, що через роботу часто бачить дітей, лише коли ті сплять. Часто допізна засиджується у майстерні. Поки замовлень небагато - намагається більше часу проводити з рідними.